Бачити смерть - не весело: історія медикині 125-ї бригади Христини Голдак

Наступна історія про медикиню 125-ї бригади ЗСУ Христину Голдак з позивним Багіра. У неї складний досвід порятунку наших військових. Вона працювала на масових евакуаціях, в піхоті, у найскладніших боях на фронті. А тим часом на неї вдома чекав син, який тяжко переживав розлуку з мамою. Розповіла про її внесок у нашу боротьбу та порятунок поранених. 

Христина Голдак з позивним Багіра - ветеранка російсько-української війни проти російської окупації зі 125-ї бригади ЗСУ. Вона вирушила у військо на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Медикинею. 

У цивільному житті Христина працювала медичною сестрою. А, коли почалася повномасштабна вирішила, що її досвід буде корисний у війську.  

"Перетелефонував мій кум, він сапер і сказав, що у бригаді потрібні медики, - розповідає Христина. -  Я вмію колоти, маю певні медичні знання, тож, звісно, я погодилася". 

У червні 2022 жінка вже була у бригаді. Вчилася стріляти, тактичної медицини, як евакуювати. Також виїжджала на навчання. Тобто вже поступово входила у військове середовище. 

"Щоб ви розуміли, навіть, коли ми були ще на ППД у Львові, ми вчилися ставити катетер. На моїй руці вчилися побратими ставити катетер, - розповідає Христина. - Це було необхідно, бо ми ж розуміли, що нас поділять по екіпажах і ми не будемо усі разом.  І так хлопці вчилися. Забув джгути розв'язати, я вся в крові заляпана. Але нічого, навчилися, молодці. Командна гра". 

На початку 2023 року Христина з екіпажем поїхала у зону бойових дій. Тоді цілодобово сиділа за рацією на чергуваннях. А, якщо хтось з персоналу захворів, то вставала у стрій. Відновлення не було. Відпустка - вкрай рідко. Лише до десяти днів впродовж року. 

"Ми швидко працювали з пораненими. Коли по рації передавали жовтий, зелений, червоний, ми вже орієнтувалися, готували транспорт і все, що буде необхідно для порятунку, - каже Христина. - Звісно, ми не знали, що буде, але звісно, катетер, турнікет, бандаж, ножиці, все поряд. І поки водій газував, ми надавали медичну допомогу. Коли ми на одну ділянку висувалися, там був дуже розбитий міст. І тільки но той міст ми минали, я водія просила зупинитися на хвилинку, якщо потреба була в наводненні організму, ставила катетер і ми бігом рушали далі. Не зупинятися ні на хвилинку. На Донецькому напрямку в нас був стабілізаційний пункт, у  Харкові не було. Тому мені на Донеччині було комфортніше, тому що ми максимально швидко скидали пораненого спеціалістам, лікарям та реаніматологам. А в Харківській області евакуація тривала до години з моменту, коли ми поклали постраждалого на каталку і почали рушати бігом. Звісно, я не можу сказати, що в мене малий багаж, але я завжди казала: "Хлопці, я не Бог". І завжди наказували, що вони повинні себе берегти: бути в амуніції, бронежилеті, касці, берцях. Це дуже важливо. Поранений на одній з евакуацій мені казав: з мене шампанське". Я кажу, так, дитяче. Тобто і жарти були, і подяка, розуміння. І, звісно, було заспокоєння з мого боку, тому що військовий переживав, стогнав, поранений, треба було з ним тримати якийсь певний контакт, щоб не втрачати його, щоб був діалог, бодай". 

Розповідає про щасливий випадок на фронті.

"Привозять хлопця, молодого хлопця. У нього поранення в голову від снайпера. Куля стесала йому трішки верхівку волосся. Ми, звісно, надали допомогу і я казала: "Щастя від Бога", тому що просто куля застрягла в шоломі й поранення незначні. Чудо відбулося". 

Але найскладніший для Христини був перший загиблий, якого в Торському евакуювали "з нуля". Він мав множинні осколкові поранення, не сумісні з життям. 

"У нього пульс не прослуховувався, але я все одно монтувала катетер, надавала медичну допомогу. Я пробувала врятувати ще. А ще крім нього закинули трьохсотого нелегкого. І я була одна на двох. Розривалася між двома вогнями. Коли ми привезли на стабпункт загиблого, я ще просила спробувати реанімувати. Довго вони ще пробували врятувати, але, на жаль, не вдалося. Це для мене був стрес. Я цілу ніч була з ліхтариком, комок у горлі стояв, кілька днів мені було важкувато, - розповіла Христина про першого загиблого. - Я казала завжди: "Боже, за що?" Бо коли ти його пакуєш в мішок і витягуєш всі цінні речі, військовий квиток і, крім того, є маленький образочок і вервечка. Тоді я була геть розбита. Людина мала якусь певну надію, але в Бога були інші плани. Знаєте, бачити смерть - не весело, всі бояться вмирати. Нічого тут дивного немає". 

За словами військової, на позиціях всі один одного підтримували та завжди нагадували за безпеку. Адже, коли їдеш в евакуаційній машині, завжди думки про те, що потрібно перш за все зробити, над чим попрацювати і що дотягнути. 

"Були перевантажені дні, коли були пущені в дію всі екіпажі. Один за іншими прикріплені до іншого батальйону. Тоді було дуже багато роботи. Було багато загиблих та поранених. Ми їхали, верталися на базу, хоча вже другий екіпаж також підхопив і поїхав. Тобто в такому режимі нон-стопу працювали. Були й такі важкі евакуації, що не вдавалося всіх вивезти. Дехто, на жаль, залишився на полі бою". 

Але були й світлі моменти на війні. Христина з побратимами з нетерпінням завжди чекали Різдво чи Великдень. Особливо, якщо знали, що не їдуть додому. 

"На одній із позицій ми знайшли в сусідньому будинку  великодній кошик.  Прибрали його, волонтери ковбаску нам відправили, паску, бурячок з хроном.Священник посвячував нам ту паску і ми збиралися на великодній сніданок. Також на Різдво я зварила борщ червоний пісний з грибами. І я казала, його не чіпати, бо то на вечерю. Ми поїхали на виїзд, звечора ще докупили вареники, була кутя від волонтерів. І ми сідали вечеряти на Різдво. У відпустках я була дуже рідко. Я пам'ятаю, вирвалася одного разу на Різдво. Приїхала додому і син питає "Мам, ти на скільки?" А я в клопотах кажу на п'ять днів. Він вийшов з кімнати і у спальні, плаче. І каже: "Як на п'ять днів?" Тоді я йому пояснювала, що щаслива, бо бодай на одне Різдво приїхала додому.  Але тої відпустки п'ятиденної зовсім мало. Потім поїхала ще раз, коли син закінчив школу, на останній дзвоник. Він відмовився від випускного балу, бо не міг святкувати, коли мама воює", - розповіла Христина. 

Через рік служби Христину нагородили знаком пошани. 

"Було дуже приємно, тому що мою роботу оцінили. Мій начмед казав, що я стимулюю до порядку, чистоти і комфорту на позиціях". 

Через два роки служби Христина звільнилася зі служби. Поверталася у цивільне життя складно. Було важко навіть вийти у центр міста. Дуже підтримували друзі у цей момент. 

"Кафе, літні столики, шумна музика, все це мені було не комфортно. Я думала, не мало б бути того всього зараз. Але, коли я пішла на роботу, пропрацювала певний період, я була вдячна, що мене люди пускали у свій колектив. Багато хто дуже подивувався, що жінка пішла на фронт. Але я завжди казала, якщо ми не підемо туди, прийдуть сюди. І наші діти будуть потребувати захисту. Потрібно виправляти свої помилки за ці всі голосування. І друзі підтримували, друзі розуміли. Були, звісно, казали, потрібно ще залишитися і заробити грошей. Тобто люди собі сприймають, думають, що ти йдеш туди заради якихось грошей, а справа не в грошах", - наголосила Христина.