Зараз Трамп діє як хоче, але в підсумку буде орієнтуватися на позицію України, - генерал Кларк

Ми до кінця не розуміємо ні стратегічної позиції Дональда Трампа, ні того, як вона вплине на російську агресію проти України. Це викликає тривогу, тому що американський президент не є прогнозованим, його рішення й повідомлення для українців дуже болісні.

Шановний пане генерал, що собою являє американська безпекова позиція і як вона може вплинути на ситуацію на Європейському континенті? Росія не лише воює в Україні – вона погрожує і країнам Балтії та Польщі. Ми сподіваємося, що президент Трамп зробить якісь сміливі кроки, але замість цього він робить кроки, які тривожать.

Мені важко пояснити логіку дій президента Трампа, адже я не перебуваю поруч із ним. Я не в його оточенні, не в офісі, не чую, що він говорить, і не знаю, про що він думає.

Втім, ось як я бачу ситуацію. Путін намагається чинити максимальний тиск, щоб використати на свою користь триваючий переговорний процес. Для нього дипломатія — це лише ще один інструмент для досягнення стратегічної мети. А мета ця — домінування і підкорення України, можливе захоплення країн Балтії, можливо — навіть Польщі, а зрештою — розвал НАТО. Це його чітко задекларована ціль, про яку він неодноразово заявляв у численних офіційних документах.

Президент Трамп, схоже, вважає, що якщо запропонувати Путіну можливість повернення до світової спільноти, послаблення санкцій і відновлення нормальних торговельних відносин, це може переконати його припинити війну.

Саме така позиція, схоже, формується у рамках переговорів президента Трампа та Стіва Віткоффа. Суть у тому, чи можна досягти бажаних результатів за допомогою особистої привабливості чи через тиск.

Однак з огляду на мій досвід і знання переговорних процесів, я брав участь у багатьох переговорах з режимами, подібними до путінського, і мушу сказати: я не бачив жодних переконливих доказів того, що чарівність працює. 

У таких контекстах її зазвичай сприймають як слабкість. І що більше пропонується поступок, то більше висувається нових вимог.

Цей шаблон повторювався в багатьох переговорах, починаючи з Північної Кореї у 1950-х роках, далі у В’єтнамі, а також у моєму досвіді з Мілошевичем та іншими.

Негоціаційний переговірний процес може ще тривати, але видно, що росіяни дурять Дональда Трампа. Стався символічний момент – воєнний злочин: росіяни вдарили балістичними ракетами по місту Суми, у Вербну неділю загинули цивільні люди. І це не вплинуло на риторику президента Трампа. Зрозуміло, що росіяни готові продовжувати свої наступальні, агресивні дії. Питання до вашої інтуїції: чи Трамп зрозуміє, що йому доведеться вертатися у велику гру, щоб зупинити російську агресію? Донедавна він казав, що винні в усьому Джозеф Байден і президент Зеленський – якщо б він, Трамп, був би президентом, то війни не сталося б. Але це несерйозна відповідь.

Риторика Трампа, безумовно, суперечлива. Гадаю, президент Трамп щиро вважає, що рухається у правильному напрямі. Не хочу критикувати обраний ним напрям, адже не належу до кола осіб, залучених до його комунікацій. Проте все, що я бачу, свідчить про одне: Путін переконаний, що здатен диктувати умови та продовжувати війну. Він може пропонувати переговори щодо ненанесення глибинних ударів по інфраструктурі, відкриття доступу до Чорного моря чи інші подібні теми — усе це дозволяє йому здобувати політичні дивіденди, отримувати схвальну реакцію у публічному просторі та створювати ілюзію дипломатичного поступу.

Втім, на основі мого досвіду можу впевнено сказати: жодного реального прогресу не буде, поки Путін не усвідомить, що перемогти у війні військовим шляхом йому не вдасться.

Удар по Сумах у Вербну неділю був очевидною спробою вдарити по моральному духу українського народу. Його метою було завдати шкоди мирному населенню, залякати людей і змусити український уряд до подальших поступок або, щонайменше, підготувати ґрунт для таких поступок під час майбутніх переговорів.

Стратегія Путіна є цілком зрозумілою. Стратегія Трампа — значно менш прозора. Водночас важливо, що європейські союзники й надалі підтримують Україну.

Українські війська залишаються боєздатними, і я переконаний: народ України має зберігати стійкість у цьому протистоянні й триматися доти, доки Путін не усвідомить, що перемоги військовим шляхом йому не здобути.

Стратегія, якою послуговується Путін, зводиться до формули «ескалація заради деескалації». Тобто він готовий підвищувати градус напруги, градус воєнних злочинів, щоб потім виторговувати певні речі. Росія тисне на Трампа – через Віткоффа та інші канали комунікації, але зрозуміло, що вона не готова згортати свою агресію проти України. В Україні сприймають деякі зустрічі, чи меседжі типу того, що Путін молився за здоров’я Трампа, чи передачу портрета Трампа як сепаратні перемовини з противником. Ми не чекали нічого подібного від США. Як досвідчений американський політик і військовий, скажіть, де наші козирі, про які казав Дональд Трамп нашому президенту? Можливо, ви бачите наші сильні карти, крім нашої абсолютної моральної правоти.

На мою думку, Україна не має чим поступатися в цій ситуації.

Натомість їй слід зосередитися на максимальному посиленні власних Збройних Сил. Необхідно й надалі розвивати передові технології, здатні перевершити російські, зокрема  оптиковолоконні безпілотники, а також надавати пріоритет вітчизняному виробництву артилерійських боєприпасів, щоб скоротити відставання в ключових сферах, де Росія наразі має перевагу.

Україна має продовжувати тактичні наступальні дії з метою дестабілізації противника, і водночас зміцнювати стратегічні відносини з європейськими партнерами.

Я вважаю, що президент Трамп і надалі дотримуватиметься обраної ним стратегії, однак у підсумку саме від України значною мірою залежатиме, яким буде результат цього протистояння.

Мені відомо, що нині тривають обговорення щодо угоди у сфері видобутку корисних копалин. Деталі поки що не оприлюднені. Час від часу з’являється інформація про внесені зміни або чорнові варіанти документа. Водночас суть залишається незмінною: надзвичайно важливо зберігати військову гнучкість і підтримувати силу, необхідну для ефективного захисту.

Я бачив пропозиції, що передбачають певні поступки, зокрема передачу територій. На моє переконання, цього робити не варто. З практики знаю: кожна поступка лише провокує нові вимоги та посилює тиск.

Росія перебуває під санкціями з 2014 року за незаконну анексію Криму — порушення, яке залишається грубим порушенням міжнародного права. Міжнародна спільнота чітко дотримується позиції: жодні кордони не можуть змінюватися силою. І Сполучені Штати, і Росія свого часу надали Україні гарантії безпеки та територіальної цілісності.

Росія порушила свої зобов’язання. Сполучені Штати наразі залишаються непохитними у своїй підтримці України. 

Я з упевненістю можу сказати, що близько трьох чвертей американців розуміють: Україна веде боротьбу за ті самі цінності, які є основою американського суспільства. Вони щиро захоплюються мужністю, стійкістю українського народу та Збройних Сил.

Більшість не вірить, що Росія готова повернутися до цивілізованого міжнародного співтовариства. Вона сприймається як держава-агресор, до якої слід застосовувати санкції, вимагати відповідальності та притягати до неї доти, доки не буде припинено окупацію українських територій.

Саме тому я переконаний: американське суспільство підтримує Україну.

Я вважаю, що президент Трамп діє відповідно до свого бачення найкращого шляху до припинення бойових дій. Але в підсумку він буде орієнтуватися на позицію України, оскільки саме їй визначати умови, які вона готова прийняти. Така реальність дипломатії. Моя вам порада: залишайтеся непохитними.

Свого часу ви зупинили югославську війну. Тобто ви були готові надзвичайно високо підняти ставки, і, можливо, завдяки саме вашій сміливості, рішучості й послідовності вдалося зупинити розгортання російської провокації, яка називається «приштинський кидок». І значна частина тих людей, які стояли з російського боку проти вас, вони ще функціонують – це генерал Івашов і генерал Євкуров, заступник міністра оборони РФ. Я просив би вас проаналізувати сильні і слабкі сторони російського командування, російських генералів і російських військових загалом. Можливо, ми стоїмо на порозі Третьої світової війни, яка буде принципово іншою, адже ми бачимо застосування різних технологічних ноу-хау – безпілотників тощо.

Я ніколи не став би недооцінювати якість російського командування або потужність військово-промислового комплексу, що його підтримує. Росіяни дотримуються інших принципів ведення війни. Вони роблять ставку на масовість, і життя їхніх солдатів не має для них такого значення, як для нас на Заході.

Попри це, українські війська та військово-політичне керівництво з 2014 року демонструють вражаючу здатність адаптуватися до умов війни з Росією. Прогрес постійний, і у Сполучених Штатах, особливо серед військових аналітиків, уважно стежать за розвитком подій.

Ми вивчаємо українські технології, переймаємо досвід інновацій, спостерігаємо за тим, як швидко впроваджуються модифікації й адаптації бойових систем. Україна проявляє виняткову гнучкість, рішучість і технічну кмітливість у цій війні. На моє переконання, зараз найважливіше — зберігати стійкість і продовжувати боротьбу.

Важливо усвідомити, що Україна веде війну на двох фронтах — військовому й дипломатичному. Необхідно зберігати баланс між зусиллями в обох сферах і розуміти: події на одному фронті безпосередньо впливають на інший. Військові успіхи можуть змінювати умови дипломатії, так само як дипломатичні рішення здатні позначатися на перебігу бойових дій.

Цей конфлікт, найімовірніше, буде тривалим. Я не бачу підстав очікувати швидкого завершення. Для прикладу: Сполученим Штатам знадобилося два роки — з 1951 по 1953 — щоб завершити переговори з Північною Кореєю й покласти край бойовим діям. 

Це був складний і виснажливий процес. І нинішня ситуація може мати схожий характер.

Тож важливо чітко усвідомлювати: це боротьба на двох фронтах — військовому та дипломатичному. І в обох напрямках потрібно діяти рішуче й послідовно.

Ми з вами робили інтерв’ю напередодні виборів. У теперішній геополітичній небаченості ми проводимо історичні паралелі з містами Сайгон і Кабул. США в певні моменти історії і війни відмовилися від узятих на себе зобов’язань. (На війні у В’єтнамі, нагадаю глядачам, Веслі Кларк був поранений, отримав чотири кулі, але продовжував командувати підрозділом.) Хотів би, щоб ви оцінили готовність США, нової американської адміністрації вчинити непорядно стосовно України – чи це неможливо?

Вважаю, що коли у 2022 році розпочалася повномасштабна війна, Сполучені Штати чітко усвідомили свій обов’язок підтримати Україну, розуміючи: її оборона невід’ємно пов’язана з національною безпекою Америки. Цей зв’язок, на мою думку, зберігається й досі.

Більшість громадян США визнають, що перед обличчям сучасних глобальних викликів країна має справу з кількома потенційними противниками — Іраном, Північною Кореєю, Китаєм і, звичайно, Росією. Ці держави дедалі активніше координують свої дії, і наразі саме Україна є головним полем боротьби між демократичним світом і цими авторитарними режимами.

Усі ці супротивники уважно стежать за позицією США щодо України. Саме тому Америка повинна зберігати силу та рішучість у своїй підтримці. Будь-яке послаблення цієї позиції буде сприйнято як прояв слабкості — і це сприйняття може стати вирішальним чинником у формуванні стратегій інших противників.

Я хотів би, щоб ви проаналізували наші сильні сторони. У нас був головнокомандувач генерал Залужний, зараз генерал Сирський на цій посаді. Проти нас ворог використовує величезну кількість особового складу, у нього достатньо балістичних ракет. Але ми встояли. Наші командувачі вправно проводять операції, як Курськ, Білгородська область, але війна заповідається бути довгою. Нам треба берегти особовий склад і структуру військ. Можливо, варто застосовувати якісь нестандартні кроки, типу глибинних ударів по російській інфраструктурі.

Невідомо, чим закінчаться переговори між Віткоффом і Кремлем, Путіним і Трампом, – проговорювався варіант мораторію в Чорноморському басейні, щодо енергетичної інфраструктури. Але ударом двома балістичними ракетами по Сумах Росія показала, що виходить із перемовин. Які нестандарті речі ми могли б застосовувати, зокрема глибокі удари?

Спостерігаючи за ситуацією на фронті в Україні, я не можу оцінювати конкретні рішення, які ухвалюють українські командири. Я не перебуваю на місці, не маю доступу до оперативної інформації, тож не можу знати, що саме впливає на їхні дії.

Проте очевидно, що удари по російській енергетичній інфраструктурі завдають Росії відчутної шкоди. Якби це було не так, Москва не наполягала б на запровадженні мораторію на такі атаки.

Ці удари обмежують здатність Росії отримувати доходи, отже, мають стратегічне значення, навіть якщо їхній вплив на полі бою не є миттєвим. Українське командування має враховувати ці чинники та правильно розставляти пріоритети.

Очевидно, що удари вглиб території Росії змусили її звернутися з вимогою: «Не завдавайте ударів по нашій енергетичній інфраструктурі».

Питання в тому, на що саме Росія готова піти в обмін на таку угоду. Поки жодна з подібних домовленостей не набула чинності, оскільки щоразу, коли починається обговорення комерційних чи дипломатичних рамок, Росія висуває нові вимоги, намагаючись добитися додаткових поступок. Втім, схоже, що удари на великій відстані створюють дипломатичний тиск і дають певні результати.

Ключове питання — в ефективному балансі: чи не доцільніше зосередитися на оперативно важливих цілях? Наприклад, удари по складах боєприпасів демонструють свою ефективність — вони досяжні й дають конкретний результат. 

Однак усе, що стосується позиційної війни, по суті, зводиться до боротьби на виснаження.

У маневреній війні мета полягає в тому, щоб зосередити удари на визначених напрямках, відкриваючи шлях мобільним силам для досягнення вирішального результату завдяки швидкості та гнучкості. 

У нинішніх умовах Україна веде переважно позиційну оборону. У такій ситуації основними завданнями на полі бою є недопущення концентрації ворожих сил і зриву спроб змінити характер бойових дій. Це досягається шляхом підриву спроможності противника підтримувати війну — через удари по запасах пального, боєприпасів, місцях зосередження військ та інших критичних логістичних об'єктах.

Що саме вражається, яким чином і з якою частотою — поки що ми на Заході не маємо достатнього доступу до відкритої інформації, щоб робити точні або деталізовані висновки.

А які моменти були б найбільш болючими для росіян? Не йдеться про атаки на цивільні об’єкти, але деякі речі були б для них дуже болючими.

На мою думку, найважливіше зараз — це те, що Україна поступово виснажує російську військову машину.

Варто чітко усвідомлювати ймовірну стратегію Росії. Її тактика полягає в створенні загрози Харкову та Сумам, щоб змусити Україну перекинути додаткові резерви на оборону північно-східного напрямку.

Однак справжньою стратегічною метою Росії залишається Одеса. Основні зусилля, ймовірно, як і раніше, зосереджені на напрямках Запоріжжя, Херсона, Миколаєва — з подальшим просуванням на Одесу. 

З російської точки зору, захоплення Одеси означатиме завершення війни й фактичну перемогу.

Тому на цьому етапі для України головним пріоритетом має стати стратегічна оборона. Усе, що здатне підірвати логістичні можливості противника, є надзвичайно важливим і доцільним.

Наприклад, якщо вдасться порушити здатність Росії здійснювати операції з території Криму, завдавши ударів по залізничних сполученнях, мосту або інших маршрутах постачання, якими транспортуються ресурси, це значно ускладнить їхнє просування в напрямку Херсона.

Водночас, на мою думку, передусім слід підходити до ситуації з військової точки зору. Не думаю, що наразі Київ має достатньо ресурсів, аби вести цю війну винятково з наміром завдати Росії болю.

Головне завдання — переконати пана Путіна, що перемогти у цій війні військовим шляхом він не зможе.