"Мене надихає життя, не хочеться витрачати час на смуток": як підлітки допомагають іншим дітям у прифронтовому Запоріжжі

Лише з 22 вересня і до кінця жовтня країна-агресорка випустила по Запоріжжю понад 30 керованих авіабомб. Понад 900 приватних будинків пошкоджені, 5 зруйновані, ще 152 багатоквартирні будинки пошкоджені 162, є поранені та загиблі.

В той самий час цієї осені запорізькі школярі вперше з 2022 року повернулись до офлайн-навчання. За даними обласної влади, у Запоріжжі 10 000 дітей щодня ходять до школи.

Ті, хто залишився в місті, навчилися жити в нових реаліях. Про підлітків, які вирішили займатися волонтерством і допомагати іншим дітям – у матеріалі "Еспресо". 

"Мене надихає життя і бугі-вугі"

17-річний Юрій Балалаєв гордо говорить про себе "волонтер". Він проводить заходи для дітей у благодійних організаціях "Карітас" та "Голоси дітей". 

Живе з мамою в Запоріжжі. Окрім навчання в школі, займається греко-римською боротьбою, акробатичним рок-н-ролом (до цього 10 років займався народними танцями), допомагає своїм тренерам проводити тренування. Каже, якось навчився все встигати. 

"Займаюсь волонтерством більш як два роки. До осередку "Голоси дітей" прийшов спочатку як учасник, але потім мені захотілося бути організатором і проводити самому заходи для інших. Спробував. Сподобалось", – розповідає хлопець. Каже, що може знайти спільну мову з дітьми від 4 років і до 18, зі старшими людьми так само легко комунікує. 

"Не важливий вік. Головне – знайти щось спільне. Я багато читаю, тому мені легко спілкуватись. Люблю, зокрема, Еріх Марію Ремарк, Харукі Муракамі, Сідні Шелдона". 

Юрій намагається бути максимально відповідальним за те, що робить і бути дорослішим, ніж вказує вік у паспорті. Коли ми домовлялися про зустріч, він самостійно призначив час, все розпитав і лише потім погодився зустрітися.

Розповідає, що сильно змінився за час повномасштабної війни: "Раніше мені хотілось бути людиною, яка буде виділятися серед більшості, не буде, грубо кажучи, сірою. Зараз хочеться бути людиною, яка приносить користь. Тому, коли мені вручають різні подяки за організацію якихось активностей, участь у спортивних заходах, думаю, це ж і є кроки до моєї мети. Сподіваюсь, зможу надихати інших". 

Каже, діти під час занять спочатку себе закрито відчувають: "Коли не було війни, то такого не було, мені здається. Всі були більш привітні, спілкувались, займалися спортом, на вулиці гуляли".

Юнак розповідає, що не боїться звуків вибухів та розуміє, що війна триває і фронт близько. Займаючись з дітьми, намагається зробити все можливе, аби вони забули, що війна є: "Ворог обстрілює місто, але ж ми знаємо, що на фронті це набагато щільніше. Там війна на смерть, а тут війна на життя. Мене надихає життя. Не хочеться витрачати час на смуток. Хочеться радіти життю. Танцювати. Діти чекають від нас щось позитивне, емоційне". 

Додає, що йому пощастило, бо багато друзів та знайомих залишилися в місті після початку великої війни. Ще й радо допомагають йому у волонтерстві: "Я їх кличу, кажу, що в такий-то день можна разом щось зробити для дітей. Робимо разом, і діти йдуть додому з гарним настроєм. Те, що друзі мої тут, дуже допомагає. В мене є підтримка".

Самому юнаку натхненню дає зокрема музика. Коли у нього поганий настрій,  вмикає джаз, блюз, класичний рок-н-рол чи бугі-вугі. "Одна пісня Елвіса Преслі, наприклад, і все, можна спокійно йти та проводити майстер-класи чи інші активності", – усміхається. 

Юрій мріє побувати на джазовій вечірці або в джаз-клубі, побачити велику бібліотеку, де були б зібрані унікальні книжки, і стати представником великої потужної організації,  яка б проводила круті заходи для дітей. 

В майбутньому він бачить себе у фізичному вихованні – суддею чи тренером, або, можливо, соціальним працівником. Та не виключає, що його мрії можуть змінитися: "Точно знаю, що зараз маю йти до школи тричі на тиждень, вчитися, проводити майстер-клас і тренуватися". 

В осередку "Голосів дітей" влітку цього року Юрій познайомився з 13-річною Аліною. Дівчина, так само як і Юрій, захоплюється танцями та, як і він, вирішила бути волонтеркою. "Аліна добра, охайна дівчина. Мені дуже комфортно з нею працювати. Коли бачу таких людей, то є розуміння, що підліткам небайдуже те, що ми робимо". 

"Я дуже комунікабельна, мені легко з кимось подружитися. А Юра більш серйозний", – у відповідь усміхається про хлопця Аліна. Окрім танців, дівчина займається вокалом і закінчила художню школу. Не раз на базі осередку "Голосів дітей" влаштовувала власні заходи для інших дітей. 

Волонтерство допомагає не бути соціофобом

Коли почалася повномасштабна війна, родина Аліни Застело залишилися в Запоріжжі, але майже всі її друзі та знайомі виїхали. 

"Складно було тоді. В мене залишилася лише одна подружка, яка не виїхала. Нещодавно виїхала ще одна однокласниця. Важко від того, що не можеш поговорити вживу. Мені страшно, коли починаю думати: "А що буде завтра?". Але я нічого не можу з цим зробити чи вплинути на ситуацію", – розповідає дівчина. Додає, що до початку повномасштабної війни була веселішою, мала багато живого спілкування з друзями, за якими скучила. 

Час від часу в неї виникає страх і думки: "А якщо раптом почнеться обстріл?". Але, каже, завдяки волонтерству відволікається від цих думок. Радіє, що може дарувати радість іншим. 

На волонтерство її надихнула старша сестра Діана: "Сестра займалась волонтерством і я вирішила спробувати, бо допомагати – дуже круто. На душі тепло від того, що ти можеш зробити щось і робиш. Волонтерство мені допомагає не бути соціофобом", – каже дівчина.

Аліна пригадує, як проводила майстер-клас по танцях та вчила дітей корейському танцю "корейський поп", або "k-pop" (кей-поп). Діти швидко все вивчили, станцювали й від того їй було "дуже класно". На згадку про цей день в неї лишилося відео: "Якщо знайти підхід до кожної дитини, то комунікувати зовсім не важко". 

Якщо Аліна зранку встала без настрою, а попереду чекає волонтерство з дітьми, починає наводити порядок. Вмикає музику, танцює і прибирає. І згадує, що "колись і сама приходила в різні гуртки та чекала, що для мене проведуть майстер-клас чи ще щось": "У такі моменти розумієш, що треба зібратися і влаштувати гарний день іншим дітям". 

Однокласникам Аліна не розповідає про своє волонтерське життя, класний керівник і вчителі – в курсі, а мама – включена у це на 100%: "Мама мене реєструє на різні заходи, наштовхує на ідеї. Вона мій продюсер, так би мовити. Каже, коли треба провести той чи інший захід, говорить, з ким з волонтерів буду працювати. Займається всіма організаційними питаннями, бо у мене різні заняття, гуртки, навчання.  Мені легше, коли знаю, що мама домовляється. Ми з нею як подружки". 

Аліна мріє, що колись зможе мандрувати. Хотіла б побачити Південну Корею, і думає, що обере для себе якусь творчу професію.