За проукраїнську позицію виключили з університету, а Росія все одно називає його своїм: перший український авіатор Левко Мацієвич

Дитинство, навчання та початок професійної діяльності

Левко Мацієвич народився 13 січня 1877 року у селищі Олександрівка на Київщині. окрім того, що займався авіамоделюванням, був автором проєктів кораблів, підводних човнів, морських аеропланів та першим авіатором українського походження. Український громадський і політичний діяч, один із засновників Революційної української партії (РУП).

Батько Левка був бухгалтером, мати походила з священничої родини. Освіту здобув у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив хист до математики, фізики, хімії, іноземних мов і класичної літератури. Закінчив гімназію з добрими і відмінними оцінками, а потім вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Тут входив до харківської Української студентської громади. Видавав і поширював книги рідною мовою. Товаришував з театралом і письменником Гнатом Хоткевичем.

Лев Мацієвич у сучасній Росії безапеляційно вважається "своїм", а саме – російським авіатором та інженером. У більшості публікацій звертають увагу лише на його технічну діяльність, приховуючи інші аспекти життя. Насправді ж він був українцем, походив з України та з юних років брав найактивнішу участь в українському визвольному русі, писав "Український інтерес".

Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури. 

"Кульмінацією політичної діяльности Мацієвича стала участь у створенні Революційної української партії 1900 року. Першої української політичної організації на теренах Російської імперії. Її програма містила гасло: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Така проукраїнська політична активність Мацієвича зацікавила "компетентні органи". Навесні 1901 року Левка відрахували з інституту й вислали з Харкова до Севастополя", – писала "Локальна історія". 

У Севастополі Мацієвич по вільному найму поступив на роботу креслярем в креслярську майстерню Севастопольського військового порту. 

У жовтні 1902 року, представивши комісії Морського інженерного училища до захисту проєкт броненосного крейсера, за який отримав відмінну оцінку, був зарахований на державну службу по Морському відомству. У 1907 році закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Латвії, був зарахований в "Списки офіцерів підводного плавання".

Від конструювання – до повітроплавання

У Севастополі брав участь у спорудженні крейсера 1-го рангу "Очаків", здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден.

Згодом був старшим помічником суднобудівника по спорудженню броненосця "Іоан Златоуст". Розробив проєкт бона Севастопольського порту. У 1905 році розробив два проєкти протимінних заслонів.

На цьому розробки українського інженера-конструктора не закінчились. Ще через три роки Мацієвич розробив проєкт захисту бойових кораблів від атак торпедами.

Одним з перших в світі розробив проєкт авіаносця, взявши за основу крейсер "Адмірал Лазарєв". Проєктна довжина мала 77 м, ширина 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробив варіант на 25 літаків.

Тоді ж захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання. Виконував перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу "Повітроплавання у морській війні".

Постійно літав на аероплані "Фарман", одержав посвідчення авіатора № 178, що фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків.

Маючи високе військове звання, створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам'яті Тараса Шевченка. Фінансово підтримував український національний рух.

У 1903 році Мацієвич їздив на знакову подію – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. На фотографії з заходу Мацієвич разом із Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Аркасом. До слова, "Локальна історія" писала, що для Коцюбинського Мацієвич добирав у Морській бібліотеці Севастополя книжки про Крим – історичні, путівники, збірки легенд та природознавчі видання. 

відкриття пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві, фото: pbs.twimg.com

Трагічна загибель Мацієвича

Восени 1910 року Мацієвич повернувся до Санкт-Петербурга та взяв участь у Всеросійському святі повітроплавання, що проводилося на Комендантському полі. Пілоти змагались у польотах на висоту, дальність, точність посадки. 23 вересня Мацієвич піднімався в повітря з російським прем'єр-міністром Петром Столипіним. А 24 вересня українець кілька разів піднімався в повітря. Він встановив рекорд висоти, а згодом спробував покращити власний рекорд. Через вісім хвилин після злету десятки тисяч глядачів почули незрозумілий тріск, згодом аероплан почав розламувалися на шматки. Парашутів тоді не було, тому й шансів врятуватися Мацієвич не мав. За трагедією з трибуни спостерігали дружина та дочка пілота. Згодом з'ясували, що в польоті на висоті 385 метрів тріснула дротяна розтяжка перед мотором.Таким чином українця вважають першою жертвою російської авіації. 

Похорон капітана Мацієвича 28 вересня 1910 року перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург давно не бачив. За домовиною йшли сотні тисяч людей. На похороні Симон Петлюра – згодом очільник Директорії УНР, поклав вінок з синьо-жовтою з українськомовним написом та червоною стрічками. На вінку від Петлюри був такий напис: 

"І скільки вас розбилось об граніти,

І скільки вас сконало серед мук,

Та смерть безсила вас здолати

І вбить ваш вільний дух".

Загалом на могилу пілота в Петербурзі поклали 350 вінків. На момент смерті йому було 33 роки.

Олександр Олесь писав: "Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі уже збирають жертви на пам‘ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам‘ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому, принаймні, бюст. Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації".

Історик Ігор Гирич вважає, що, зважаючи на погляди та переконання, Мацієвич, якби не загинув, міг би стати одним із провідників українського визвольного руху.

"Я так думаю, що якби не ця його нагла смерть, то могла б бути така ситуація, що саме він, а не Петлюра, Порш і Юркевич були б лідерами майбутньої УСДРП. Бо, безумовно, він був людиною, по-перше, дуже активною. Навіть зафіксовані його відвідини Грушевського: коли він був у Севастополі літуном, то він їздив з різною партійною метою в Галичину і заходив до Грушевського та мав розмови на революційні теми", – казав Гирич в етері "Радіо Свобода". 

Вшанування пам'яті Мацієвича

На головному авдиторному корпусі Харківського політехнічного інституту (колишній технологічний) встановлено меморіальну таблицю на честь Л. Мацієвича.

1997 року на фасаді одного з будинків у містечку Олександрівка також встановили меморіальну таблицю, напис на якій повідомляє, що тут народився Левко Мацієвич. У місцевому краєзнавчому музеї зберігаються матеріали, присвячені видатному авіатору.

У Києві, Львові, Кропивницькому та Полтаві на честь Левка Мацієвича названі вулиці.