Зникнення і вбивство Георгія Гонгадзе: 25 років потому слідство досі без головної відповіді

Його зникнення і вбивство сколихнуло Україну, спричинило масові протести та стало одним з передвісників Помаранчевої революції. Проте навіть через чверть століття замовники злочину залишаються непокараними, а розслідування – незавершеним. 

Більше про життя і діяльність Георгія Гонгадзе, чиє ім'я стало символом відстоювання правди, нагадає Еспресо. 

Ранні роки: між двома світами

Георгій Гонгадзе народився 21 травня 1969 року в Тбілісі в родині стоматологині зі Львова Лесі Корчак і грузинського архітектора Руслана Гонгадзе. Його дитинство і юність пройшли в Грузії.

Він ріс активним хлопцем: займався легкою атлетикою та навіть входив до резерву олімпійської збірної СРСР з бігу, вільно володів чотирма мовами: українською, російською, грузинською та англійською.

У 1986 році Георгій вступив до Інституту іноземних мов у Тбілісі, але його юність припала на буремні часи перебудови. У 1987-му його призвали до армії, де він служив у прикордонних військах у Туркменістані. Після трагедії 9 квітня 1989 року в Тбілісі, коли радянські війська розстріляли мирних демонстрантів, Георгій приєднався до грузинського національного руху "За вільну Грузію". 

Того ж року він відвідав Україну, познайомився та одружився з першою дружиною Маріаною Стецько і переїхав до Львова, де навчався у Львівському університеті. Він активно включився до суспільно-політичного життя міста, зокрема, створив у Львові Грузинський культурний центр Багратіоні.

Шлях до журналістики: від війни до боротьби за правду

Георгій Гонгадзе, фото: volynnews

1990-ті роки сформували Гонгадзе як активіста й журналіста. Під час грузинської громадянської війни 1991 року він очолив медичну службу опозиції, а в 1993-му добровольцем поїхав до Абхазії, де отримав 26 поранень. 

Цей досвід знайшов відображення в його документальних фільмах "Біль моєї землі" (1992) і "Тіні війни" (1993), які показали реалії грузинських конфліктів. 

У цей період він також приїздив до Львова і познайомився зі студенткою юрфаку ЛНУ Мирославою Петришиною, яка згодом у 1995 році стала його другою дружиною і з якою вони виховували двійнят Соломію та Варвару.

Журналістська кар’єра Гонгадзе стартувала у Львові, де на місцевому телебаченні виходила його програма "Монітор". Також він співпрацював із газетою "Пост-Поступ" та паралельно продовжував створювати документальні фільми, які показували в тому числі й на телебаченні. 

В середині 90-х він з сім’єю переїхав до Києва і продовжив працювати на телебаченні (ММЦ "Інтерньюз", програма "Параграф"). Потім працював на СТБ телеведучим. На початку 1998 року був ведучим програми "Мій", а згодом вів свою програму на радіо "Континент". 

Вже тоді його репортажі та статті вирізнялися незалежністю, що дратувало чинну владу за президентства Леоніда Кучми. Тому Гонгадзе потрапив до чорного списку штабу Кучми за критику. Тоді Георгій публічно застерігав про наступ на свободу слова в Україні.

"Українська правда": виклик системі

У "лихі 90-ті" Україна була охоплена корупцією та цензурою. Режим Кучми консолідував владу, контролюючи ЗМІ та силові структури. 

Розслідування Гонгадзе загрожували іміджу президента. Його статті викривали зв’язки влади з олігархами, фінансові махінації та репресії проти журналістів. 

А у квітні 2000 року сталася доленосна подія для української журналістики – Георгій Гонгадзе разом з Оленою Притулою заснував "Українську правду" – перше незалежне інтернет-видання в Україні. 

Це була відповідь на цензуру в традиційних ЗМІ, контрольованих олігархами та владою. Сайт розкривав корупцію, зловживання чиновників і політичні скандали. Гонгадзе писав про хабарі в МВС, зв’язки Кучми з олігархами та цензуру. 

"Українська правда" швидко здобула популярність серед опозиції та інтелігенції. Видання стало майданчиком для викриття режиму Кучми. Георгій не боявся називати імена, використовуючи анонімні джерела, що зробило його ворогом влади.

Вже у червні 2000-го Гонгадзе помітив стеження за собою. У липні він офіційно звернувся з листом до генерального прокурора, в якому виклав факти про стеження за ним співробітниками міліції та невідомими особами. Однак реакції так і не було, а погрози продовжилися.

Зникнення, вбивство та повільне правосуддя 

Кучма Гонгадзе, фото: відкриті джерела

16 вересня 2000 року близько 22:20 Георгій Гонгадзе вийшов із будинку колеги Олени Притули в центрі Києва. За свідченнями й версіями слідства, він сів у автомобіль, який сприйняв за таксі. Насправді це була машина працівників МВС, які викрали журналіста, вивезли за межі столиці й тієї ж ночі задушили його ременем. Щоб приховати злочин, тіло було обезголовлене.

Розслідування від самого початку велося повільно й непрозоро. Формально кримінальну справу про умисне вбивство відкрили після заяви дружини Мирослави та суспільного розголосу. 2 листопада 2000 року в лісі біля Таращі знайшли тіло без голови. У січні 2001-го ДНК-експертиза підтвердила, що це був Гонгадзе (голову виявили лише у 2009 році в одному зі ставків під Києвом).

Лише у лютому 2001 року Генпрокуратура офіційно визнала, що знайдене тіло належить зниклому журналісту. Тим часом у листопаді 2000-го народний депутат Олександр Мороз оприлюднив записи майора Миколи Мельниченка, де, за його словами, було зафіксовано розмови Леоніда Кучми та силовиків про «розправу» над Гонгадзе. Це призвело до «касетного скандалу» і масових протестів під гаслом «Україна без Кучми», однак слідство залишалося заблокованим.

У березні 2005 року колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко загинув за день до допиту – офіційно його смерть визнали самогубством. У 2009 році затримали генерала МВС Олексія Пукача, який у 2011-му визнав, що особисто вбив журналіста за наказом Кравченка. У 2013 році суд засудив Пукача до довічного ув’язнення. Троє його підлеглих-співвиконавців отримали від 12 до 13 років позбавлення волі; один із них помер у 2003 році, за офіційною версією — самогубство.

У 2011 році було відкрито справу проти Леоніда Кучми, але її закрили через «брак доказів». У 2021 році Європейський суд з прав людини визнав, що Україна порушила Конвенцію з прав людини через неефективне розслідування вбивства. Того ж року Верховний суд остаточно залишив вирок Пукачу – довічне ув’язнення – без змін.

Однак головне питання — хто був справжнім замовником убивства – так і залишилося без відповіді.

Олексій Пукач, фото: korrespondent.net

Вбивство Георгія стало одним із поворотних моментів для молодої української держави. Адже максимально широко порушило питання свободи слова та безкарності влади. "Українська правда", також його дружина Мирослава Гонгадзе продовжують справу борця за правду, а премія імені Гонгадзе щороку нагороджує сміливих журналістів. 

"Сьогодні – 25 років після вбивства Георгія, і я надихаюся тим, як бореться українське суспільство. Тому що ця боротьба народилася тоді, коли громадяни зрозуміли, що влада може бути проти них і що захищати свої права можна не мовчки, а потрібно говорити. Треба виходити на вулиці, треба вимагати своїх прав і справедливості. І це прагнення справедливості сколихнуло і збудувало нову українську реальність", - сказала Мирослава Гонгадзе під час цьогорічної акції памʼяті, що відбулася в Києві.

Вона додала, щоб довести судову справу до логічного закінчення і назвати всіх замовників вбивства, "немає політичної волі".

Читайте також: Якщо не своїм життям, то своєю смертю Георгій таки змінив Україну, - Мирослава Гонгадзе

Тож, через 25 років правда про вбивство Георгія Гонгадзе залишається нез’ясованою. Пам’ять про нього нагадує про важливість захисту журналістів, прозорих розслідувань і незалежних інституцій. Смерть Гонгадзе також нагадує, що свобода слова – це ціна, яку платять найсміливіші. Суспільство досі чекає відповідей, але чи отримає їх колись?