Війна для Росії складається невдало, - ексголова військової розвідки Фінляндії Товері

Світ у буквальному сенсі "вагітний" Третьою світовою війною. Ми розуміємо, що старий лад, стара система стримування фактично зламана.

Ми бачимо дуже серйозні загрози, пов’язані з тим, що Сполучені Штати можуть поставити під сумнів не лише п’яту статтю Північноатлантичного договору, а й загалом вийти зі структур НАТО. Це реальні загрози, і ми розуміємо, що Російська Федерація прагне використати це у своїх злочинних цілях.

Я оптиміст, але ситуація справді тривожна. Тому хотів би вас розпитати, як ви оцінюєте теперішній момент і якими, на вашу думку, можуть бути варіанти спільної військової відповіді у разі критичних сценаріїв. Наскільки це ймовірно, якщо говорити про Європу та Україну?

Ми повинні пам’ятати, що президент Трамп – це не Сполучені Штати.

Переважна більшість членів Конгресу (за деякими оцінками, понад 80%) підтримує членство США в НАТО. 

Саме тому після першого терміну Трампа Конгрес ухвалив закон, який забороняє президентові в односторонньому порядку виводити Сполучені Штати з НАТО. Це не його рішення.

Конгрес розуміє, що в інтересах США мати сильне, ефективне НАТО, яке посилює безпеку як Сполучених Штатів, так і Європи. Тож так, президент Трамп теоретично може вивести частину військ з Європи. Але й тут Конгрес встановив запобіжники: у чинному Законі про національну оборону (оборонному бюджеті США) передбачено обмеження, які суттєво ускладнюють виведення військ або усунення американських офіцерів із командної структури НАТО.

Тому говорити про кризу НАТО або про те, що Альянс ось-ось втратить Сполучені Штати, наразі ще зарано. Я не думаю, що це станеться.

Ба більше, НАТО як організація працює дедалі ефективніше, адже країни-члени вкладають у оборону дедалі більше ресурсів і зусиль. З’являються нові спроможності, нарощуються війська, надходять нові системи озброєння, а кількість навчань постійно зростає.

На днях генеральний секретар НАТО Марк Рютте виступив тут, у Європейському парламенті. Він чітко й однозначно наголосив, що НАТО ефективно функціонує, зберігає високу боєготовність і готове протидіяти будь-яким потенційним загрозам та військовим атакам з боку Росії, одночасно посилюючи підтримку України.

Хотів би, щоб ви окреслили ситуацію. Чи передбачає вона можливу деескалацію?

Чи, якщо ми беремо до уваги російські приготування на 2026 рік, вони радше свідчать про підготовку до подальшої затяжної війни?

Ми розуміємо, що є низка індикаторів, зокрема закладання у російському бюджеті витрат, пов’язаних із веденням війни, які вказують на те, що росіяни збираються воювати з Україною щонайменше протягом 2026 року. Водночас не виключено, що вони можуть мати додаткові ресурси для військової провокації проти Естонії, Литви чи Латвії, а можливо і проти Фінляндії.

Росія, безсумнівно, готується до тривалої війни. Її економіка фактично перетворилася на військову: все інше страждає й занепадає, окрім оборонного виробництва.

Вони намагаються сформувати нові стратегічні резерви, щоб якомога швидше підготуватися до можливого протистояння з НАТО. Однак останнім часом Росія стикається з дедалі серйознішими труднощами через потужну оборону України. Російські війська зазнають щораз більших втрат.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте днями наголосив, що Росія щомісяця втрачає в Україні приблизно 20–25 тисяч військових саме загиблими, а не лише пораненими. Це не дає їм можливості накопичувати значні резерви. 

Факт залишається фактом: Путін готується до протистояння з НАТО.

Керівники військової розвідки країн НАТО висловлюються з цього приводу цілком однозначно. Вони вважають, що хоча Росія не має спроможності створити для НАТО масштабну військову загрозу, вона все ж здатна кинути виклик 5 статті. Йдеться про сценарій невеликої, обмеженої операції проти однієї держави-члена НАТО з подальшою спробою шантажу Альянсу ядерними погрозами: мовляв, у разі контратаки Росія може вдатися до застосування ядерної зброї. Розрахунок простий: спровокувати розкол і перевірити, чи НАТО «зламається» і не стане на захист одного зі своїх членів.

Саме до такого розвитку подій вони, ймовірно, готуються, і це цілком реалістичний сценарій у найближчій перспективі.

Ми говоримо про спільну європейську відповідь, так. Але водночас розуміємо, що в різних країн різний — не те щоб рівень фінансової готовності, і не те щоб рівень підготовки особового складу.

Йдеться про готовність європейських країн і європейців переходити з формату нормального пацифістського життя у формат війни — в разі російської провокації та російської агресії. Росіяни протягом останнього місяця кілька разів на найвищому рівні робили хамські, брутальні висловлювання на адресу європейців. Путін назвав їх «підсвинками».

Так, це небачена риторика з боку Путіна. Раніше він не дозволяв собі подібного. Потім вони почали коригувати заяви, і вкотре росіяни погрожують війною. І от якщо ми говоримо про психологічний рівень та готовність європейців захищати свій спільний європейський дім — які можливі проблеми і що, на вашу думку, треба робити якнайшвидше?

Російські погрози не є чимось новим. Вони можуть бути новиною для людей у Західній Європі, але точно не для тих, хто живе поруч із Росією. Ми знаємо росіян.

Це також чіткий сигнал, що Росія нервує. Вони бояться. Вони бачать, що війна складається для них невдало, а економіка сиплеться. Саме тому вони дедалі гучніше погрожують і підвищують градус залякування, намагаючись налякати Європу та змусити її припинити підтримку України. Цього не станеться.

Водночас Європа дуже наполегливо працює над двома ключовими напрямами. По-перше, ми розбудовуємо оборонну промисловість, щоб виробляти озброєння й техніку не лише для себе, а й для України. По-друге, ми системно посилюємо власні оборонні спроможності.

Існують чіткі рішення щодо того, як країни-члени НАТО, зокрема, збільшуватимуть оборонні видатки до 3,5%, а також додатково спрямовуватимуть ще 1,5 відсотка на інші напрями, пов’язані з обороною, включно із захистом цивільного суспільства, до 2035 року. Багато держав уже впевнено рухаються до цієї мети.

І йдеться не лише про нарощування майбутнього промислового потенціалу та формування майбутніх сил. Нинішні збройні сили також інтенсивно тренуються. Наприклад, у Фінляндії, на крайній півночі, війська НАТО фактично щомісяця проводять навчання у фінській Лапландії. Подібні тренування відбуваються по всій Європі, і вони також спрямовані на відпрацювання максимально швидкого розгортання сил НАТО на східному фланзі.

Отже, ми готуємося в обох вимірах: і в НАТО, і в Європейському Союзі.

Путін зараз застосовує надзвичайно злочинну практику проти цивільного українського населення.

Росіяни знищують об’єкти нашої енергетичної інфраструктури. В Україні небачені морози, надзвичайно холодно: люди страждають, люди замерзають. Кремль пішов на це свідомо. Паралельно він завдав удару ракетою «Орешник», потенційним носієм ядерної зброї, і вдарив по Львівській області.

Ми розуміємо, що Кремль демонструє готовність застосовувати подібну балістичну зброю, зокрема й проти країн Європейського Союзу. Це демонстративний жест.

Хотів би вас розпитати: наскільки серйозним є ризик того, що росіяни використають ту чи іншу форму ядерної зброї?

Знову ж таки, це чітка ознака того, що війна для Росії складається невдало. Єдине, що сьогодні робить Росію "важливою", — це не економіка, адже вона не є потужним економічним гравцем. І це також не її збройні сили, бо вони не здатні створити для Європи серйозну загрозу. Єдиний інструмент тиску, що реально залишається в Росії, — це ядерна зброя.

Використання "Орешника" є показовим прикладом. Росія намагається залякати західні суспільства та уряди, щоб змусити їх припинити підтримку України, демонструючи платформу, розроблену для доставки ядерних боєголовок. Паралельно запускається пропагандистська кампанія, яка подає цю систему як "нову зброю", своєрідну "срібну кулю", від якої нібито неможливо захиститися, яка є «абсолютно непереможною» тощо. Це дуже схоже на риторику, яку використовував Гітлер наприкінці Другої світової війни, коли постійно обіцяв так звану Wunderwaffe — "чудо-зброю", що нібито мала переломити хід війни на користь Німеччини.

Путін робить те саме. Його "чудо-зброя" виявляється приблизно такою ж "переломною", як і німецькі Wunderwaffe наприкінці Другої світової війни.

Насправді тут немає нічого принципово нового. "Орешник", як і значна частина російських військових технологій, спирається на радянську спадщину. Це стара платформа, лише частково модернізована, і вона навіть ще не є повністю відпрацьованою та готовою до повноцінного застосування.

Тож Заходу немає чого боятися. Навпаки, така демонстрація свідчить радше про слабкість і нервозність. 

Росія намагається залякати західні країни цими погрозами, водночас використовуючи подібні системи для здійснення злочинів проти українського народу, за які їй рано чи пізно доведеться заплатити.

Шановний пане Товері, я не можу не розпитати вас про Гренландію. Це суверенна територія Данського королівства.

Водночас Дональд Трамп повторив свої погрози. І ми розуміємо, що, на превеликий жаль, рівень ескалації може зрости, коли йдеться про можливе протистояння всередині Євроатлантичної спільноти. Ми знаємо, що на цьому острові перебувають військові НАТО, зокрема й американські.

І якщо, не дай Боже, розпочнеться та чи інша непередбачувана ситуація, можуть опинитися в прямому контакті, скажімо, данські прикордонники та американські морські піхотинці. А від цього, як то кажуть, до біди недалеко.

Загалом, чи бачите ви якісь перспективи врегулювання цієї історії з американськими апетитами щодо Данії, щоб ми повернулися в статус "ДО"?

Криза навколо Гренландії створена самим же президентом Трампом. 

Він говорить про те, наскільки важливою є Гренландія для оборони Сполучених Штатів, але водночас існує угода 1951 року, яка вже надає США право розміщувати в Гренландії військові сили в обсязі, який вони вважають потрібним. У часи холодної війни США мали там близько 15 баз і тисячі військових. Нині ж за власним рішенням вони залишили лише одну базу і кілька сотень військовослужбовців. Тож насправді йдеться не про оборону Гренландії. Йдеться про експансію. У цьому сенсі Трамп певною мірою нагадує Путіна: він прагне територіального розширення Сполучених Штатів і вважає, що Гренландія має цінні ресурси, зокрема корисні копалини, нафту та газ, які США мають контролювати. Водночас економісти зауважують, що ці ресурси складно і дорого видобувати шляхом гірничих робіт чи буріння, і в багатьох випадках це може виявитися нерентабельним та невигідним. Проте проблема вже виникла, і з нею доводиться мати справу.

Як ви, мабуть, знаєте, вже завтра у Вашингтоні відбудуться переговори між європейськими лідерами та Державним секретарем США щодо того, як розв’язати цю проблему. За повідомленнями ЗМІ, Трамп нібито дав вказівку збройним силам підготувати план операції. Військові, однак, відреагували стримано й фактично відмовилися, оскільки такі дії були б незаконними.

Президент не має повноважень атакувати союзника по НАТО. Це питання обов’язково потребувало б залучення Конгресу, і я переконаний, що Конгрес не надав би такого дозволу.

Тож тепер мова радше йде про спроби "купівлі" Гренландії та прагнення вбити клин між Данією і Гренландією, аби схилити гренландців до приєднання до Сполучених Штатів. Але я не думаю, що вони готові на це піти.

Гадаю, що з європейського боку багато хто намагається виграти час, знаючи, що після проміжних виборів Конгрес США може значно посилити контроль над діями Трампа, якщо республіканці втратять мандати. Трамп це також усвідомлює, і складається враження, що питання Гренландії вони намагаються просунути якомога швидше.

Водночас у США є ціла низка інших пріоритетів. Є Венесуела, є Іран, є внутрішні політичні виклики, а також серйозні економічні проблеми. Тому справді важко прогнозувати, як саме розгортатимуться події.

Найважливіше — не допустити жодного військового конфлікту між країнами НАТО, особливо між США та Данією.

Адже це матиме надзвичайно тяжкі наслідки для здатності Альянсу зберігати єдність і підтримувати спільний фронт.

Ну, що мене тривожить у ситуації з Гренландією, — це те, що помічники президента США Дональда Трампа використовували не лише геополітичні й економічні аргументи, а й історичні. Коли замість правової аргументації використовують історичні аргументи, ми одразу впізнаємо меседжі з боку Кремля.

Адже Кремль завжди говорить про те, що в історичному плані ті чи інші території мають належати йому або перебувати під його контролем. Зокрема, незабаром ми можемо почути, що Фінляндія колись була у складі Російської імперії, а місто Гельсінкі росіяни колись називали Гельсінгфорс, так?

Історичний ресентимент росіян, на превеликий жаль, посилений їхньою готовністю вдаватися до агресії й експансії. Якщо говорити про перспективу укладання прямих військово-оборонних союзів на європейському континенті — ви вірите в таку перспективу?

Тому що є Україна, є, наприклад, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Польща, тобто країни, які можуть перебувати під безпосередньою загрозою. Адже росіяни дуже чітко визначили перелік своїх потенційних ворогів.

Усім відомо, що Росія дотримується старої імперської ідеї: будь-яка земля, на яку бодай раз ступила російська нога, нібито назавжди стає "святою російською землею". Путін сам неодноразово висловлювався в такому дусі. 

Ми з цим категорично не згодні. Наприклад, Гельсінкі для нас і надалі залишається Гельсінкі. Це шведська назва міста, а Фінляндія є двомовною країною. Ми вживаємо назву "Гельсінкі", тоді як росіяни зазвичай кажуть "Хєльсінкі".

Фінляндія має, без перебільшення, найвищу в Європі готовність захищати свою країну і вона навіть суттєво перевищує готовність росіян захищати власну державу. 

Ми підготовлені. Тож Росія може сміливо намагатися завоювати Фінляндію. Утім цього не станеться.

Водночас ми чітко усвідомлюємо цю загрозу. Для країн Балтії, наших менших сусідів, ситуація є значно складнішою. Вони мають менші збройні сили й набагато менш сприятливе з погляду оборони географічне положення, ніж Фінляндія. До того ж вони мають болісний історичний досвід окупації Радянським Союзом після Другої світової війни.

Тож так, співпраця у сфері оборони постійно посилюється. Ми всі є членами НАТО, однак у межах Альянсу дедалі активніше розвиваємо регіональну взаємодію, насамперед між країнами Північної Європи та Балтійського регіону.

НАТО – це велика організація, до якої входять держави з різними загрозами безпеці та різними стратегічними інтересами.

Країни південно-західного флангу, такі як Іспанія чи Португалія, не відчувають російську загрозу так безпосередньо, як ми на північному сході: у країнах Балтії, Фінляндії чи Норвегії.

Водночас ми дедалі виразніше бачимо формування своєрідного «північно-східного бастіону» – країн Північної Європи, Балтійських держав, Польщі та навіть Німеччини. Саме ці країни значно серйозніше ставляться до питань оборони й набагато тісніше координуються в межах НАТО, щоб залишатися готовими до будь-якого розвитку подій.

Тому я не думаю, що нам потрібен окремий оборонний альянс. Натомість ми, ймовірно, побачимо подальше посилення регіональної співпраці саме в тих районах, які найбільше піддаються ризику російської активності. І це добре, адже це означає, що в регіоні щодня працюють добре підготовлені підрозділи з різних країн, а також формується готовність діяти ще до того, як НАТО як організація встигне ухвалити офіційне рішення.

Навіть якщо Північноатлантична рада не зможе швидко дійти згоди, наприклад, через спроби саботажу з боку Угорщини, я переконаний, що регіональні домовленості та тісна координація забезпечать, що країни НАТО вживатимуть рішучих заходів для взаємного захисту. Усі розуміють просту істину: якщо у разі нападу Росії НАТО або навіть частина Альянсу не відреагує, тоді в безпеці не буде ніхто.

Якими ви бачите сценарії російської агресії проти України у 2026 році? Загалом, якщо ми говоримо про російську концепцію глобальної війни, які її найхарактерніші риси ви бачите зараз? До чого, на вашу думку, росіяни можуть готуватися у протистоянні з Україною?

І чи є перспективи укласти сильну угоду для захисту українських інтересів — таку, в якій були б реальні гарантії української безпеки? Хто мав би забезпечувати ці гарантії?

Що стосується Росії, то її головна проблема в тому, що вона прагне бути світовою потугою, але фактично вже нею не є. 

Її економіка деградує, тож Росія не має ваги як економічний гравець. Традиційні збройні сили також виявилися слабкими: вони не здатні перемогти Україну, попри те, що намагаються зробити це вже четвертий рік.

Крім того, можливості Росії проводити операції на глобальному рівні суттєво обмежені. Ми бачимо, що відбувається з її союзниками: режим Асада впав. У Венесуелі ситуація нестабільна. Іранське керівництво перебуває під серйозним тиском, а Росія практично не спроможна надати їм реальну підтримку. Отже, Росія не стане справжньою глобальною силою, проте вона й далі зберігає амбіцію змінити світовий порядок і просуває ідею «багатополярного світу».

Росія прагне відійти від нинішньої системи, у якій домінують Сполучені Штати, і просунути світ до багатополярного порядку. Звісно, якби США ослабли, Росія могла б, умовно кажучи, «піднятися в рейтингу» й претендувати на більший вплив. Але війна виснажила Росію настільки, що відбувається протилежне: вона дедалі більше перетворюється на залежного партнера, фактично васала Китаю.

Оскільки Росія вже не має достатніх ресурсів і спроможностей для глобальної проєкції сили, вона все більше концентрується на Європі, адже саме Європа залишається для неї чи не єдиним простором, де вона все ще може зберігати вагу та вплив.

Але, знову ж таки, Росія не має достатніх традиційних збройних сил, щоб завоювати Європу.

Саме тому вона дедалі більше робить ставку на гібридну війну — це той інструмент, у якому вона справді сильна. І вже понад десять років Росія досить успішно діє в Європі саме в цьому форматі, намагаючись різними способами підірвати єдність Європи, НАТО та ЄС.

Зокрема, вона підтримує певні політичні сили й окремих політиків, таких як Віктор Орбан. Ми також бачимо Роберта Фіцо у Словаччині, який, схоже, діє у спосіб, що вигідний Путіну.

А з огляду на те, що у 2026 і 2027 роках у Європі відбудеться багато виборів, Росія зробить усе можливе, щоб через інформаційні кампанії та інші гібридні інструменти, зокрема корупцію та підкуп, посилити вплив тих, хто розхитуватиме Європу зсередини та ламатиме нашу єдність. Це абсолютно реальна загроза.

Я не так переймаюся прямою військовою загрозою, яку Росія може становити для Європи. Набагато більше мене турбує загроза гібридної війни та здатність Росії підривати нас зсередини.

Коли ми говоримо про безпеку України та гарантії безпеки, усі нарешті, здається, усвідомили один ключовий момент: Україна не може укласти мир без надійних і дієвих гарантій. Ми всі знаємо, що Росія бреше, порушує домовленості і знову нападе, якщо не буде механізму, який унеможливить повторну агресію і гарантуватиме для Росії жорсткі наслідки у разі порушення будь-якої мирної угоди.

Європейці нарешті зрозуміли, що мають відігравати значно більшу роль. Раніше багато хто очікував, що лідерство візьмуть на себе США. Тепер у Європі дедалі чіткіше усвідомлюють: потрібно діяти самим і брати на себе відповідальність.

Як зазначив у Європарламенті генсекретар НАТО Марк Рютте, першою і головною гарантією безпеки є Збройні сили України. Ви — найкраща та найдосвідченіша армія Європи, яка пройшла справжнє випробування війною.

Саме тому Європа має підтримувати Україну так, щоб вона мала потужну оборонну промисловість, здатну стабільно забезпечувати армію всім необхідним. Ми надаватимемо більше озброєння і техніки, більше фінансування, а також підтримку у вигляді навчань, навіть попри те, що в багатьох напрямах Україна вже сьогодні суттєво випереджає європейські армії.

Наша мета — допомогти Україні побудувати армію, яка буде ще сильнішою та ефективнішою, ніж вона є зараз.

По-друге, мають бути європейські гарантії. І ми нарешті побачили, що ключові європейські держави, насамперед Велика Британія та Франція, готові виділити свої сили. Це не буде масштабний контингент, але, за оптимістичним сценарієм, в Україні можуть бути розміщені щонайменше 20–30 тисяч європейських військових. Це стане чітким сигналом: у разі нового нападу на Україну Європа також буде залучена, і це матиме реальні наслідки для агресора.

Саме тому так важливо, щоб ця «коаліція охочих», до якої нині входить близько десятка країн, зробила сильний і недвозначний крок: взяла на себе тверді зобов’язання щодо підтримки України, розмістивши війська на місці та продемонструвавши європейську єдність.

І, звісно, Сполучені Штати також мають долучитися. Підсумки переговорів досі виглядають обнадійливо, адже ще пів року тому Трамп не обіцяв жодних гарантій безпеки з боку США. Тепер же, схоже, американська сторона готова надати принаймні певні гарантії — і це справді важливо.

Свого часу росіяни, а зокрема Сталін, зупинилися в агресії проти Фінляндії лише тому, що фіни зупинили їх силою.

Сталін порахував, якою буде кількість втрат. Це надзвичайно показовий і повчальний історичний момент.

Але з іншого боку ми усвідомлюємо, що є питання американського контингенту. Я кілька разів перечитував оновлену американську Стратегію національної безпеки, і вона мене надзвичайно стривожила. Багато європейських політиків були в шоці, адже вона, в принципі, могла передбачати виведення американського контингенту. І ми розуміємо, що відсутність американських військ на континенті мала би бути врівноважена європейськими солдатами в належній кількості.

Якщо б гарантії безпеки для України стали реальністю, це означало б ще більше збільшення кадрового резерву сухопутних військ європейських країн у контексті підтримки України. Це арифметика війни і питання ресурсів.

Як ви гадаєте, як зараз виглядає ситуація з цим?

Мене також це хвилює, адже Трамп дедалі відкритіше кидає виклик ЄС. Водночас, коли ми говоримо про можливе скорочення американської присутності, важливо розуміти реальні масштаби: у Європі перебуває приблизно 80 тисяч військовослужбовців США. І якщо оцінювати суто бойові спроможності, їхній внесок не є настільки визначальним, як часто здається.

Американські бойові бригади становлять лише близько 3% від загальної кількості бойових бригад у європейському НАТО. Присутність ВПС США — орієнтовно 10% повітряних сил НАТО в Європі. Тож, у принципі, Європа здатна воювати й без цих американських бойових сил. Ми, безумовно, хотіли б мати їх поруч, але навіть їхнє виведення не означало б різкого ослаблення загальної оборонної спроможності Європи.

Найважливішим питанням є не кількість військ, а високотехнологічні спроможності, які забезпечують США. Саме Сполучені Штати є ключовим постачальником систем командування й управління, розвідки та наведення. Вони також мають потужні далекобійні можливості, зокрема високоточні засоби ураження для ударів на великій відстані.

Крім того, США надають стратегічні спроможності повітряного транспортування та дозаправлення в повітрі, яких Європа не має у такому масштабі. Тому справжній ризик полягає не у втраті кількох десятків тисяч військовослужбовців. Реальний ризик — у втраті критично важливих можливостей, без яких неможливо ефективно задіяти 1,5 мільйона європейських військ НАТО.

Як уже зазначалося, Конгрес закріпив у законі, що Трамп не може скоротити чисельність американських військ у Європі нижче 79 тисяч без схвалення Конгресу та консультацій із союзниками.

Водночас Конгрес також убезпечив посаду найвищого військового командувача НАТО, яку традиційно обіймає американський генерал або адмірал. Передати цю роль європейському офіцерові без згоди Конгресу неможливо. Тобто Конгрес робить максимум, аби зберегти залученість США в Європі та запобігти одностороннім рішенням.

Але в довгостроковій перспективі очевидно, що рано чи пізно — і,  скоріш за все рано — США зіткнуться з дедалі серйознішим викликом з боку Китаю в Тихоокеанському регіоні. 

І навіть якщо Вашингтон хотів би й надалі підтримувати європейську оборону, він не завжди матиме для цього достатньо ресурсів і можливостей.

Саме тому Європа працює над зміцненням власної оборони.

Однією з найбільших проблем для європейської національної безпеки, а також для можливого розміщення європейських військ в Україні після потенційної мирної угоди, є людські ресурси.

Попри те, що в Європі налічується близько 1,5 мільйона військовослужбовців, кількість сил, які реально є боєготовими та можуть бути швидко задіяні, залишається порівняно невеликою.

Наприклад, Велика Британія у разі припинення вогню або укладення мирної угоди розглядає можливість направити до України близько 7 500 військових. Ця цифра може здатися невеликою, але вся британська армія налічує лише близько 71 000 військовослужбовців. Тобто елементарно бракує людей, а до того ж існують і глобальні зобов’язання. Подібна ситуація і у Франції.

Саме тому європейські збройні сили поступово розширюються. Німеччина планує відновити призов, адже бачить потребу не лише в професійних військових, а й у значно більших резервах. Подібні кроки робить і Швеція, і багато інших країн.

Отже, чисельність і спроможності європейських армій зростатимуть, але для формування необхідного кадрового ресурсу потрібен час. І саме це є найбільшим обмеженням.

Водночас я завжди нагадую: війни ведуться не лише сухопутними арміями. Величезну роль відіграє повітряна сила.

Європейські повітряні сили мають більш ніж удвічі більше винищувачів, ніж російські. До того ж це новіші й технологічно сучасніші літаки, зокрема значна кількість винищувачів п’ятого покоління F-35 зі зниженою помітністю.

Європейські пілоти краще підготовлені, мають потужніші системи підтримки та забезпечення і можуть налітати значно більше годин, ніж російські пілоти на своїй техніці. Тож навіть якщо Європа розгорне в Україні лише «символічний» сухопутний контингент, скажімо, близько 30 тисяч військовослужбовців, його підсилюватимуть європейські повітряні та морські спроможності. А це вже серйозний чинник, що здатний змінити хід гри.