Удар по Кримському мосту чи взяття Херсона змусило б деморалізованих росіян покидати свої позиції, - Фейгін

Ну що ж, Марку, почалося. Розпад російської безпекової структури, так званої російської безпекової геометрії, посипався. І перший цвях забили остаточно навіть не в Херсоні, а в Самарканді – сказали, що не будуть допомагати Вірменії, яка входить до ОДКБ, мовляв, викручуйтеся, як хочете. І дуже показовий момент був, коли Сі Цзіньпіна зустрічали з квітами, з короваєм, ледве не з дресированими ведмедями, а Путіна прийшов скромно привітати, без рукостискання, прем’єр-міністр Узбекистану. Що відбулося?

До речі, ручку не подав сам Путін, він боїться, що його можуть отруїти, ще щось зробити через рукостискання. Тобто тут скоріше він не приймає тієї гостинності. Я впевнений, що протокол узгоджено, щоб ніхто його не зустрічав, щоб було без короваїв і ведмедів. Але це не скасовує всього, що було сказано, – безумовно Путін тепер не є головним героєм на саміті ШОС. Безумовно, Пекін є головною регіональною державою, яка визначає майбутнє не лише країн, що входять до ШОС, але й на всьому євразійському просторі, що раніше називався СРСР, за винятком західноорієнтованих країн – України, Грузії, Молдови. Пекін приймає цю естафету, перебирає на себе функцію, що визначає на цьому просторі гегемона, це очевидно. Що стосується Вірменії, ми цього чекали. Це було й у 2020 році, те саме відбувається зараз. Це договорняк Путіна з Ердоганом, це зрозуміло: Вірменію, як сателіта Москви (це зайвий раз доводить: усі, хто притискається до Москви, чим закінчують), її просто ділять, просто роздирають. І рештки того, що залишиться від Вірменії, Москва хоче забрати собі. ОДКБ завжди створювалася як інститут протидії кольоровим революціям, а не для того, щоб реально захищати від реальної агресії. Це саме й відбувається, і тому навіть заява Казахстану, який збирається вийти з ОДКБ, – це ще одне свідчення того, що Москва уособлює в собі ОДКБ, а ОДКБ – це і є Росія, немає там жодних інших країн у військовому плані, більше просто не потрібна. Росії не потрібна.

Ключовий момент: тобто все почалося в Україні, коли Росія розпочала свою військову авантюру, війну й залила кров’ю нас. Але, відповідно, під час цього процесу в них було вибито зуби у військовому плані, і тепер уже ніхто не робить якихось ставок на Москву. З другого боку, як вся ця історія зараз, після нашого потужного контрнаступу на Харківщині, відбивається на кремлівських розкладах?

Я згоден, що це ключовий момент. Безумовно, війну програли. Її вже програли морально. Її ще не програли остаточно у військовому плані, хоча це лише питання часу. Але морально ми це засвідчили досить давно. Важливо підкреслити, що Київське відведення військ, точніше вихід їх звідти в результаті поразки на Київському, Сумському й Чернігівському напрямках, ще не було поворотним моментом, ще зберігалися сили. А от Харків добив. Тепер ми можемо сказати, що дійсно, поворотний момент стався, і це ж не лише ми з вами бачимо. Свідчення тому – регіональні союзники Москви з Центральної Азії реагують так само. А що – вони якось інакше реагують? Теж, оцінивши перспективу, змінюють свої орієнтири. До речі, президент Киргизстану запізнився на якийсь час на зустріч із Путіним, показували вже Путіна, який очікував президента Киргизстану.

Тепер що стосується того, що Україна, між іншим, сама стає регіональним субгегемоном. Приміром, чи визначатиме Україна долю Білорусі? Гадаю, що так.

Цей розпад піде далі. Тепер щодо розкладів у Росії і як із цього, як один із варіантів, може вийти Москва з цих усіх проблем. Поки зарано про це казати, тому що для цього мають бути публічні свідчення, ми маємо почути голоси незадоволених із владного кола. Тоді можна буде судити, як ці розклади розклалися просто зараз, хто, куди, кому належить, хто збирається захищати Путіна. Із того, що я зараз бачу, у Путіна є вірний союзник Кадиров, хоча багато хто каже, що він у будь-який момент Путіна здасть. Але це не суперечливі речі, тому що, захищаючи Путіна, Кадиров захищає також себе. Треба розуміти, що як не буде Путіна, наступним стане Кадиров. У Путіна залишилися надії на те, що його підтримуватимуть такі, як Пригожин та його структури. У Путіна напевне є відчуття, що за ним певна частина його команди, яку він притягнув з Пітера, типу Медведєва, який силового ресурсу не має і в розкладах не фігурує. Але в решті він не може бути впевненим – ні в армії, міноборони чи генштабі, в окопних захисниках, солдатах – ні, в офіцерстві – ні, у силових структурах, ФСБ – лише частково. ФСБ цілком може виявитися нелояльною, щоб не стати крайньою разом із Путіним, коли почнеться розгляд: а хто цю війну програв? Хто втратить Крим і Донбас? Інші структури – вони похідні, хоч росгвардія, хоч поліція, усе це не є визначальним. Наразі ключовою є позиція армії та позиція ФСБ. Але в тій частині, де можливим було б позбутися Путіна, повісити на нього всі гріхи, сказати: це все він, це не ми, ми взагалі до цього не причетні, – але не втратити владу в результаті всього цього…

Марку, дивіться, дуже характерний момент: під час агресії проти України на перше місце почали випихати, як не дивно, навіть не Герасимова, начальника генштабу російського, а міністра оборони Шойгу, який не мав би, за всіма розкладами, керувати агресією. Тобто він людина, яка мала б займатися забезпеченням військ, логістикою, якимсь там мобрезервом. Замість того всі починають зливати Шойгу, і напевно, можливо, це пов’язано з тим, що Путін на нього зробив ставку як на людину, яку він випихатиме на перші ролі, щоб у разі чогось зупинити наступ Патрушева, Бортнікова, можливо, за участі Наришкіна.

Ні, я вважаю, там по-іншому. Гадаю, на Шойгу повісить саме Путін усіх собак, оскільки йому буде вигідно сказати: це не я, це вони, які мене неправильно інформували, які мене спонукали ухвалити такі рішення, а насправді їх забезпечити було неможливо. Шойгу дуже личить така роль. По-перше, він насправді не військовий, популярності в армії не має. Це цілком об’єктивно, адже він не пройшов окопи, училища, академії й та ін. Тобто у військах він не може бути популярним ніяк. Він, так би мовити, фанерний маршал. До того ж він не росіянин, це також важливо. Хтось каже, неважливо, що він тувинець, насправді так простіше – сказати: він не росіянин, російської мети в нього нема, лише якісь свої. А це завжди в Росії модно: навколо самі вороги, «жиди» (Марк Фейгін вживає таке формулювання, наголошуючи, що це штамп російського чорносотенного наративу, – ред.), різні «нацмени», це завжди було популярною ідеєю. І тому тут простіше буде відвести на нього, ніж на росіянина Герасимова. І вони невипадково в тайгу їздили у 2021 році й раніше, вони там саме це обговорювали. І Путін теж невипадково на це все Шойгу поставив, він давно його призначив міністром оборони, він розумів, що простіше пов’язати це з людиною вразливою в певному сенсі. І не військовий, і не росіянин, і людина, яка не зможе відбрехатися. Казочка про талановитого управлінця Шойгу була придумана – з одного боку, це був чисто апаратний підхід, надувати, як кульку, щоб потім простіше було лопнути, коли занадто надувся. У цьому сенсі здати Шойгу – не проблема, та й Герасимова теж, але Герасимов має певний вплив на генералітет. Тобто це проблематичніше. А хто заступиться за Шойгу –  якісь частини чи московський  гарнізон? Тому я якраз гадаю, що Шойгу, звісно, зараз не зніматимуть, але через якийсь час його і, можливо, м’яко Герасимова уберуть, повісивши на них усіх собак. Це простіше зробити. Звісно, Патрушев і клан «мобілізаційний», який презентує насамперед силове крило ФСБ, колегію ФСБ РФ, це і Бортников, і члени колегії, то для них простіше сказати: це не ми винні, це армія винна, вони погано воюють, і зокрема Шойгу, який оцим усім керував. Тому що таке відчуття, що Герасимова теж відсторонили якийсь час тому від ведення операції. Фактично операцією керує сам Путін, як головнокомандувач. У нього є генерали по напрямках, зараз він Лапіна з напрямку Центр призначив на Західний військовий округ – головний округ, який має обороняти від НАТО. Там був керівник, командувач цього округу, який 15 днів пробув на посаді. І зараз цього Лапіна, який улюбленик Путіна, герой Росії  – Путін дав за операцію під Сєверодонецьком і Лисичанськом звання героя, – призначив його. У нього там є Суровикін на півдні та інші. Але зауважте, скільки прізвищ, скільки облич помінялося – ми можемо про це судити, звісно,  більш-менш вірогідно – за період  цих шести з половиною місяців на посадах командувачів напрямків, командувачів спеціальними операціями. Хто зараз згадає Дворникова чи Житкова? Він їх тасує, тому що від жодного не може добитися потрібного результату. Ота ідея з 15-м числом, 15 вересня дійти до кордонів Донецької області, – я думаю, реально був такий наказ. Чому він був підверстаний до референдумів? Тобто давайте вирішуйте там питання, щоб ми швиденько провели референдум. І який результат?

А результат очевидний: посипався Харківський фронт російський, вони полишали купу техніки, купу трупів і полонених, відступили зі словами, що вони, мовляв, готують якусь там реорганізацію і перегрупування. Ми бачимо, що зараз їх підштовхнуть до «перегрупування» на Півдні, радше за все в Запорізькій області. Але Путін має все це діло продавати. Тобто він себе продавав раніше як людину, яка забезпечує стабільність тощо, а тут він приніс війну. І водночас він має пояснити ті колосальні поразки. Ми бачимо, що це радше всього може бути лише початок, як би вони там не звіріли з обстрілами цивільних об’єктів України.

По-перше, Путін нічого не пояснює, він мовчить. Ми не чули від нього жодного коментаря. Це по-перше. Єдиний його коментар останніми днями, що російські військовослужбовці , які гинуть в Україні, гинуть за Росію. Зрозуміло, що він розмовляє лозунгами, так простіше. Він не пояснює: а що з Вороніж… Харківською операцією, що там сталося?

Так-так, Вороніж, я  почув і натяк зрозумів. Що там із Воронежем?

Вороніж наступний за Харковом на бомбардування.

Я до того, що Путін же ж мовчить. А що каже міноборони? Від міноборони в особі Конашенкова заяву було зроблено одразу після ради безпеки постійних членів, яку провів Путін. Він одразу вийшов і сказав: перегрупування військ, усе нормально. І Кадиров, який спочатку був брикався, вчора буквально заявив, що «ви нічого не тямите, тактика, стратегія, ми спеціально відійшли». Маячня якась – цей варіант пояснень. На кого він має вплинути, взагалі незрозуміло. Але проблема ще в тому, що Путін не розуміє, що робити далі. Це дуже важливо.  Тобто немає вже гарних пояснень. Вони всі закінчилися в березні – квітні. Тепер це вже все «в мінус». До того ж зараз критична ситуація з резервами, з технікою, з боєприпасами, з особовим складом. А де брати?

У концтаборах. У тюрмах. Ми ж бачили відосик із Пригожиним чи псевдо-Пригожиним, який починає вербувати російських злочинців.

Ні, це точно Пригожин, 100%. Причому коли ми про це говорили у квітні-травні, я на своєму каналі, десь скепсис ще був у громадській думці: як, та ви що – судимих, та хто вам таке сказав, це неможливо. Були критичні міркування з цього приводу. А тепер вони самі все «злили», це їм потрібно, виявилося. 450 тисяч осіб у місцях позбавлення волі, їм треба, щоб це широко розповсюдилося, щоб стало рекрутинговим мемом. Таке собі агентство зі збирання «живого м’яса». А він же ж відкрито каже: ви живе м’ясо, 6 місяців протримаєтеся – виходите через помилування. Але шансів небагато, тому що назад шляху нема – розстріляють. Він так і каже. Поховають – труп, тіло передаємо. Нікому забирати – поховаємо на базі ПВК. Просто живе м’ясо. Я думаю, вартість цього нульова, тому що люди, які сиділи, – це не люди військових спеціальностей і воювати не вміють, вони гинутимуть пачками, але вони для цього й потрібні. Вони потрібні, щоб по їхніх трупах ішла решта. З цього погляду я вважаю, що так, влада вже на останнє кинулася. Вони якщо таке й робили, то приховано, щоб не дуже голосно. У жодній країні світу людям, які вбивали інших людей, які засуджені за законом, не дають зброю, ніде зброю не дають таким людям. Як вони поводитимуться з цією зброєю, а раптом не в тих почнуть стріляти? А навіть якщо тих – хто може дозволити злочинцям воювати? У них же ж делінквентна (антисуспільна, протиправна, – ред.) свідомість і антисуспільні наміри. Це найстрашніші злочини безумовно, за них потрібно карати нещадно. Прийде час, і з цим розбиратимуться.

 «Чорна масть» – ми розуміємо, хто буде здійснювати безпосереднє керівництво тим контингентом, не якийсь майор – майор для них був, коли вони сиділи. А після того як вони дістали «довгий ствол», умовного «калашнікова», – тільки авторитетів будуть слухати.

Звісно, зі своїх висуватимуть авторитетів, які й будуть керувати, це теж об’єктивно. У цьому середовищі взагалі надягати форму, погони вважається западло, ти вже краплений тоді. Так не можна, ти вбрався у форму – то ти вже на державу? Ну, зваж, мені вискочити треба, сидіти десятку, а так 6 місяців. Однаково брехня, однаково всіх як гній складуть на українській землі. Інше питання, що це суперечить усім злодійським законам. Але це відбувається. Не можна заперечувати того, що якусь кількість людей вони збирають. Ми не знаємо яку – це сотні, тисячі, але точно когось збирають.

У будь-якому разі, якщо влада вже й на таке пішла й готова вже на такий набір потенційних комбатантів, то це говорить про безпорадність, про безвихідь, я іншого пояснення не бачу. І це все як альтернатива мобілізації й оголошенню війни, тому що власного народу вони бояться ще більше, ніж злочинців.

Дати до рук усім цим бідним, знедоленим зброю, то вони точно її повернуть не туди. Тому насправді вони намагаються уникнути краху, відтерміновуючи його в різний спосіб, даючи зброю певній кількості людей, яких вони ще сяк-так можуть контролювати. А неконтрольована кількість, навіть якщо ти оголошуєш мобілізацію, 50 тисяч людей збираєш, ти ними управляти не зможеш і ніхто не зможе. І це ще гірше для них, ніж кримінальники. Це великий показник.

Але, з іншого боку, ми бачимо, що з’явився дуже дивний сигнал. Ідеться про те, що почали апологізувати Козака – пам’ятаєте, був такий діяч, який завідував переговорним, чи псевдопереговорним, процесом замість Суркова, якого злили в унітаз історії. Так от Козак, кажуть,  розумний, адекватний, прийнятний і він якраз пропонував ті чи інші невоєнні плани. Відповідно, його відкинули, але тут основне не те, що апологізують Козака, – ми розуміємо, що Кремль зараз упирається в те, що воєнну кампанію виграти вони не можуть. Тобто у воєнному плані незабаром вони втратять навіть більше, ніж життя, – своє місце в історії. Вони починають шукати дипломатичні коридори й дипломатичні формули. Звісно, вони не можуть узяти на себе, що, наприклад, Росія готова капітулювати, повертає все, виплачує контрибуцію Україні. Я думаю, наразі вони поки що для цього не дозріли. Але все одно шукають, і розмова півторагодинна з Шольцом також є свідченням. Шольц сказав, що Путін не готовий до переговорів, – але про що говорити з Путіним півтори години, якщо й так зрозуміло, що він ні до чого не готовий?

Я якраз упевнений, що вони шукають цих переговорів. І якщо їм саме для цього потрібний Козак, повернути його у статус радника з питань України й бути переговірником  – вони на це пішли б. Я переконаний: вони точно на це пішли б. Для них проблема в тому, що їм Україна висуває закономірні умови: попередньо для початку переговорів ви залиште території, які ви захопили, незаконно окупували.

Хоча б до 24 лютого, але зараз, після Харківської операції, я важко уявляю, що цим задовольниться українська сторона.

Ми відновлюємо суверенітет над усіма нашими територіями, включно з Кримом.

То нехай починають виводити, це не так, що ми давайте сядемо за стіл переговорів, ми вам Козака посадимо, він проти війни, дивіться, який він солодкий. А ви почнете з ним розмовляти, а ми припинимо зараз усі операції, не треба Херсон займати, не треба деокупувати Лисичанськ, Сєверодонецьк, Луганськ, нумо припинимо обстрілювати… Але ж цього ніхто не прийме. Коли кажуть про те, що не буде переговорів, Путін відмовляється від переговорів, – він відмовляється від цього формату переговорів. Він прагне стамбульського формату: їдьмо в Стамбул, як вони кажуть, вже там якусь рамкову попередню оферту зробили з боку України, то давайте вже розпочнемо це. А йому кажуть: ні, цей потяг вже пішов. І вони не погоджуються на наступний крок, який означає попередню умову з боку України полишити землі. Які ще землі – це вже потім. Та ви почніть виводити війська, тоді розбиратимемося. Просто в односторонньому порядку. Але якщо ви цього не робите, то все буде продовжуватися так, як має продовжуватися. А з боку Німеччини як було сказано? Шольц йому запропонував – слово навіть таке прозвучало – капітуляцію. Тобто малося на увазі «припини воєнну операцію, виведи війська». А Путін що йому відповідав? Дивіться: українська сторона обстрілює Донецьк, обстрілює Запорізьку АЕС – заходився знову свою шарманку крутити нескінченно. Як у Райкіна: а я йому – надсилайте апельсини ящиками…

Бочками.

Бочками – то з іншого твору. То неважливо, вони телеграмами обмінювалися, дурня клеїли. Так і тут: йому кажуть – виводь війська, а він починає заговорювати зуби про Запорізьку АЕС. Навіщо ти морочиш Запорізькою АЕС, ніхто вже на це не купиться, усе, це вже закінчилося, виводь війська. Це проста вимога, абсолютно прозора й зрозуміла. Знімаються війська, сідають на свої «вози» й від’їжджають – і далі починаються якісь варіанти й розмови. Для Путіна це самогубство. Тому він, виходячи лише з особистих інтересів, цього не робить і не збирається. Але в будь-якому разі процес рухається, його зупинити неможливо, і якщо не Путін прийме таке рішення, то його теоретично може ухвалити радбез. Постійні його члени можуть сказати: знаєте, Володимире Володимировичу, ми маємо спільну думку, що замість тотальної воєнної поразки ми краще знайдемо спільну мову із західними переговірниками й спробуємо почати робити бодай щось. Якщо за цей місяць повториться щось віддалено подібне до того, що сталося на Харківському напрямку, то процес пришвидшиться.

Марку, я хочу вас запевнити, що радше за все щось подібне може статися, тому що окремі командири окремих російських окупаційних частин подають сигнали, що вони готові здаватися в полон. І вони вимагають, щоб їх забезпечили всіма процедурами згідно з Женевськими конвенціями. Тобто їхня задача не боротися за «єдіную бєлую росію», їхня задача – вижити. Уже подають сигнали, і це не поодинока історія може бути. Тут дуже правильне питання: і от що тоді?

А я вам скажу. Пам’ятаєте, як  іракська кампанія відбувалася? Армія Іраку Хусейна трішки попручалася, а тоді вони просто взяли й розійшлися по домівках в один день. Щоправда, зі зброєю, з автоматиками, форму лише познімали. Чи можна тепер передбачати, що просто по домівках розійдуться частини, які займають українську територію? Це складний процес. Ми не розуміємо загалом, як найвище командування дає цьому раду. Я висунув ідею, що якийсь елемент саботажу присутній. У чому він? У тому, що генерали вже усвідомлюють, що треба тікати від відповідальності за цю спецоперацію.

Тобто на передній план Кадирова просувають, Пригожина. Щось я не бачу генералів родів військ, командувачів округами, представників оперативного керування генштабу. Ми багато їх бачимо взагалі?

Нема ні одного Лебедя-генерала.

Можливо, вони кажуть: а воно й на краще, якщо різні Кадирови на перший план виходитимуть, Пригожини та їм подібна «лупа», – нехай вони відповідають за все. А ми вже краще в холодку, у «тіні» посидимо. У нас день міста, салюти, колесо оглядове. Навіщо нам перевтомлюватися? У ситуації, коли зникне тиск старших командирів, генералітету, процес швидкої здачі й переговорів, які українська сторона може стимулювати – через радіозв’язок, ми ж у ХХІ столітті живемо, в усіх телефони й пошти є, – може прискоритися. Причому навіть необов’язково здача в полон, а просто залишання позицій, відхід з них. Ми не будемо вас обстрілювати, ось у вас цигель-цигель, пара годин, ідіть просто з позицій. Сідайте і їдьте, залишайте міста. Це непогана була б тактика – насамперед зберігає життя бійців ЗСУ, не треба гинути. Потрібно використовувати ці механізми, але, повторюю, процес пришвидшиться суттєво, якщо відбудуться додатково якісь визначальні політичні важливі події.

Поясніть, Марку, якого плану могли б бути ці події, які б так прискорили динаміку процесу?

Символічний удар. Якщо це навіть не звільнення Херсону, то удар по Кримському мосту моральний дух тих, хто сидить в окопах, добив би остаточно. Я вже не кажу про те, що в Росії почалося б. Бачачи, що все марно, ти подихаєш в окопі за те, що завтра Крим візьмуть, а ти все ще сидиш у цьому окопі – борониш що? Наступаєш куди? Треба знижувати цей дух упевненості серед солдатів, і тоді ці процеси бігтимуть швидше. Тому що це більше пов’язано з загальною обстановкою на фронті. Якщо вона така, то тоді взагалі незрозуміло, чого ми сидимо в цьому окопі, якщо завтра його все одно займе наш супротивник, який сенс помирати за цей окоп? Чи вартий він того? Повинна бути маса таких символічних подій. І вони підриватимуть сильніше, під’їдатимуть дух упевненості в тому, що вони тут якусь місію виконують важливу. Адже це війна найманців, принаймні зараз воюють люди за зарплатню, за гроші, за 200 тисяч. Зарплатна війна така. Нема зарплатні – то навіщо? «А ви помирайте за Путіна, він же ж такий величний». – «Ви що, серйозно? За Путіна?» Тобто це треба далі поглиблювати: якщо є відчуття, що ти до своїх 200 тисяч не доживеш, – який у цьому сенс? Тобі не премію платять. Тобі платять зарплату. Тобі припинили платити – ти припинив воювати.

Тобі платять не премію, тобі платять гробові.