Росіяни зрозуміли, якою мовою говорити з поляками про війну в Україні

Насамперед я відчув сором. Так, мені соромно бути поляком у ці дні, соромно дивитися на антиукраїнський шабаш, соромно слухати задоволений регіт, який лунає по всій країні. Вето президента щодо допомоги та 800+ для українців є доказом етичної поразки, беззаперечної поразки, якої ми зазнаємо разом, незалежно від партійних переконань. Сьогодні Польща має зухвалу, спокійну посмішку Кароля Навроцького, який від нашого імені навмисно встромив ніж у стегно воюючій Україні, немов хуліган, що причаївся за рогом будинку.

фото: GettyImages

Узагальнення тут не випадкове: я волів би написати про антиукраїнські настрої, що їх демонструє "певна частина" мого народу, але використання таких запобіжників не є необхідним. Майже 60% поляків підтримали рішення Навроцького. Рішення, яке не має обґрунтування по суті, а єдиною метою якого є помста українцям, що проживають у Польщі. Рішення просто підле.

Але потім я усвідомив, що мій особистий сором не має сенсу, і якщо він про щось та й свідчить, то лише про наївність і видавання бажаного за дійсне. Я дозволив себе (і не тільки я) переконати, що великі і страшні місяці на початку 2022 року показали життєздатність міцкевичівського переконання, яким ми живимося в очікуванні величі і сигналу горна з глибини ночі. Що ми можемо бути не стільки великими, скільки гідними.

Пам'ятаєте? "Наш народ, як лава, зовні холодний і твердий, сухий і брудний, але внутрішній вогонь не охолоне навіть за сто років". Ось настає час, Росія вчиняє злочин над українським тілом, а з-під польської шкаралупи виливається найпрекрасніше – палкий вогонь самопожертви і солідарності.

Менш ніж через чотири роки після початку вторгнення ми бачимо зовсім інше. Ті моменти були випадковістю, ковтком повітря в задимленій країні. Ми закохалися не в Україну, а у власне відображення – у дзеркалі з'явився народ, який може і хоче допомагати, готовий поділитися житлом, грошима, автомобілем. Нам дуже сподобалося це відображення – і не дивно. Ми були такі красиві, такі відважні та героїчні.

Тим часом світ нас належно не оцінив, не пригорнув, очікувана винагорода не прийшла. Замість нагороди ми отримали невдячність.

Тому зараз все нормально. Самозамилування плавно перейшло в польську повсякденну непристойність, яка не хоче чути про катастрофу, що щодня вирує за східним кордоном.

Сором недоречний, оскільки Польща все ще є країною з глибокими розладами, а катастрофа, яка нас спіткала, є наслідком синдрому, що його влучно описав Міхал Білевич у своїй нещодавній книзі "Травмаленд". Польща є країною колективного нарцисизму. І саме цей колективний нарцисизм, який на мить згас перед обличчям вторгнення, проявився з подвоєною силою.

В останні десятиліття не було моменту, коли його було б так само добре видно і коли б він мав настільки ж руйнівний характер.

800+ для українців. ZUS проти колективного нарцисизму

Для колективного нарцисизму факти не мають значення. Якби ми оперували аргументами, то треба було б визнати, що проблема неналежних виплат українцям є такою ж мізерною, як і польська порядність. За останніми даними ZUS, до яких отримала доступ Rzeczpospolita, неналежно виплачені допомоги на дітей-іноземців від початку війни склали 30 мільйонів злотих, цього року ZUS порушило лише 200 справ.

Я не хочу цим сказати, що з шахрайством не потрібно боротися. Потрібно, але для цього не обов'язково перевертати стіл. Система настільки герметична, що це мізерні суми. Можливо, такі ж мізерні, як соціальні виплати, які вибивають поляки в Норвегії, а може й більші – важко сказати.

На іншій шальці терезів покладімо зараз надзвичайно високу професійну активність українців, які проживають у Польщі. Сьогодні вона сягає 69% і є найвищою в усьому Європейській Союзі, вищою за професійну активність поляків у Польщі (56%).

Статистичний українець у Польщі не їсть хліб задарма, не жебракує, а важко працює, заробляючи менше за поляків і часто виконуючи найважчу роботу.

Українці забезпечують 2,7% польського ВВП, а минулого року сплатили до нашого бюджету податків на суму 15 мільярдів злотих. І це ще не все, адже є ще двосторонній торгівельний баланс, який чітко показує, що Польща не доплачує Україні – минулий рік закінчився з профіцитом у 35 мільярдів злотих.

Навіть якщо до цієї бухгалтерії додати витрати на лікування українців у Польщі та витрати на освіту дітей, баланс виглядає однозначним. Українська трагедія є для Польщі непроханим подарунком долі, оскільки дозволяє хоча б мінімально залатати демографічні діри та дає робочу силу, яка хоче і може асимілюватися без особливих труднощів.

фото: Reuters

Я наводжу ці дані для повноти картини, навіть якщо вони не мають значення: вони були спростовані анекдотичними доказами, брехнею, емоціями та істерією. Польський нарцис у своїй стійкості до фактів не є винятком, тільки до казок і фейкових новин додає історичні ресентименти та упередження. Польський нарцис перестав діяти у сфері фактів, обравши фантасмагорії, марення, вміло культивовані травми. І вирішив, що ключовим елементом державної політики є Волинська трагедія.

Іншими словами: минуле є важливішим за сьогодення, а польська трагедія 80-річної давнини є важливішою за сучасні страждання України.

• 30 мільйонів злотих надмірних виплат на всіх іноземних дітей з 2022 року.
• Для порівняння: у 2022 році міністр Пьотр Глінський витратив майже 120 мільйонів на нефункціональний готель у Рапперсвілі, який мав стати культурною перлиною та музеєм планетарного масштабу, а став посміховиськом на всю Швейцарію.
• Фікція, якою є американська філія Інституту Пілецького, витрачає близько 10 мільйонів злотих на рік.
• Делегації Кароля Навроцького з Музею Другої світової війни та Інституту національної пам'яті коштували близько 800 тисяч злотих – нагадаю, що для порятунку польських цінностей він навіть поїхав до Зімбабве.

Чи мають українці вступити до Конфедерації і під час сніданку просити вибачення за Волинь

Що дозволено пану... Що дозволено Навроцькому, Глінському, польській державі, те не дозволено тобі, українцю. Ти повинен пам'ятати, що ти не у себе вдома. Ти повинен схилятися перед польським благодійником, говорити пошепки, через слово казати "дякую" і закочувати очі.

Польським лейтмотивом останніх місяців є відсутність вдячності з боку українців. У чому мала б полягати ця вдячність і яким чином Україна мала б її виявляти, щоб вічно змучена польська душа нарешті знайшла заспокоєння, – я не маю уявлення. Як уже було сказано, однозначно вигідна для Польщі бухгалтерія воєнних розрахунків не має значення. Про прийнятий 28 липня 2022 року Верховною Радою України закон про спеціальний статус, правові та соціальні гарантії для громадян РП в Україні ніхто не пам'ятає, і це не дивно. Колективний нарцисизм вимагає уваги знову і знову, і щодня чекає на пошанування.

Чого конкретно очікує колективний польський нарцис, вимагаючи вдячності від народу, якому російський солдат щодня перерізає горло? Чи українці мають чистити нам взуття, прокидаючись, кричати з вікна "Слава великій Польщі", чи вони мають витатуювати собі на лобі польський національний прапор і співати польський гімн у черзі по молоко? Чи мають вони записатися до Конфедерації і за сніданком просити вибачення за Волинь? Віддати рідкоземельні метали і вугільні копальні, гарантувати юридично пріоритет у контрактах на міфічну відбудову?

За 2022 рік, за ці гроші, колони, ковдри, їжу, дах над головою, за великий порив серця польський нарцисизм очікував великої нагороди. Очікував, що світ нарешті оцінить, впаде на коліна, піднесе на п'єдестал і віддасть належне. Що нарешті велич Польщі буде видима, як димлячий Везувій. Що вона буде закарбована в пам'яті назавжди, а найбільше її запам'ятають українці, які гинутимуть з ім'ям Польщі на вустах.

Так, 2022 рік був мрією, польською казкою, яку ми написали про себе – красивих, героїчних, готових до жертв, з Україною на тлі.

фото: gettyimages

Як зауважив Міхал Білевич у газеті Wyborcza: "Колективний нарцисизм вимагає, щоб ми були центром світу". Так не сталося. Центр світу знову десь інде. Світ не завмер на місці і не мав наміру допомагати польському нарцису, який милується собою в дзеркалі. Україні допомагали і допомагають німці, французи, американці, голландці, українські біженці почуваються безпечніше в Литві, аніж у Польщі.

Україна, з приставленим до скроні пістолетом, не кричить достатньо голосно і часто польською мовою: "Дякую!". Тому колективний польський нарцис почав відмінювати різними способами слово "вдячність". І отримав найзручнішу з можливих відповідей: знову не оцінили, знову забули, знову знехтували. Почав роздивлятися і знайшов винного: українця.

"Колективний нарцисизм є настільки глибокою і небезпечною вадою, що може призвести до деградації нації.

Ми віримо, що ми найкращі, найвеличніші, що світ нас недооцінює. У нас зростають фрустрація та агресія", – сказав мені понад рік тому Білевич. Сьогодні чітко видно, що це були пророчі слова. Виявилося, що Польща як символічна конструкція, як фантасмагоричне тіло, є країною, яка все ще кровоточить і відчайдушно вимагає уваги. Країною, яка все ще сліпа до страждань інших, тому що польські страждання затьмарюють все і панують над усім.

На допомогу приходить, здавалося б, вичерпний о. Юзеф Тішнер, який у 1970 році в праці "Опудало сарматської меланхолії" описував нікого іншого, як колективного польського нарциса:

"Опудало меланхолії зболене невдачами. Тепер воно робить свій біль основним мотивом для визнання своєї особистості іншими. З'являється порив, що оголює цей біль, і делікатна спроба кокетувати ним перед оточенням, а потім нав'язувати його іншим. Страждання підносить. Меланхолія вимагає задоволення від інших".

Задоволення не прийшло, бо тут не може бути жодної адекватної відповіді. У зв'язку з цим польський нарцисизм розлютився і почав шукати, вже вкотре, винних. Вони під рукою. Вони занадто голосно розмовляють своєю мовою. Деякі їздять на чудових автомобілях і розкидаються грошима, інші занадто бідні. Вони сидять у Варшаві, замість того, щоб гнити в окопах. Деякі мають гроші, багато грошей. Інші дратують своєю війною, а людина ж має право жити нормально. Їхні діти погано поводяться. І так далі.

Вітольд Юраш, попри досвід у Москві та Білорусі, не розуміє Ґедройця?

Серед скарг і нарікань на нібито відсутність вдячності один голос заслуговує на окрему згадку: це публіцистика Вітольда Юраша, на перший погляд, холодна і відчайдушно симетрична, а насправді побудована на тих самих претензіях, якими живиться польський колективний нарцис.

35 мільярдів злотих

склав торгівельний профіцит Польщі у торгівлі з Україною на кінець 2024 року

У його свіжій аналітичній статті від 28 серпня я читаю: "Ми мали право очікувати від Києва елементарної вдячності. На жаль, ми її не дочекалися". Читаю, що президент Зеленський "багато разів виявляв зневагу до Польщі", що в Україні процвітає бандерівщина, що бракує ексгумацій, а ті, що розпочалися, є "краплею в морі потреб".

Протягом кількох років Юраш пропонує читачам образ українця-совєта, просякнутого східним способом мислення і такого, який провадить радянську, тобто безжальну, зовнішню політику. Він доводить справу до абсурду: нібито відповідальність за кризу в польсько-українських відносинах несуть послідовники Єжи Ґедройця, який схвалював прагнення і перспективи східних сусідів побудувати союзний блок проти російського імперіалізму. Які ж це послідовники сформували в українців відчуття, що щодо Польщі Київ може дозволити собі будь-яку зверхність.

І знову: жодного слова в публіцистиці видатного і досвідченого автора Onet про ці численні конкретні факти, які порушують зрозумілу дихотомію (скривджена Польща проти злої України).

Колишній секретар посольства в Москві та колишній глава представництва в білоруському Мінську забуває про польське ембарго на частину сільськогосподарських товарів, про гігантський профіцит у двосторонній торгівлі, про прибутки, які наша економіка отримує від біженців.

• Бідна і скривджена Польща змогла в питанні ексгумації притиснути Україну до стіни, погрожуючи вето щодо вступу до ЄС.
• Польща голосами від лівого до правого крила затвердила 11 липня державним святом, яке має явно антиукраїнський характер.
• Польща чітко заявляє, що не надсилатиме військові сили до України, хоча й хоче зберегти головне слово у питанні майбутнього України.
• Польська політична еліта (а Юраш її підтримує) спочатку створює міф про бандерівщину, а потім його спростовує, забуваючи, що червоно-чорний прапор зараз не має антипольського характеру, а солдати, які гинуть під ним, також воюють від нашого імені.

Однак ці деталі не згадуються в публіцистиці Юраша, оскільки вони послаблювали б тезу, якої так наполегливо дотримується її автор.

Однак ці деталі не згадуються в публіцистиці Юраша, оскільки вони послаблювали б тезу, якої так наполегливо дотримується її автор.

А так звані послідовники Ґедройця та безмежність їхніх провин? Трохи незручно це пригадувати, але програма паризької „Культури“ щодо України (як і Литви та Білорусі) була надзвичайно короткою і зводилася до права на самовизначення – права, яке Росія жорстоко заперечила. Справді, важко побачити в беззастережній підтримці України гріх чи наївність.

Київ недооцінив потенціал ексгумації жертв Волинської трагедії

А може виявом вдячності були б ексгумації жертв Волинської трагедії? Українська влада, з перспективи часу це видно чітко, недооцінила її вибуховий потенціал або ж з міркувань внутрішньої політики вирішила, що вигідніше буде грати на перспективу.

Тим часом, попри десятиліття, що минули, діагноз Стефана Кісельовського з "Людей в акваріумі" залишається актуальним: поляки – історичний народ, народ, який обожнює ексгумації та повернення до трагічного минулого. Тернопіль можна сплутати з Тарнобжегом, але ти маєш польський обов'язок відчувати духовний зв'язок із розкиданими останками, які спочивають під Луцьком чи Рівнем.

На фразі "волинська різанина" навіть безжальний критик польськості, яким є Войцех Смарзовський, знімає капелюха з голови і занурюється в роздуми.

Київ міг знешкодити цю загрозу, тим паче, що в той час, коли польські ексгумаційні роботи були призупинені, пошуки останків своїх солдатів часів Другої світової війни проводили німці. Він цього не зробив, що виявилося далекосяжною помилкою. Інша справа, чи були б сьогодні польсько-українські відносини іншими, якби ексгумації розпочалися раніше. Адже існує й така можливість, що навіть якби були розкриті всі масові поховання на заході Україні, польський колективний нарцис кричав би: "мало".

Адже це не випадково, що ексгумація жертв трагедії в українських Пужниках відбувається практично непомітно, а ті, хто найголосніше вимагав ексгумації, зокрема президент Навроцький, мовчать на цю тему.

Поляки плутають Волинь з Вільнюсом, але страждають через червоно-чорний прапор на концерті Макса Коржа

Клінічним прикладом колективного нарцисизму була реакція на концерт білоруського репера Макса Коржа. Червоно-чорний прапор на концерті спричинив колективне божевілля в моїй країні. Колективне обурення, яке охопило поляків від вигляду, як кажуть, трьох прапорів, схоже на виверження національного вулкану. 

Масштаб реакції дозволяє припустити, що відбувся замах на польську державність, що ворожий українець підступно захопив не тільки Національний стадіон, але й державні інституції і під покровом ночі змінив національну мову в Польщі.

Виявилося, що поява червоно-чорного прапора на концерті руйнує тендітну психічну конструкцію Польщі і змушує незагоєні рани знову кровити. Особливо у тих, хто ніколи не був в Україні і хто плутає Волинь з Вільнюсом. Тривога, ворог біля воріт, Польща в небезпеці.

15 мільярдів злотих

податків сплатили до польського бюджету українці минулого року

І знову: факти тут не мають значення. Червоно-чорний прапор назавжди залишиться частиною польсько-українського протоколу розбіжностей, але ж існує велика ймовірність, що Дмитро Дриганець, який махав таким прапором, не хотів образити вічно стражденну польську душу. Можливо, його вибачення були щирими, а прапор асоціюється у нього не з Волинню, а з заповненими до краю жертвами війни українськими кладовищами.

Це не має значення. Читання коментарів польських патріотів під відео, в якому українець просить вибачення за свою поведінку, дає привід для роздумів. Це бійня в інтернеті.

Цій істерії піддався, не вперше, уряд Дональда Туска, який у відчайдушному пошуку підтримки намагається завоювати антиукраїнський електорат, або принаймні підігравати йому.

Мене, поляка, ображає колективна відповідальність, застосована до групи учасників концерту – наказ покинути нашу країну для понад 60 осіб за звичайне порушення порядку. Описана "Виборчою" депортація 18-річної Ангеліни до обстрілюваного Дніпра, де нікого немає, за те, що вона перелізла через огорожу на стадіоні, є не проявом сили польської держави, а її фундаментальної слабкості.

Польська держава не може впоратися з Гжегожем Брауном, який безкарно порушує закон, але виявляє велику рішучість, коли йдеться про санкції щодо учасників концерту.

Іншими словами: щодо сильних вона поводиться боягузливо, а до слабких – жорстоко.

Колективний нарцисизм у нас процвітає успішніше завдяки тому, що політичну владу над душами перебрала правиця, яка чудово розуміє, якою мовою потрібно говорити з нарцисом, щоб завоювати його прихильність. Нарциса потрібно обійняти, сказати йому: бідолаха, знову зробили з тебе лоха, знову використали, обдурили, обманули, домовилися за твоєю спиною. А ти ж такий гарний, безкорисливий, з відкритим серцем.

Це одна з причин успіху Браунів, Менценів і Навроцьких, які збагатилися на антиукраїнській пропаганді, підлій, але дуже ефективній. Є така мова, яка чудово відповідає польському нарцисизму. У ній має бути кров предків, має бути вкрадене іншими націями – колись це були виключно євреї, зараз це насамперед українці – право на найбільші страждання, мають бути підступні, таємні змови ворожих сил за спиною.

Оскільки не було наративу про російсько-німецький змову, виникла інша вигадка – про німецько-українські змови, яка у правого поляка викликає тахікардію.

Колись Польщу намагалися розірвати нацисти і комуністи, а тепер її розбирають нацисти і бандерівці. Ці фантасмагорії потрапляють на сприйнятливий ґрунт, наче польський нарцис чекає, поки його обдурять ворожі сили.

Колективного нарциса, зануреного в історичне мислення, зацикленого на давніх кривдах, що роздумує над уявними та реальними образами, чудово розуміє (можливо, це не надто складно) і російська пропаганда.

Звіт Групи з питань дезінформації Комісії з дослідження впливу Росії та Білорусі не залишає в цьому плані жодних сумнівів, вказуючи на те, як влучно росіяни оцінюють колективний характер поляків. Замість того щоб популяризувати Росію, він робить ставку на розповідь про занепад західної цивілізації, вічну ворожість України до поляків, репресивний характер НАТО та Європейського Союзу, а також про Україну як державу, що зазнала краху.

Хто тут жертва, а хто стоїть осторонь, хто платить найвищу ціну, а хто піднімає винищувачі, щоб без перешкод привести їх до приземлення – вже не має значення.

Польський нарцис, втомлений війною (sic!), змучений, оточений ворожими силами, незрозумілий і самотній, не пам'ятаючи, що живе як у раю, чекав саме на таку історію. Тепер він отримує її на тарілочці, поруч із головою українки, депортованої за те, що перелізла через огорожу під час концерту.

Автор Міхал Ольшевський, польський журналіст, письменник, публіцист.

перекладено з "Газета Виборча"