Різдвяний подарунок світу – 34 роки без СРСР: чому мрія Путіна про нову імперію приречена на провал

Тоді у період різдвяних свят над Кремлем востаннє спустили червоний прапор з серпом і молотом, а Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію № 142-Н про припинення існування Радянського Союзу як суб’єкта міжнародного права. Цей день став символічним завершенням псевдокомуністичної "імперії зла", як казав Рейган, і водночас початком нової епохи для 15 незалежних держав.

Більше про розпад СРСР та чому диктатору Путіну попри всі старання не вдасться його реанімувати, розповість Еспресо.

Останні роки СРСР: розпад був неминучим

демонстрації в Україні напередодні розпаду СРСР, фото: FREEДОМ

Наприкінці 1980-х радянська система вже хронічно хворіла. Економіка стагнувала, дефіцит товарів став буденністю, а спроби останнього генсека Михайла Горбачова врятувати ситуацію через перебудову та гласність лише прискорили розпад. 

У ті роки вже ніхто не вірив у життєздатність проєкту Радянський союз, який виник на уламках Першої світової і завдяки тоталітарним методам управління зміг проіснувати понад шість десятків років. Адже у підсумку західний спосіб життя переміг комуністичний.

Національні рухи в республіках набирали сили: найперше у країнах Балтії, а потім і в Азербайджані, Грузії, Вірменії, Україні, Білорусі, Молдові та інших республіках почали відкрито вимагати суверенітету, який узаконювали у парламентах своїх країн, очікуючи міжнародного визнання. До того ж у самій Росії ставало все неспокійніше. 

У 1990 році відбувся "парад суверенітетів" у РРФСР, після слів голови Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин: "беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути". Це породило внутрішні кризи, як чеченська революція, яку росіяни десятиліття намагалися загасити. 

Як наслідок, Горбачов вирішив на ходу змінити систему, коли запропонував референдум 1991 року "про збереження СРСР в оновленому вигляді" з президентом і у формі "м’якої федерації". Однак переливання з пустого у порожнє нічого не дало. 

Серпневий путч 1991 року, коли по телебаченню показували "Лебедине озеро", організований консерваторами проти Горбачова, став вирішальним ударом – він остаточно дискредитував центральну владу та прискорив вихід республік. А також підніс постать новообраного президента РРФСР Єльцина, якого запам’ятали, як того, хто "танки у Москві зупиняв" (хоча за два роки сам їх послав проти політичних опонентів). 

росіяни, які вийшли на захист демократії в серпні 1991 року в Москві, фото: Вікіпедія

Таким чином 1991 рік став фінальним, коли колишні республіки за республікою оголошували про свою незалежність. 

8 грудня 1991 року лідери Росії, України та Білорусі підписали так звану Біловезьку угоду, констатувавши, що СРСР більше не існує, і оголосивши створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) для збереження давніх зав’язків. Решта республік (за винятком Прибалтики, яка пішла раніше) приєдналися до цього процесу протягом грудня.

Зауважимо, що СНД створили не як якусь конфедерацію кількох союзних республік, а як звичайну міжнародну організацію без реальних наднаціональних повноважень.

Останній акорд: 25–26 грудня 1991 року

підписання Біловезької угоди, фото: Вікіпедія

Біловезька угода трьох лідерів спершу викликала суперечки про повноцінний розпад СРСР. Але крапку поставила Алма-Атинська зустріч 21 грудня, тоді до СНД долучилися ще 8 республік.

Учасники зустрічі також "прийняли" формальну відставку Горбачова, хоча той до останнього не збирався офіційно залишати політичну сцену. Однак, коли він зрозумів, що залишився капітаном без корабля, як він сказав, з "з принципових міркувань" погодився піти в небуття разом з СРСР.

25 грудня Михайло Горбачов виступив із телезверненням і оголосив про свою відставку з посади президента СРСР. Того ж вечора о 19:32 над Кремлем спустили радянський прапор і підняли триколор Росії. Цікаво, що тоді мав прибути Борис Єльцин, якому мали передати "ядерну валізку", але той так і не з’явився, бо не був повністю задоволений виступом Горбачова. 

Того ж дня президент США Джордж Буш офіційно визнав незалежність 11 пострадянських республік, включно з Україною.

А вже наступного дня, 26 грудня, верхня палата Верховної Ради СРСР (Рада Республік) формально проголосувала за припинення існування Союзу. Це був тихий, майже буденний кінець величезної держави – без ніяких урочистостей і парадів, але з відчуттям невідворотності.

Проте розпад СРСР у грудні 1991 року залишив без відповіді низку ключових питань: правонаступництво в міжнародному праві, зовнішні борги, місця в ООН та, головне, долю ядерної зброї в Україні, Білорусі та Казахстані. Спочатку всі республіки вважалися спільними правонаступниками СРСР – це зафіксували Договір про економічне співтовариство (18 жовтня) та Меморандум про борги (28 жовтня 1991 року), а також рішення СНД. Саме на цій основі відбувався розподіл союзної власності: майна, озброєнь, флотів і підприємств загальносоюзного значення. 

Проте по факту Росія зуміла нав’язати іншу модель – одноосібного правонаступництва СРСР, перебравши на себе місце в Раді Безпеки ООН, зовнішні активи й архіви, але водночас домігшись того, щоб колишні республіки відмовилися від ядерного статусу. Цей компроміс, оформлений у першій половині 1990-х, тимчасово зняв міжнародну напругу, але заклав основу для майбутніх конфліктів, адже правонаступництво де-факто стало інструментом політичного домінування, а не справедливого розподілу своєрідної спадщини СРСР.

Путін і мрія про СРСР 2.0: чому це марна ідея

зняття прапора СРСР над Кремлем ввечері 25 грудня, фото: соцмережі

Володимир Путін неодноразово називав розпад СРСР "найбільшою геополітичною катастрофою XX століття". Ця фраза, сказана ще на початку його довгої президентської кар’єри, стала основою його політичної філософії з викривленим сприйняттям реальності. 

Тому кремлівська риторика намагається відтворити образ якоїсь ідилічної втраченої величі, замінюючи реальний аналіз минулого без товарів першої потреби і розстрілів сотень тисяч неугодних – міфами про "стабільність" і "порядок".

Фактично усе правління Путіна супроводжується спробами відтворити радянську (а по суті — імперську) сферу впливу: контроль над сусідами, неприйняття їхнього суверенітету, особливо України, як "штучної держави", як він висловився ще у 2008 році на зустрічі з Бушем. 

Але реальність 2025 року жорстко спростовує ці ілюзії.

СРСР розпався не через зовнішній тиск, а через внутрішню нежиттєздатність. Економіка не витримувала, національні еліти та народи хотіли власного шляху, а силового ресурсу для утримання вже не вистачало. Ці самі фактори діють і зараз, тільки в ще більшому масштабі.

Народи колишніх республік зробили свій вибір. Україна, Грузія, Молдова, країни Балтії, Казахстан та інші давно визначилися з західним вектором розвитку або принаймні з самостійністю та бажанням демократично жити. Навіть у Білорусі, найбільш залежній від Москви, режим Лукашенка тримається лише на репресіях і після нього цілком ймовірно, що суспільство вимагатиме західного розвитку. 

Та й сучасна Росія не має радянського потенціалу. Економіка РФ значно менша за сукупний потенціал колишнього Союзу (зараз вона розміром приблизно з Італію), демографічна криза теж катастрофічна, технологічне відставання від Заходу лише зростає, а війна в Україні виснажує ресурси та ізолює країну, якій все важче продавати свій головний ресурс – нафту й газ. Таким чином ця "країна-бензоколонка" все більше розвалюється. 

А імперський проєкт викликає внутрішній опір. Кожна спроба силового повернення територій (Грузія 2008, Україна з 2014-го, повномасштабне вторгнення 2022-го) лише зміцнює національну ідентичність сусідів та відштовхує їх від Росії остаточно не лише політично, але й культурно. Тобто парадоксально, але чим більше Путін хоче вернути все назад, тим більше він віддаляє політичний "труп" СРСР, який у самій Росії бальзамують все більше, але від цього той не "воскресає", а лише більше тхне. 

Путін хоче СРСР 2.0, тобто централізовану, авторитарну, антизахідну структуру з Москвою в центрі. Але історія не ходить назад. Ті, хто колись був у складі Союзу, вже скуштували свободу, власну державність, можливість обирати союзників та західні цінності. Цю свободу можна загальмувати танками на певний час, але неможливо знищити назавжди.

Тож 34 роки тому СРСР тихо зник, бо не відповідав реаліям часу. Сьогодні ми бачимо, що спроба реанімації цієї моделі в новому вигляді приречена на той самий результат – тільки з набагато більшими жертвами та руйнуваннями через викривлене сприйняття Путіним реальності. Історія рухається вперед, а не назад. І жоден диктатор, якою б довгою та сильною не була його влада, не здатен зупинити цей рух назавжди.

Читайте також: Кримська війна і сучасні паралелі: чому Путін боїться повторити долю Миколи І