Хтось святкує день народження на волі, а хтось - в полоні: репортаж з 69-го обміну полонених

Колона автобусів повільно під’їжджає, сигналить і врешті зупиняється. Натовп кинувся назустріч. Підбігають люди, перегукуються, простягають руки, вдивляються в обличчя крізь вікна. У натовпі звучать імена:

— Сашко! Саша! — гучно вигукує пані Ніна, шукаючи сина крізь великий натовп.

фото: Наталя Стареправо

Десь неподалік чути: “Мамо!”. Пані Ніна кидається в обійми сину. Жінка вперше за понад три роки обійняла Олександра. Уся ця зустріч була схожа на сон — адже напередодні жінка бачила його уві сні, маленьким, як у дитинстві. Всю ніч він снився, і наче вдома прибрав, і щось говорив, — згадує мати. І лише вранці дізналася, що син справді повертається. Їм не вдалось поспілкуватися — Координаційного штабу та інших спецслужб терміново проводили чоловіків до лікарні. Пані Ніна поділилася дивовижною новиною: повернення Олександра додому — це подарунок до дня народження: адже наступного дня після звільнення —  3 жовтня, чоловікові —  41 рік. 

фото: Наталя Стареправо

Три роки вона їздила на кожен обмін, тримала зв'язок із його побратимами, ловила найменші звістки. За весь цей час отримала від сина лише два листи: один через сім місяців полону, інший — рівно через три роки. Уже змирився, мама, — писав він. — Ти сильно не переживай. Але чекати вона не переставала. Прибирала в хаті на кожен його день народження, варила вареники — улюблену страву сина. І вірила, що саме цього року він прийде.  

фото: Наталя Стареправо

Поруч із Ніною — інша зустріч. Дар’я з десятирічною донькою Маргаритою вперше за довгі роки побачили чоловіка і тата. Ігор також працював на ЧАЕС охоронцем, потрапив у полон у перші дні повномасштабної війни. Востаннє він бачив доньку, коли їй було лише шість. Він тоді сказав, щоб я піклувалася про дитину і розраховувала лише на себе. А він, як чоловік, сам про себе подбає, — згадує зі слізьми на очах Дар’я. З того часу жодного дзвінка, жодного слова. І сьогодні, коли вона тримала його за руку, сльози змішувалися з полегшенням і втомою від нескінченних років чекання.

Більшість повернених військових - нацгвардійці, які обороняли Чорнобильську атомну електростанцію. Серед них — син Любові Іванівни. Роман ще до війни працював на будівництві саркофага, а з початком повномасштабного вторгнення разом із підрозділом залишився обороняти об'єкт. 

У цій бригаді, 3041, немає другої Чорнобильської станції, яка могла б статися тоді. Немає отого вибуху. Вони склали зброю лише для того, щоб він не повторився знову. Бо там зберігається дуже багато радіаційних матеріалів. І варто було б хоч одному снаряду туди потрапити — сталася б друга Чорнобильська катастрофа, — з гордістю й водночас із болем каже Любов Іванівна. Адже, за її словами, чимало людей називали таких оборонців зрадниками — лише тому, що вони склали зброю.

Пані Жанна приїхала навмання. Вона також приїжджає на кожний обмін за можливості. І цього разу - не виняток. Вона не була певна, що побачить свого сина. Утім дивом, її передчуття виправдалося. 

— Я, як мати, відчуваю серцем. Тоді зовсім не сплю, зовсім не сплю. І мені треба щось робити, кудись бігти. І цього разу так. Мені повідомили, що повертають хлопців. Але не була певна, що там буде мій син. Але я таки приїхала. І нарешті дочекалася, — через сльози й усмішку ділиться жінка. 

фото: Наталя Стареправо

фото: Наталя Стареправо

На обміни приїжджають не лише ті, хто точно знає, що їхній рідний повернеться. Тут — матері та дружини, які роками живуть без жодних звісток. Натовп жінок обступили вікна першого поверху, простягаючи фотокартки із зображеннями та іменами. 

— 92-га бригада…Хлопці, прошу, подивіться! Бачили такого чи ні?

фото: Наталя Стареправо

Пані Люба вже півтора року шукає сина Олександра, військового 92-ї бригади. Йому наприкінці вересня виповнилося 29 — родина святкувала без нього. Я з такою надією їхала, що він сьогодні буде. Прибрала хату, зробила його улюблені смаколики, закрутила варення…Все, що він любить. І чекала, що хоч звістка буде. Але — тиша.

Пані Люба розповідає, що Олександр завжди був веселим, товариським, чуйним до інших. Згадує, як в армії товаришеві віддав свій новий одяг, натомість одягнув його. 

— Питаю, сину, навіщо тобі той старий одяг. А де ж твій? Він відповідає: "Мамо, ви з татом мені ще купите, а той хлопець нічого немає. Йому це потрібно більше, ніж мені".

фото: Наталя Стареправо

Олександр до війни був діджеєм, працював охоронцем, а перед вторгненням жив і працював у Польщі. Пані Люба розповідає, що Олександр завжди був веселим, товариським, чуйним до інших. До повномасштабного вторгнення працював  у  Польщі. Але з початком війни у 2022 році повернувся в Україну і добровільно пішов на фронт. Служив на Харківщині у 92-й бригаді, зараз ця територія тимчасово окупована. І вже півтора року перебуває у статусі зниклого безвісти. Жінка каже, Олександр - це вся її сім’я,  хто у неї залишився. Адже чоловік давно помер.

— Просила, вмовляла сина, казала, що переїду до нього, бо ж і так нікого більше не маю. Думала хату продати, мене ж нічого тут не тримає. А він мені: Ні, мам, я їду захищати. Мам, я не дозволю, щоб вони йшли далі.

фото: Наталя Стареправо

Мати щодня пише сину повідомлення у соцмережах. Розповідає про себе, про те, що чекає додому. Але відповіді досі немає. пані Люба дістає свій мобільний телефон і зачитує останні повідомлення:

— Доброго ранку, мій сину. Сьогодні обмін. Я їду тебе зустрічати. Ми дуже на тебе чекаємо… — жінка гортає далі і продовжує, —  а тут фото нашої кішки, вона завжди спить на його речах, які мені передали. Вона завжди там спить, — усміхнено промовляє пані Люба. Гортає вище, показує привітання Олександру з днем народження, далі — повідомлення за 25 вересня, яке жінка ледь може читати. Слова застрягають клубком у горлі, пані Люба не може стримати сліз:
— Доброго ранку, мій сину, моє сонце, мій місяцю, моє ясне життя. Сьогодні рівно 15 місяців тиші, як ти не пишеш і не дзвониш. Серце розривається від болю. І тільки думка гріє душу, що ти скоро будеш вдома…

Біль Люби Бродовської не зміг би залишити байдужим нікого. Утім її ще тримає надія і віра у повернення сина додому вцілілим. Зізнається, що і надалі продовжуватиме приїздити на обміни, поки не побачить сина на власні очі. 

фото: Наталя Стареправо

Цей обмін став найбільшим за останні місяці. Додому повернулися 185 захисників. Серед них — оборонці Маріуполя та нацгвардійці, які обороняли Чорнобильську АЕС. Наймолодшому зі звільнених — 26, найстаршому — 59. Також вдалося повернути додому 20 цивільних. Майже всі — з пораненнями, тяжкими хворобами та виснажені довгим полоном. Це був комбінований обмін, частково за Стамбульськими домовленостями. У російській неволі досі перебуває тисячі українців. 
"Це велике щастя", — каже одна з матерів, дивлячись, як інші зустрічають своїх дітей. І водночас — гіркий біль: скільки ще сімей стоятиме, вдивляючись у списки й обличчя. Але вони приїжджатимуть знову й знову — допоки кожна мати, кожна дружина чи дитина не дочекається омріяного повідомлення: "Я вдома".