Путін вірить, що Трамп не піде на удари по його бункерах, - Фейгін

Чекаємо новин – з нового, можливо, фронту: Баку і Москва вирішили остаточно з’ясувати стосунки. Чому Кремль пішов на загострення, усвідомлюючи наслідки? Адже Баку – це не просто столиця південнокавказької республіки, це стратегічний союзник Туреччини. Що з цього може вийти?

Іноді такі конфлікти починаються начебто з випадковості, з чогось незначного. У Росії після "Крокусу" по діаспорах ідуть силовики, і зрозуміло, як вони діють: чи є підстави, чи нема – жодних церемоній. І тут двох убивають фактично – внаслідок тортур, побиття один помирає від серцевої недостатності, другий - у машині швидкої допомоги. До того ж, усе керівництво діаспори в Єкатеринбурзі хапають і вішають на них статті. Часто статті вішають, щоб обґрунтувати те, що вже вийшло назовні, щоб сказати: а навіщо ви це зробили? Можливо, вони йшли по інше: мовляв, у них там убивство на початку 2000-х сталося – ось ми через це прийшли. Нема чого очікувати від беззаконня, воно часто має такі наслідки.

Ось тут починається реакція азербайджанської сторони. Скоріш за все, вони не до кінця зрозуміли, звернулися до Москви: а що це відбувається? З чого це ви всю голову діаспори в Єкатеринбурзі просто зрізали? А їм, можливо, сказали: у нас працюють правоохоронні органи, а ви не лізьте. Це взагалі громадяни РФ (деякі справді з 2000-х років є громадянами РФ, мають російські паспорти).

Тоді Баку почав діяти різкіше. І тут, як це часто відбувається, у відповідь Баку відразу почалися якісь заяви, дії Москви – частіше пропагандистські, "ми вас взагалі зараз можемо однією лівою". Але через випадок, з якого стартував конфлікт, потрібно побачити систему й послідовність, а вона така, що відносини між Баку і Москвою погіршувалися протягом дуже довгого періоду. І збитий літак – лише один із його проявів.

Річ у тім, що Баку зближується з Туреччиною, до того ж посилюється тими можливостями, які надає Азербайджану статус вуглеводневої держави в нафтоносному регіоні Закавказзя. Країна має значні ресурси, завдяки чому посилила свою армію, може дозволити собі поводитися незалежно від думки Кремля, будувати відносини не лише з Туреччиною, а ще й з Вашингтоном і Лондоном, не є членом жодної організації московської, типу ОДКБ. Ба більше – ще й стосовно Ближнього Сходу має позицію, окрему від Москви, радикально іншу відносно дій Ізраїлю щодо Ірану та боротьби з тероризмом. Зрозуміло, Ізраїль і Азербайджан – союзники: ті допомагали в карабаській війні - ці висловили підтримку у війні теперішній.

Це багато чого визначає в позиції Москви відносно Баку – з чого це ви такі гонористі, так поводитеся? Плюс є щось таке, чого ми з вами не бачимо й до кінця не розуміємо. Все ж таки нафта – дуже гостре питання, "кому скільки чого". Була інформація, що Азербайджан готовий був видавати російську нафту за свою, щоби збільшити прибуток продажем ще й російської нафти – вона ж додає відсотки, тобто вигоду.

 Я не виключаю, що тут проблема якась виникла. Можливо, Баку задрав ціну, можливо, не схотів обходити санкції – не знаю, немає в мене точної інформації. Але не виключаю, що тут також конфліктна зона, не домовилися. Є якісь нафтопроводи, ще щось, але то все таке – геостратегія, геоекономіка. 

Азербайджан разом із Туреччиною були проти Ірану (конфлікт сунітів і шиїтів). Зараз триває конкуренція за Південний Кавказ, і Іран, як не дивно, підтримував Вірменію. Після того, як обнулили Іран, суніти, зокрема Азербайджан, Туреччина і не лише, відчули, що Москва – збитий льотчик. І тепер наморщують чоло і говорять хлопцям у Москві: не треба нам нарізати завдання й залякувати, бо можемо й відповісти. Чи ковтне це Кремль?

Звісно, адже Іран – воєнний союзник Москви. Він бере участь у військових постачаннях, хоча тепер обсяги радикально зменшилися. На війні в Україні "шахеди" з'явилися з Ірану, це не азербайджанська і не турецька зброя, а суто іранська. Іран у війні Росії проти України має ясно виражену позицію і сторону. І це на контрасті з позицією Азербайджану й Туреччини - хоча Туреччини меншою мірою, у неї з Іраном свої суперечки. З цієї точки зору це для Москви дуже дошкульно – що вони не можуть викликати Алієва й сказати йому, що він не так поводиться, мовляв, міг би й промовчати десь у кутку. Тут це змішує карти, незрозуміло, як треба реагувати, адже якщо не кориться один, його приклад неминуче наслідуватимуть інші. Якщо так можна з Москвою – це ж заразливо, так можуть повестися й інші республіки колишнього СРСР, нині суверенні держави.

Тому тут потрібно покарання якесь, а воно неможливе. От із Вірменією можна – з нею теж важкі суперечності через її бажання інтеграції, образи, що не допомогли у двох карабаських війнах. А з Азербайджаном так не вийде, це точно, бо за ним стоїть Туреччина, а Туреччина – країна НАТО, має особливі відносини з Вашингтоном, перемовини будуть щонайтісніші із Лондоном, з Вашингтоном дуже активні перемовини в Азербайджану сім’ї Алієва. Тому вони почуваються впевнено: а що Москва може зробити – другий фронт відкриє? Не відкриє.

І тут уже настав час перевести Москву з рівня гегемону в Євразійському регіоні до рівня субгегемону: ну, так, ти теж можеш бути, але в нас і з іншими людьми є стосунки. Для Москви це надзвичайно дошкульно. Але це є наслідком того, що вона не перемогла у війні з Україною. Війна триває вже 3,5 роки і три дні, і це прямий наслідок і розуміння того, що в Москви можливості для відкриття другого фронту, спочатку політичного, а може, і більше – немає таких можливостей. Москва вся повністю затонула в українському питанні, там треба вирішувати. Там вирішується дуже важко, тому Азербайджан у цьому сенсі таку сміливість виявляє невипадково.

Є два взаємно суперечливі напрями: Мединський і Ко переконували всіх, що Росія може вести війну, як Московія проти Шведського Королівства, хоч і 21 рік. Але водночас самі кремлівці визнають, що гроші закінчуються і треба переглядати загальний і військовий бюджети, що означатиме зменшення видатків на війну або намагання локалізуватися.

Ми чули різні заяви на Петербурзькому міжнародному економічному форумі – вони всі були неоптимістичні щодо ситуації в економіці - у зв’язку з війною. Такий собі Макаров, голова бюджетного комітету держдуми, Набіулліна частково, ще деякі особи говорили про те, що взагалі Росія завалюється в рецесію. Чи розуміє це Путін? Чи повідомили йому це? Я впевнений, що так, він це розуміє, цифри в нього на столі, управлінці доповідають.

Інше питання – а чи може Путін, виходячи з цієї оцінки, зупинити війну чи знизити видатки на війну? Відповідь: ні, не може. Тому що навіть за такого напруження сил результат – ви бачите в Україні – поки що скромний. Він Путіну навіює оптимізм, але ж Суми не взяли, це конкретний приклад. Хоча на Донецькому напрямку просування інтенсивніше, ніж на кордоні з Сумами.

Але я ще раз наголошую: швидше за все, це словесна маніпуляція, спроба відгукнутися, мовляв, так, так, потрібно оптимізувати видатки - менше крадіть, наприклад. Зараз ще якісь гучні справи можуть виникнути на тлі строку Артема Іванова, колишнього заступника міністра оборони Шойгу. Але знизити реальної можливості нема. Вони все ж таки підуть, скоріше, з високим ступенем імовірності, на зниження видатків, які пов’язані не з війною в Україні, а інших – соціальних, на апарат, на багато чого.

Тому уявити собі, що це робиться для закінчення війни чи через закінчення можливостей Москви продовжувати війну з точки зору економічної, грошей, - мені так не видається, я вважаю, що тут більше пропагандистські тезиси. Це не скасовує кризове, непросте становище в економіці – статистика свідчить про те, що падає виробництво, що росте інфляція, що ціноутворення не навіює оптимізм. 

Але поза тим, ще раз наголошую, Москва, Путін мають намір воювати далі. Кризові явища в російській економіці їх не зупинять, конкретно Путіна, продовження війни – це питання його влади. Чи може Путін цим поступитися? Ніколи за жодних обставин, він "за ценой не постоит".

Але ж Путін не аятолла, не шахід, він доволі цинічно й обережно ставиться до таких речей. Коли в Ірані бомбардували глибинні лабораторії, "ракети прилітали" у святая святих, в путінський бункер, - так він це відчував. Як працює його логіка: я американцям сказав не чіпати, а вони влізли, я з Трампом говорив, але ми не домовилися. Але Трамп себе проявив. Він може казати: Вова, ти такий класний, дякую за портрет, - і в той же час робити таке, що Путін називає геополітичною зрадою. Я не ідеалізую Трампа, ми навіть не знаємо, чим закінчиться епопея з американською допомогою. Але як щодо путінського бункера?

Моя оцінка така, що Путін не надто вірив, що Трамп зважиться на участь у бомбардуваннях. Я думаю, йому здавалося, що діями Ізраїлю все обмежиться, а Трамп, попри тиск американської сторони на Тегеран, усе-таки влізти безпосередньо у війну не ризикне. Адже застосовувати бомбардувальники, глибинні бомби 13-тонні – це такий важливий крок суттєвий, Трамп весь час казав про прагнення до угод, жодного мілітаризму. Гадаю, це було неочікувано. Розуміння того, що це обговорюється американською адміністрацією, було, ми бачили відображення цих дискусій у Кремлі. А чого він Трампу телефонував? А, вітав із днем народження. Скористався приводом обговорити Іран - уже вирувала 12-денна війна.

Тому, так, для Путіна це було неочікувано. Але все-таки він вірить – я наголошую, не знає, а вірить,  - що Трамп буде схильний до відносин саме з Путіним і не піде на загострення, яке матиме такі небезпеки і ризики у вигляді ударів по його бункерах в Уральських горах чи деінде - гадаю, у це він не вірить зовсім. Чому? Бо в його уявленні Трамп не ставить на один рівень Іран і Україну, пріоритет на користь першого, авжеж.

По-друге, Путін вважає, що може домовитися з Трампом, продовжуючи йому щось обіцяти. І поки що Трамп Путіна в українському питанні не підводив, скажімо чесно. Тобто з Іраном, попри те що ініціювала війну ізраїльська сторона, Трамп зважився - адже ясно, що він особисто віддав наказ, -бомбили, бо це ж не Росія, у якої ядерних боєголовок три тисячі на бойовому чергуванні. А в Ірану збагаченого урану, може, пів тони і є, але ж бомби нема, бо якби була, застосували б.

Навіть попри цю різницю з Росією Трамп міг би вжити заходів, які не змусять США вступити у війну безпосередньо. Але він і цього не робить, ми цього не бачимо, будемо чесними. Тому насправді Путін не боїться, як йому здається, можливої реакції, подібної до тієї, що була у випадку з іранською війною, він вважає, що на таке Трамп щодо нього не піде. І ми більше схильні триматися цієї позиції. 

Трамп і тут може діяти щонайрішучіше, наприклад забезпечити безполітну зону над Україною – це, повірте, навіть більше, ніж бомбардування об’єкта Фордо, набагато більше. Якщо раптом на Україну не летітимуть балістичні ракети й F-35 захищатимуть небо України, американські і європейські, натівські судна це робитимуть і застосовуватимуть засоби ППО, - це був би дуже радикальний крок. Але навіть у це Путін не вірить – ось у чому річ. Він вважає, що за інерцією боєприпаси ще постачатимуть, але на щось суттєвіше Трамп не наважиться. Ось таке його переконання.

Президент України і президент США про щось говорили 50 хвилин у Гаазі. Є ще додатковий кейс, який, як ви сказали, відображає певні процеси. Генерал Келлог, уповноважений Трампа з питань України, летить у Білорусь до Лукашенка. Могли б призначити іншого емісара, проте обрали саме довіреного хлопця, який у темі щодо України та війни - щоб він займався обміном політв’язнів? Звісно ж, ні.

Я не виключаю, що там відбувалося обговорення, - можливо, ініціатором була навіть не американська сторона, а Лукашенко, - що є якась ескалація з боку сусідніх держав. У мене на території, каже Лукашенко, дійсно стоять російські боєголовки тактичні, але ж ми вирішили не проводити навчання "Захід-2025" (які вони щороку проводять разом із Росією, начебто ці навчання відсунуті), деескалація і таке інше. Можливо, і американці це також обговорювали – що вам, Білорусі, не треба долучатися до війни в Україні. Я переконаний, що їх застерігають від цього. Ви ж хочете відносин із Заходом – то не треба загострювати.

Усі розуміють, що з північного напрямку, від кордонів із Білоруссю є велике угруповання українське, звідти знімають війська на Суми й далі, бо не вистачає військових. І це не має стати спусковим гачком, що дозволить Москві з території Білорусі знову напасти на Україну й зробити нову Бучу. Я гадаю, Келлог це обговорював із Лукашенком. І бонусом за прихильність той віддав не лише Тихановського, а 14 політв’язнів. І, можливо, пообіцяв віддати наступних, якщо діалог триватиме і йому зроблять поступки. Я не виключаю, що він просить пом’якшення санкцій, взаємодії економічної, щоби Білорусь була більш самостійною в цих питаннях, - це цілком можливо. Зі слів Лукашенка – а він часто видає бажане за дійсність, - він звернувся до Келлога, аби передати Україні, щоб вона припинила обстрілювати територію РФ. Чесно кажучи, звучить непереконливо, що Келлог обіцяв поговорити. А чому тоді з Росією не поговорити, щоб вона припинила обстрілювати територію Україну? Що – в односторонньому порядку?

Можливо, тут стояло питання, щоб Лукашенко не дозволяв або заволокитив питання використання Білорусі як військового плацдарму чи для обстрілів України. Лукашенко ж розуміє, що Мінськ тоді отримає все те, що може отримати, і солодко нікому не буде.

Поза тим, Лукашенко, мабуть, хотів би знову зробити майданчиком для переговорів Мінськ, зробити "Мінськ-3". Може таке бути? Лукашенко амбіційний і марнославний, проблеми інтересів реалізує через особисті контакти, уміння маневрувати, мімікрувати. Я не думаю, що ситуація сприяє, що є шанс йому надати майданчик чи стати посередником, адже для України і для Заходу Лукашенко такий самий воєнний злочинець, як і Путін, може трохи менший, але поза тим оцінку йому дано: він надав можливість, і з його території на територію України в лютому 2022 року заходили війська і бронетехніка, ми всі пам’ятаємо ці події, і закінчилося це все жахливими злочинами в Бучі, Ірпені та інших місцях.

Тож ілюзій стосовно Лукашенка нема, карт-бланшів йому ніхто не даватиме. Навіть якщо пообіцяють, то точно не виконають. Але Лукашенку це дуже потрібно. 

Можливо, він ще підіймає ставки перед Москвою, але він дуже потребує цієї комунікації – її ж нема після смерті Макея. Попри його репутацію навіть. Але ж це до війни все було – його покійний міністр закордонних справ мав ці особисті взаємодії зі значимими європейськими політиками. До речі, це почалося з 2020 року, коли в січні в Мінську побував держсекретар США Майк Помпео. І були тоді довгострокові плани.

Щоправда, була конфліктна ситуація з Москвою, саме обговорювали дорожню карту, 35-й протокол щодо інтеграції Білорусі, тоді це було дуже актуально, починаючи від грудня 2019 року й до січня 2020-го. І до серпня це тривало - до виборів, коли Лукашенко опинився в ситуації фактичного програшу виборів Тихановській, бо цифри не мали значення, політична думка досить ясно висловилася, мітинги це показали. Він тоді змінив тактику, репресії збільшилися, на Захід зважали менше. А тепер повільно процес повертається до можливої взаємодії. Бо ж Москва так робить, співпрацює зі США – чому Лукашенку не скористатися ситуацією й не повирішувати свої питання? Він до цього готовий цілком. Чи йому це вдасться? На мій погляд, ні, але варто подивитися.

Але про що могли говорити президенти в Гаазі? Що міг просувати Трамп?

Трамп розмовляв із Зеленським, напевно Зеленський просив про зброю і підтримку, не виходити з переговірного процесу, зайняти проактивну позицію, скоріше за все. А Трамп, скоріше за все, нічого не обіцяв, а казав щось непевне, тому зараз ця невизначеність із військовими постачаннями з боку США, навіть купівлями за європейські гроші Patriot для України. Трамп уже так робив. Пам’ятаєте, у Ватикані, коли помер Папа Франциск, вони ж теж на стільчиках сиділи розмовляли – і що? Які наслідки цих переговорів  - ви їдьте в Стамбул, поговоріть із Путіним. І що?

Українська сторона весь час вимагає одне й те саме, як сам Трамп сказав, "він весь час ракети просить". А що він має в тебе просити – сніг узимку? Це природно: країна воює, потрібна зброя, якомога більше. А що він має просити – хліб-сіль, щоб зустрічати російських окупантів? Дивне формулювання "просить і просить". Звісно, просить, бо свого нема, чи не досить, чи дефіцит, чи не виробляється. Що тут такого, якщо Україна не виробляє протиракети Patriot, але потребує їх. Але ми не бачимо відповіді Трампа, лише здогадуємося, що вона негативна. Я не вважаю, що там були якісь неймовірні теми для розмов, які ми не можемо зрозуміти.

Позиція Трампа глибинна, на мій інтуїтивний погляд, полягає в тому, що "от Москва висунула меморандум – треба погоджуватися". Можна поторгуватися по незначних пунктах, але треба погоджуватися, інакше не вийде, краще так. 

Україна і Європа з цим не погоджуються абсолютно – віддати чотири області, скоротити армію, виводити все, що передано, за програмою демілітаризації, якої вимагає Москва. Цього не може зробити Україна – це неможливо. А Трамп, можливо, цю ідею сприйняв. Оскільки не пройшла ідея 30-денного припинення вогню - то чому б і ні. Ось такі справи.