Україна стає єдиним щитом континенту

Перший раз — у жовтні 23-го, у Франкфурті. Ажіотаж першого року російського вторгнення потроху згасав, і увага іноземців до українського стенда — теж. Іноземці приходили слухати українських авторів, прицінювалися до перекладних видань, але з аншлагами 2022 року це вже не йшло в жодне порівняння. Мене тоді запитали, де українські гемінгвеї та ремарки. Відповів, що всі вони просто зараз сидять в окопах під Авдіївкою.

Загальна інтонація найбільшого європейського книжкового ярмарку була співчутливою — і водночас відстороненою. Війна сприймалася як трагедія, вторгнення — як порушення всіх можливих правил. Але при цьому російсько-українська війна зчитувалася європейцями як щось локальне. Як щось, що не має прямого стосунку до їхнього майбутнього. "Ви не заслужили такої долі, ми вам допомагаємо, але наша допомога — це благодійність".

Вдруге я потрапив за кордон у березні 25-го. Це був Лейпцизький книжковий ярмарок. Знову — український стенд, знову — переклади та публічні дискусії. Але атмосфера при цьому відрізнялася від тієї, що панувала півтора року тому. Це відчувалося в інтонації запитань з аудиторії. Якщо 23-го наша війна сприймалася лише як "українська" — доволі далека від Європи та європейців, то в березні 25-го рамка інтересу вже суттєво змінилася. І причина цієї трансформації була очевидною — Дональд Трамп.

Читайте також: Путін не Трамп, а Україна не Іран. Чому не можна виправдовувати дії Росії діями США в Ірані

Після краху Варшавського блоку Європа звикла до того, що парасольку безпеки над нею відтепер тримає Вашингтон. Профіцит безпеки призводив до скорочення європейських армій. "Гармати" поступалися місцем "маслу", питання оборони — економічним темам. Повномасштабну війну європейські столиці зустріли з бонсай-арміями, які в кращому разі могли боротися з партизанами в країнах третього світу.

Фактор США дозволяв Європі не думати про безпеку. Подібно до того, як людина з багатими батьками не думає про гроші, а та, кому пощастило з генетикою — не думає про здоров’я. 

Коли офіційний Київ попереджав Європу про те, що "Північний потік" може бути загрозою її безпеці, від цих слів відмахувалися, запевняючи, що цей проєкт лише про економіку. Військова присутність США дозволяла європейським столицям не думати про загрози, тому що безпека, на їхню думку, була дана їм за замовчуванням.

Перемога Дональда Трампа все змінила.

Сила НАТО була не в тому, що Північноатлантичний альянс вигравав війни. Сила НАТО була в тому, що з цим військовим союзом ніхто не наважувався воювати. Поки він демонстрував високий рівень внутрішньої солідарності — ні в кого не виникало бажання перевіряти цю солідарність на практиці. А тому в безпеці могли відчувати себе як невелика Латвія, так і набагато більш боєздатна Польща.

Усе змінилося в той момент, коли головний гарант безпеки НАТО вирішив скласти з себе повноваження. Альянс втратив те головне, що дарувало йому силу й міць: на зміну стратегічній однозначності прийшла стратегічна неоднозначність. У той момент, коли США вирішили, що відтепер триматимуть парасольку безпеки лише над собою — Європа опинилася в складній ситуації.

У цей момент російсько-українська війна перестала бути лише російсько-українською. Відтепер це — війна на кордоні Європи.  Яка в будь-який момент може зробити крок далі — без гарантій втручання з боку Вашингтона. І якщо перед інавгурацією Дональда Трампа можна було запитувати Україну про те, що вона збирається робити без американської допомоги, то тепер вже Київ може ставити зустрічне запитання європейським столицям.

Читайте також: Саміт НАТО: Україна отримала все, що було необхідно

Раніше військові постачання Україні могли сприйматися як благодійність. Як допомога сильного — слабкому. Як акт милосердя з боку тих, хто від результату цієї війни ніяк не залежить. Але в той момент, коли США ставлять під сумнів готовність захищати своїх європейських прихильників — усе змінюється.

Відтепер допомога Україні з благодійності перетворюється на інвестицію. Якщо Росія стає для Європи прямою і явною загрозою, то російські втрати на українському фронті стають чинником безпеки для континенту. Що сильніше виснажуються військово-технічні запаси РФ, що більшими стають її витрати — то меншою стає загроза для країн ЄС.

У такій ситуації Україна стає єдиним щитом континенту. Поки Кремль кидає всі сили на український напрямок — у нього немає резервів для того, щоб відкривати другий фронт. Фактично, Київ виграє Європі час на переозброєння. Поки Україна воює — її західні сусіди мають час на те, щоб відроджувати свої армії.

Тим паче, що українська армія раптово опинилася на континенті єдиним носієм сучасного військового досвіду. Тільки вона вміє збивати гіперзвукові ракети й спалювати стратегічні бомбардувальники. Тільки вона вміє топити ракетні крейсери й утримувати понад тисячу кілометрів лінії фронту. Україні вдалося спалити совєтський танковий кулак, що створювався для кидка до Ла-Маншу, і домогтися того, що втрати Росії перевалили за мільйон осіб.

У ситуації, коли від Європи відвертається найсильніша армія світу, найсильніша армія континенту — це єдине, що в Європи залишається. Дональд Трамп зумів витягнути європейців із затишної ілюзії безпеки. А тому чим далі від Брюсселя буде Вашингтон — тим ближче до Брюсселя може опинитися Київ. Якщо раніше Україна шукала в Європі джерело сили — то тепер Європа може почати шукати силу в Україні.

У долі досить дивакувате почуття гумору.

Джерело

Про автора: Павло Казарін, журналіст, телеведучий, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів