Віримо, чекаємо, молимося: четвертий етап великого обміну військовополоненими. Репортаж Еспресо

Раптом гучні крики. Вікторія отримала таке бажане СМС-повідомлення. У ньому всього кілька слів: "Вашого брата Олександра звільнено з полону". Вікторія починає плакати від щастя, а її знайомі додають: вона вперше поїхала на обмін і от їй одразу пощастило. 

"Я хочу йому сказати, як сильно я сумувала, як я його люблю. Я хочу йому подякувати, що він все це пройшов", - розповідає Вікторія. Аж от дзвінок, телефонує Олександр, перше його запитання: чи всі живі?

Вікторія вперше розмовляє з братом після обміну

Поруч із Вікторією плаче ще одна дівчина - це наречена Олександра Анастасія. Вони багато років зустрічалися в Маріуполі. Анастасію ми зустрінемо ще раз, по завершенню обміну. Вона поділиться з нами щасливою новиною: "Сказав: Котик, чи вийдеш за мене? І я, звичайно, сказала так. Ми встигли трішки за руки потриматися і поспілкуватися телефоном через вікно. Це найщасливіший день у нашому житті", - підсумовує Анастасія. 

 Анастасія розповідає про освідчення 

І знову гучні вигуки. Це ще один щасливий дзвінок. Пані Валентина витирає сльози, розмахує вудочкою і пояснює: "Хлопці, які звільнялися з полону, розповідали, що мій тато дуже мріє повернутися, купити машину, купити вудочку і ловити рибу". Валентина щасливо обіймає вудочку, яку придбала нещодавно, і каже: "Це все вудочка, а мама не вірила…" Батько Валентини Євген провів у російському полоні три роки та один місяць, на обмін його привезли в кареті швидкої допомоги. 

Валентина показує вудку, яку привезла татові

В очікуванні автобусів з уже колишніми військовополоненими збираються сотні людей. Насправді лише одиниці зустрінуть тут своїх рідних. Інші ж радо вітатимуть хлопців, показуватимуть їм світлини, залишатимуть свої контакти. Вони тут, аби дістати хоч якусь інформацію про зниклих безвісти. 

Тетяна разом із сином Ярославом тут шукають звістки про батька і чоловіка: 

"Віримо і сподіваємося, що за такий великий термін, два роки і п’ять місяців, можливо, хтось упізнає, хтось бачив, може, є хоч якась маленька надія, що він живий і знаходиться в полоні". 

Тетяна разом із сином Ярославом 

"Уже пішов 10-й місяць. Віримо, чекаємо, молимось. Віримо, що дочекаємось, що все буде добре, - юна дівчина Ксюша сподівається, що хтось впізнає її нареченого Віталія. - Ми жили в цьому місті (місті, у якому зустрічали хлопців після обміну, - ред.) два роки. Приїжджаю знову сюди, тільки я одна, але надіюся, що поїдемо звідси вже вдвох". 

А пані Віра тут уже не вперше, вітається з іншими родинами. Її син Ілля зник на Курському напрямку вісім місяців тому. "Їздимо, шукаємо, хоч би якась інформація, хоч би трішки, хоч би трішечки знати, що з ним там", - пані Віра починає плакати та її підбадьорює сестра Валентина: "Надіємося, що буде хороша звістка. Ми його дуже-дуже чекаємо. І думаємо, що наступний раз уже його обіймемо і він буде разом із нами". 

Пані Віра та пані Валентина 

Першими після обміну карети швидкої допомоги привозять важкопоранених. Автівки в’їжджають під гучні вигуки сотень небайдужих "Вітаємо!". За даними представника Координаційного штабу Петра Яценка, наші хлопці часто повертаються з погано вилікуваними мінно-вибуховими травмами, травмами, пов’язаними з наслідками тортур, та важкими хворобами, наприклад гепатитом або туберкульозом. 

Повернення важкопоранених 

Місцеві мешканці вже знають, що означають гучні сирени карет швидкої допомоги. Приміром групка малечі з батьками прийшли до медзакладу з плакатами та прапорами. Дорослі пояснюють: їхали на свято, але почули сирени швидких, тож побігли зустрічати хлопців. "Встигли! Найважчих саме вивозили на швидких, зараз очікуємо автобуси, хочемо також привітати хлопців". Школярка Дарина по-дорослому серйозно додає: "Вони думають, що про них ніхто не пам’ятає, що про них забули. А ми підтримуємо прапорами й словами. Доводимо, що про них не забули, ми їх пам’ятаємо". 

Місцеві дітлахи зустрічають колишніх військовополонених

А далі розмову перериває гул автобусів і ще гучніші вигуки "Вітаємо вдома!". Із вікон натовпу махають хлопці, яких нещодавно обміняли. Під оклики "Слава Україні!" чоловіків заводять до медзакладу. Натовп здригається від щасливих криків, вигуків та сліз.

"Синочок, це ти! Ми раді-раді-раді. Не плач, синок. Моє сердечко рідне, моє серце біля мене б’ється! - Любов Василівна дочекалася свого сина Сергія, своїм щастям жінка ладна поділитися з усіма: - Я бажаю, щоб усі-усі повернулися. Щоб усі таке щастя материнське пізнали, як я зараз. Щоб усі жінки, мами, діти". "Три роки не було і три місяці. Це дуже тяжко. Таке щастя не передати словами", - вигукує Олена, в якої повернувся син Максим.

Любов Василівна зустрічає сина

Олена зустрічає сина

Поспілкуватися з поверненими хлопцями не вдається, їх одразу забирають до лікарні. Усі потроху роз’їжджаються, а родичі тисяч зниклих безвісти залишаються біля медзакладу. Тягнуть світлини догори, обклеюють ними стіни, вигукують бригади та напрямки. З надією чекають на відповідь. А потім буде ще один обмін і вони знову прийдуть сюди ж, і знову питатимуть, і залишатимуть фото. Аж поки нарешті не настане і їхній щасливий обмін. 

 Стіна медзакладу, у який привозять колишніх військовополонених