Хочу, щоб у війську було більше дівчат-командирок: історія Христини з позивним Кудрява

Наступна історія про Христину з позивним Кудрява. Вона навчалася бойової роботи в американських інструкторів і служить в батальйоні, який побудований за стандартами НАТО. Успішне навчання дозволило організувати ефективну оборону Рубіжного та Бахмута. Нині служить у Національній гвардії України. Хоч і залишається у війську, але мріє про маленький виноградник і робити вино, яке назве на честь своїх побратимів та посестер. 

Христина з позивним Кудрява - начальниця служби технічних засобів в одному з управлінь Національної гвардії України. Долучилася до війська ще до Революції Гідності та вторгнення Росії у 2013 році. А саме у 2014 році усвідомила, що на своєму місці. До 2022 року Христина не брала участі у військових діях. Але їй вдалося отримати вищу військову освіту, звання офіцера і потрапити у бригаду гвардії наступу під назвою Рубіж, яка формувалася на стандартами НАТО. Там стала заступницею командира мінометної батареї. 

Христина зазначає, у Національній гвардії навчатися на офіцерів дівчатам дозволили ще у 2013 році. Це був перший набір жінок в академії. Тож у 2015 - му жінка у підпорядкуванні мала відділення з 13 дівчат. 

"Це був, напевно, один з таких переломних моментів сприйняття жінок на навчаннях, а в результаті і можливості обіймати командні посади. Я би дуже хотіла, щоб у війську було більше дівчат-командирок", - наголосила Христина. 

Розповідає про випадок, який трапився під час служби. 

"Я залишилася за командиром і один з курсантів, сказав, що "баба мною командувати не буде". Я тоді зробила крок в сторону і сказала, що він може взяти на себе командування і відповідальність за рішення, які ти будеш нести. Він відмовився, - каже Христина. -  Був такий певний дисонанс, бо він не хоче, щоб ним командувала жінка, але і відповідальність на теж брати не хоче. Проте пізніше, коли почалася активна фаза бойових дій, гендерні стереотипи почали відходити і стали важливі твої компетенції, біологічні якості та готовність брати на себе відповідальність". 

Тож за весь час перебування у війську отримала спеціалізацію військового перекладача і заступниці по роботі з особовим складом. Пізніше стала заступницею мінометної батареї. А зараз є начальницею служби технічних засобів. Це кардинальні зміни у виді діяльності.  

Повномасштабне вторгнення жінка зустріла у Станиці Луганській. Розповідає, бачила збільшення військ на кордоні з Росією. А вночі 24 лютого була на бойовому чергуванні і по радіоперехопленнях дізналася, що росіяни планують артобстріл. 

"Я почала будити своїх побратимів, щоб їх повідомити, - пригадує жінка. - Найстрашніше і найнеочікуваніше особисто для мене було застосування російської авіації. Також були потужніші артилерійські системи. Якщо раніше противник працював на 82 мінометі, максимум на 120, то тут підтягнули системи більшого калібру. Дуже нестерпно було не усвідомлювати, де противник зупинився, а де сіра зона. Таких технічних засобів розвідки, як в нас є зараз, тоді не було і інформацію ми дізнавалися безпосередньо у командирів на місцях. Тож росіяни намагалися максимально знищити засоби зв'язку. Прицільно били по вишках зв'язку, знищували точки роздачі інтернету".

Підрозділ Христини був один з ключових, який намагався налагодити взаємодію між всіма підрозділами на напрямку. У результаті сформували рубіж, який пізніше виконував завдання в Сєвєродонецьку. Командир частини очолив цей підрозділ і йому підпорядковувалися усі інші сили, які перебували на напрямку. За всю історію війни таких випадків було тільки два. Ще один під час оборони Маріуполя. 

"Ми навчалися на полігонах з американськими та канадськими інструкторами. І структура побудови штабу батальйону була за стандартами НАТО. У не було класичної побудови командування, а був командир і його заступники по секціях. Тобто ми ухвалювали рішення за парадигмою НАТО. І в результаті це було ефективно, - наголошує Христина. - Враховуючи, що нам дуже довгий час вдавалося утримувати рубежі в Рубіжному, ми стерли об себе величезну кількість противника, який в результаті втратив свій наступальний потенціал. Я вважаю, що це успішне командування".

Протягом 2022 року Христина з побратимами не виїжджали на ротації. Адже було дуже багато роботи і не було можливості покидати передову. 

"Та величезна мотивація і сила, з якою мої військові виконували завдання не дозволяла опускати руки. Були моменти, коли я себе запитувала, чи роблю достатньо, - зазначає військова. - Був момент, коли по радіоперехопленнях я дізналася, що росіяни взяли у полон наших військових. І через деякий час мені повідомили, що мій дуже хороший друг потрапив у полон, який є офіцер. І серед цих радіоперехоплень було повідомлення про те, що "ахматівці" планують відрізати офіцеру голову. І в цей момент тебе розриває на шматки, тому що ти розумієш, що ти абсолютно нічого не можеш зробити. Найскладніше на війні - втрачати. Втрачати людей, яких ти знаєш, яких любиш, з якими пліч-о-пліч виконував і виконуєш завдання. Все решту нам під силу. Я кажу, що все це нас не вбиває, це все наш досвід, який робить нас кращими, сильнішими та впертішими". 

Христині з групою вдалося організувати ефективну роботу, яка не дозволила окупантам обійти Бахмут з флангів. 

"Ви пам'ятаєте фотографію з дронів, де була випалена земля снарядами? Це була дорога життя в Бахмуті, яку нам доводилося обороняти. Та кількість противника, яка була на напрямку не була еквівалентна природі речей. Вони "перли" цілодобово. Там навіть були групи розгородження, які вночі чистили стежку від трупів інших груп, які перед цим штурмували. Для того, щоб наступні штурмовики не боялися рухатися цією дорогою. Логіка і тактика противника була в тому, що не виконати завдання не можна. По перехопленнях ми почули розмову, коли вийшов старший з групи вагнерів і просить повернутися,  а вони розстріляють когось тільки одного. Бо в одного з групи зламана рука, а в другого витекли очі. І коли ти усвідомлюєш ту абсолютну відсутність військового обліку в противника, це дуже страшно". 

Але є у Христини й позитивні історії на фронті. Як за один бій вдалося визволити одразу два села. 

"Історія, яку я дуже пам'ятаю. Командир мого взводу мав важливу зустріч і в нас був дуже поганий зв'язок, - пригадує Христина.-  По радіостанції командир поставив завдання моєму командиру відштурмувати населений пункт на букву Д. І командир, який розуміє, що в нього обмеження по часу, штурмує населений пункт. А потім виявляється, що це не той населений пункт. І вони штурмують вже наступний населений пункт і просувається вперед. Я дуже переживала тоді, тому що я не брала участь у штурмі, а забезпечувала роботу бойових груп. І так вийшло, що в той день звільнили два населених пункти на букву Д". 

Для Христини, як для командира, найважливіше - зберегти життя та здоров'я побратимів. Але й не жаліє своїх воїнів.

"Я керуюся фразою свого командира бригади. Він казав, що особовий склад потрібно берегти, але не жаліти. Тобто, коли є якась вільна хвилинка, її потрібно витрачати, щоби навчитися нового і покращити роботу, що дозволить в результаті зберегти життя", - наголосила військова.

Під час артилерійських обстрілів Христина  читала. І це для неї була як медитація. Крім того любили курити кальян.

"Я насправді згадую про це з дуже великою посмішкою, бо це було так дивно. Над тобою літають снаряди противника і ти розумієш, що маєш хвилинку для себе. Там не було ніякого освітлення, електрики, живлення і вугілля на кальяні засвічує як зірочка на небі, - розповідає Христина. - А з поезії найбільше люблю читати Іздрика. Вона, напевно, була ключовою, тому що я думала про хлопців, які потрапили в полон. Знаєте, вночі, коли ти мусиш бути дуже сконцентрованим і кожен шорох приносить якусь тривожність. І от ця поезія дуже відображає те, що нам насправді потрібно, щоб ми не були самі в цій історії. Не бійся, я поруч з тобою".

Повертатися у цивільне життя Христина зараз не планує. Хоча й має мрії після нашої перемоги. 

"Не потрібно жити ілюзіями про швидку перемогу, тому що Росія з карти світу не зникне. Я однозначно для себе визначила, що поки у мене є сили, поки в мене є компетенції і професійні знання, я буду з своїми побратимами і посестрами в цій боротьбі. Десь в рожевих мріях, я, звісно, мрію про малесенький виноградник біля дому, де я зможу вирощувати свій виноград і робити крафтове вино. Назву його в честь своїх побратимів і посестер. Проте найближчі десятиліття однозначно, якщо не будемо в боротьбі захищати свої кордони, то будемо відбудовувати і відроджувати те все, що уже знищила Росія і ще знищить", - наголосила Христина.