Списано на війну

Депутат райради звернувся до районного відділу культури за інформацію про пам’ятник, який потрібно декомунізувати. "Ви що не розумієте, що у нас війна?" - відповіли йому. – У нас нема часу". Тож декомунізувати довелось без чиновників, бо вони напевно маскувальні сітки плели чи ліпили вареники на передову.

Без усіх цих відділів культури, управлінь культури, міністерства, спокійно можна було б обійтися, якби у нас були меценати, а не відмивачі брудних грошей на сумнівних, чомусь антиукраїнських проєктах. Бо кожен чиновник навіть у війну хоче відкатів з культурного проєкту і премій. В самій культурі він нічого не тямить. Мені здається, що цей контингент вирощують у спеціальних інкубаторах, аби вони саботували все, що сприяє порятунку національного культурного спадку від забудовників, чи підтримку національного культурного продукту, й піарились на ювілеях та інших приємних урочистостях зі щедро накритими столами з бюджетних грошей.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Без усіх цих відділів культури, управлінь культури, міністерства, спокійно можна було б обійтися, якби у нас були меценати, а не відмивачі брудних грошей на сумнівних, чомусь антиукраїнських проєктах. Бо кожен чиновник навіть у війну хоче відкатів з культурного проєкту і премій. В самій культурі він нічого не тямить

Творчі спілки покинуті напризволяще і піддаються нещадній критиці як застарілі. Така опінія дуже популярна в суспільстві. Якщо довго повторювати, що  троянда – бур’ян, то вона стане бур’яном. Альтернативи творчим спілкам  не шукали, бо в тих специфічних послугах, які надавали стукачі звідти, немає  більше потреби. Деякі з війною припинили взагалі працювати, а їхні очільники повтікали за кордон.

Але ті, що працюють, роблять зараз дуже багато, щоб  культурне життя продовжувалось. Без грошей. Не дай боже щось попросити у чиновників, — війна, розумієте. Навіть на премію Ірини Вільде, яку 15 років фінансували приватно, і фонд її коштує приблизно як вечеря на одну особу у львівському ресторані.

Читайте також: Шоу мусить закінчитися

Я розумію, що це все генетично: перша жінка-лавреатка Шевченківської премії з літератури, авторка бестселера "Сестри Річинські" і голова Львівської Спілки письменників, не любила чиновників. Якось її викликали на килим і вона відповіла:" Як їм треба, то хай до мене прийдуть, чого мені туди ходити?".

Тяжко творчій особистості ходити та кланятись, і цим дуже гарно користуються чиновники. Вони спокійно споглядають, як на місці книгарень виростають кнайпи, як руйнують стару забудову, бо вони "маленькі". Такі маленькі, що їхню появу і зникнення ніхто не помічає. Звісно, їм приємно бачити у ролі прохачів відомих письменників, музикантів, художників, та ще з сувенірами власного виробництва, і самовдоволено при цьому думати: "От же лохи. А я такий крутий (крута) - хочу дам, хочу не дам".

Звісно, їм приємно бачити у ролі прохачів відомих письменників, музикантів, художників, та ще з сувенірами власного виробництва, і самовдоволено при цьому думати: "От же лохи. А я такий крутий (крута) - хочу дам, хочу не дам"

Читайте також: Прогрес, що виявляється регресом

Одного разу я була свідком колективного прохацтва людей, чиї імена  вписані ще за життя золотими літерами в книгу української культури, і відтоді більше ні ногою на зустрічі з творчою інтелігенцією. Ці люди наївно думали, що їхній авторитет допоможе розвитку шляхетних задумів, за себе вони не просили. І хабарів не збирались давати.

Були обіцянки, але обіцянок чиновники не виконують просто так. Навіть під час воєнного стану. Якщо ти готовий стати Юзефом К. і дозволити себе втягнути в процес, ти справді лох. Це – Система, яка саботуватиме національну культуру і після війни. Її можна просто викинути за борт, а не перезавантажити. Це як митниця, яку можна розігнати за один день і набрати такий самий ласий до грошей контингент наступного дня.

Культура важливіша за митницю, бо ця кривава війна через культуру, яка є останньою барикадою перед ордою новітніх окупантів.

Думаю, час уже нашим чиновникам замовити собі штамп "Грошей нема, бо війна", бо вони так тяжко працюють, що мусять собі виписувати премії.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.