Україна переможе Росію, як Давид переміг Голіафа. Психологічний практикум Олега Романчука

За даними Global Firepower, чисельність російської армії у понад 4 рази перевищує чисельність української. Втім загарбники продовжують зазнавати нищівної поразки. У світових лідерів та авторитетних військових експертів уже немає сумніву: Росія програє війну, яку вона сама ж розв'язала. 

На думку директора Інституту психічного здоров'я Українського католицького університету та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, засновник центру "Коло сім'ї" Олега Романчука, крилата фраза про "русскій воєнний карабль" найкраще характеризує бутафорну велич "русского міра". На тренінгу з гартування психологічної стійкості, проведеного в рамках проєкту "Психічне здоров'я для України", фахівець розповів, чому переживати зараз негативні емоції, зокрема лють, – це нормально, як скерувати їх у конструктивне русло і як кожен українець сьогодні закладає підвалини успішної держави у майбутньому.

Еспресо публікує другу частину виступу психотерапевта.

Про "русскій воєнний карабль"

Одна моя пацієнтка сказала, що вона послала вслід за русскім кораблем свої панічні атаки, і ті... притихли (сміється). Я про такий метод взаємодії з панічними атаками ще не чув, але зрештою це зрозуміло: злість проганяє страх. 

Цей вислів недарма набув такої популярності. Ми всі розуміємо, що формула містить лайку, але розуміємо, що в контексті війни інших слів для окупанта не знайдеш. Є у цьому щось символічне. 

У Росії може бути величезна кількість солдат, військової техніки, бюджету. Але в них гнила система: без цінностей, без правди, залита бетоном пропаганди. А в нас є інша система, менша за чисельністю, але резилієнтна, наповнена світлом, вплетена у міжнародну систему сил добра. Ця система може перемогти кількісно значно більшу, як маленький пастух Давид переміг Голіафа

Подивімося на ситуацію, коли ця фраза народилася. "Вєлікій русскій корабль", який вважає, що всі повинні перед ним тремтіти, зверхньо наказує українським морякам, яких там жменька, здатися. Солдата, який послав корабель у відомому напрямку, показували по ТБ: молодий зовсім хлопчина. Але в такий критичний момент він не губиться, не боїться, а з усмішкою каже, куди цей корабль має йти. Це історія про відвагу.

Усе це вдаване "вєлічіє", "вєлікій русскій мір", те, чим вони хваляться, нам не страшне, бо ми бачимо за всім цим жалюгідність. Перед Росією ми – невелика країна з відносно невеликою армією. Але ми розуміємо, що сила вимірюється не кількістю танків чи живої сили. Сила – це не тільки про математику. Сила – це про систему. А система – це коли можливо таке, що 1+1 = мільйони. Система – це щось значно більше, ніж сума компонентів. Це – те, що утворюється внаслідок них. У Росії може бути величезна кількість солдат, військової техніки, бюджету. Але в них гнила система: без цінностей, без правди, залита бетоном пропаганди. А в нас інша система, менша за чисельністю, але резилієнтна, наповнена світлом, вплетена у міжнародну систему сил добра. Ця система може перемогти кількісно значно більшу, як маленький пастух Давид переміг Голіафа. Чому він його переміг? Бо по-перше, не злякався, не розгубився, по-друге, не побіг, а по-третє, не почав битися з Голіафом як лицар із лицаром його зброєю. Він мав пращу – шнурок і камінь, який пастухи кидають, щоб відігнати хижаків. Він не мав зброї, як могутній Голіаф. Але володів мистецтвом поцілити пращею, і поцілив куди треба – у вразливе місце: око, голову.

Подивіться, що сталося з русскім кораблем у реальності. Він дійсно пішов на дно. Це дуже символічно. Ми можемо перемогти не кількістю, а силою духу, яка не лякається, яка усміхається, яка твердо стоїть на ногах, має перевагу й цілить у ту точку, куди треба. Ось чому цей вислів став крилатим. Він показує, як ми можемо перемогти і як ми переможемо.

Про почуття люті та ненависть

Є почуття, а є те, що ми робимо. Ми можемо мати різні почуття і вони можуть бути дуже природними. У тій ситуації, коли ми бачимо, що роблять російські солдати в Україні, то, звісно, нам часом у люті хочеться серпом їм голову відрізати. Вигнати їх із нашої землі. Це – природне бажання зупинити зло і страждання, які вони принесли. Але це повинна зробити наша армія. І більш ефективною зброєю. І без втрати людяності.

Праведна, корисна лють – це так, наче у тебе є вогонь, ти сидиш у танку і можеш вогнеметом скерувати його на ворога. Саморуйнівна лють – це коли вогонь всередині танка і спалює тебе й тих, хто поряд

Одна моя пацієнтка гарно сказала: "Праведна, корисна лють – це так, наче у тебе є вогонь, ти сидиш у танку і можеш вогнеметом скерувати його на ворога. Саморуйнівна лють – це коли вогонь всередині танка і він спалює тебе та тих, хто поряд з тобою".

Коли людина розповідає: "Я кидаюся на свою жінку, дітей, я на всіх кричу, ходжу по хаті і клекочу, як вулкан", - з цим треба щось робити. Енергія злості – це енергія боротьби. Мій рецепт дуже простий. Якщо вам треба загасити вогонь всередині і ви не є на фронті, щоб йти у бій, цю енергію треба скерувати у корисну рухову активність, бо ця енергія – для битви. Треба порухатися: прогулянка, швидка ходьба, спорт, робота по дому. Стишити мозок допоможуть правильні слова: "ми – воїни світла", "ми переможемо". Можна якусь пісню заспівати, молитву проказати, щоб у кінцевому результаті ми не уподобилися ворогу і не виплеснули злість на невинних осіб.

Так, в якийсь момент ми можемо не виказувати співчуття. Це природна реакція. Лють змінює наш мозок для того, щоб він бився. У стані битви ми маємо менші співчуття до ворога. Але ми не хочемо втратити людяності, тому кажемо: "Я не хочу уподібнитися до свого ворога у його безсердечності". 

Про наші домівки як прототип країни – різної, але об'єднаної

У соціологічному дослідженні, про яке я згадував на початку, українцям ставили цікаве питання: "Які у вас стосунки з рідними, сусідами?" Мене вразило: 95% запевнило, що в них миролюбні стосунки з рідними і 85% – що з сусідами (всміхається). Це щось фантастичне. Я ніколи не міг би припустити, що така кількість людей може мати добрі стосунки з оточуючими.

Мої родичі та знайомі поселили у своїх квартирах переселенців. Їх може часом щось нервувати. Хтось воду довго пускає і не думає, що господарям доведеться більше платити за комуналку. Всі ми – різні люди. Але дивлюся, як вони стараються, радяться, як це сказати тій людині, щоб її не образити. 

Або обурюються: "Мене дратує російська мова. Можуть вони спробувати хоча б "добрий день" і "дякую" по-українськи сказати?" Але радяться, як зробити таке зауваження, щоб ці люди не думали, що вони їх засуджують за російську мову. 

Люди шукають формули, які у психології називають асертивним, неосудливим спілкуванням. Щоб не так: терпіти, терпіти, а потім в один день вибухнути, сказати все, що думаєш і вигнати з хати. Замість цього неосудливо попросити, говорити про потреби, встановлювати межі, бо це все-таки наш дім. Ми вчимося, і зараз наша домівка, де ми приймаємо переселенців, – це такий маленький прототип нашої країни. Ми – дуже різна країна. У нас дві половини країни мали різну історію. Вони були різними у багатьох аспектах. Але ми маємо дуже багато спільного. Зараз у нас є спільний досвід, який нас сильно об'єднує. І ми маємо спільну мрію про майбутнє – вільне і світле. Проте нам треба навчитися, будучи різними, спілкуватися щиро й доброзичливо, без осуду і водночас "не загортаючи у папірці" те, що ми хочемо сказати. Відкрито говорити про свої потреби, але не шукати домінування чи приниження ("мої потреби — це головне, не подобається - забирайся"). Це дуже важливо для нашого майбутнього. Добрі стосунки не стаються просто так, а плекаються працею. Я не маю ілюзій, що коли війна закінчиться, в Україні раптом настане рай і ми будемо об'єднаними. Нам треба буде ще багато над цим працювати.

• Нагадаємо, психотерапевт дав поради, як залишатися психологічно стійким у період війни.

Стежте за подіями в Україні та світі разом з Еспресо! Підписуйтесь на Telegram-канал: https://t.me/espresotb

Фото: reuters