Найважче слухати рацію: історія парамедикині Анастасії Хлібник

Наступна історія про парамедикиню добровольчого батальйону Госпітальєри Анастасію Хлібник. Вона читає своїм дітям книжки зі стабілізаційного пункту, рятує поранених, а у цивільному житті фотографує людей. Працювала на всіх етапах евакуації  і зараз поєднує цивільне життя і роботу на фронті. 

Анастасія Хлібник з позивним Мама є парамедикинею добровольчого медичного батальйону Госпітальєри. Родом з Одеси, тож частково позивний бере коріння з рідного міста. Анастасія була активна під час Революції Гідності в Одесі, їздила у Київ на майдан.  Тоді перші друзі долучилися до війська та воювали в АТО. У 2015 Анастасія народила молодшу доньку Соломійку. Але це не завадило їй долучатись як волонтерці: привозити на фронт їжу, книги постійно збирала. Так і познайомилася з Госпітальєрами. 

"Якось я приїхала знимкувати святкування дня захисника і захисниці. Це був жовтень, я вперше приїхала на передову. І почала дружити з батальйоном. Опісля відкрила виставку з історіями добровольців.  І так я зайшла в період початку повномасштабного вторгнення", - розповіла Анастасія. 

Коли Росія розпочала "велику" війну, жінка одразу вивезла дітей до мами у Німеччину, а сама долучилася до Госпітальєрів. Тоді ще не було вишколів для новеньких, але потрібна була допомога на складах, Крім того, допомагала Львівському добровольчому медичному батальйону. Через деякий час у Госпітальєрах розпочалися навчання. Анастасія одна з перших пройшла вишкіл. 

"Два тижні виснаження: постійні фізичні вправи, інтелектуальні, тому що це медицина, теорія, відпрацювання. І практика - це не манекени, а здебільшого симуляції. Тобто ви на машині, виїжджаєте, там димові шашки, вибухи, - розповідає про навчання Анастасія. - Це як в американських фільмах: сумки над головою, ви біжите, кричите свою мотивацію, чому ти хочеш бути в батальйоні, чому це важливо".

Після навчань Анастасії запропонували місце в екіпаж на стабілізаційному пункті у Донеччині. Їй сподобалось відпрацьовувати стабілізаційний пункт на вишколі, тому без роздумів погодилася. Розповідає, роботи було дуже багато. 

"У мене був випадок, після навчання вивозили хлопців, у чотирьох були поранення очей. І один з них прям дуже важко переносив: відключався, приходив до тями і починав кричати. Я з ним розмовляла і бачила, як він заспокоюється, починає глибше дихати", - каже Анастасія. 

Але найважче слухати рацію.

"Є моменти очікування, і, коли ти чуєш в рацію, хтось просить про допомогу, а ти не можеш допомогти, це дуже важко. Я людина дії. Навіть робота з полеглим воїном, з повагою до його тіла, ти робиш якусь дію. А, коли ти сидиш і слухаєш рацію, як хтось просить про допомогу, як він повільно помирає, оце для мене катування. Після цього я виходжу в терапію, зізнається жінка. - Один з таких найболючіших випадків. Це була зима, почались перші скиди з дронів, хлопців не могли забрати. Один хлопчик доповідав, що побратим загинув, а він стікає кров'ю. Потім ми чули, як група виходить за ними, вже за тілами і цю групу розбили теж. І на ранок тобі на стаб вже третя група привозить тіла і перших, і других. Це було важко перетравити в ту мить". 

Під час крайньої ротації теж були небезпечні випадки. Але закінчилися вони щасливо. Розповідає про один. 

"Хлопці потрапили в оточення і їх виводили по дронах. Ми дуже просилися їм на допомогу, але нам сказали чекати. З цими хлопцями ми перед виходом чай на кухні пили. І ти чуєш, як вони потрапили в оточення, що в них контактний бій,  їх мають виводити і всі вони поранені. У цьому випадку історія склалась щасливо. Вони всі вижили, взводний півтори доби їх виводив. Він знав, де є якісь нори, де наші можуть сховатись, зв'язувався з нашими пілотами, які підлітали і робили скид. І такими маленькими кроками по 30-50 метрів  вони їх вивели з оточення за півтори доби. Усі поранені, але всі вижили".

Після ротацій Анастасія обов'язкова зустрічається з комбатом. Така практика є у батальйоні, військові діляться, що пережили під час ротацій.  Є велика підтримка. Зараз Анастасія намагається поєднувати цивільне життя і передову. Їздить на ротації, після до дітей у Німеччину, а потім повертається до Львова, щоб працювати і зберегти своє особисте життя. Так живе вже два роки. 

"На стабілізаційному пункті є персонажі, які фізично не перебувають з тобою у приміщенні, але вони завжди поруч. Наприклад, мої доньки - це такі персонажі. У нас традиція, попри те, що вони доволі великі, я їм читаю ввечері книгу або вони мені читають ввечері книгу. На стабі,  звісно, немає ритму, поранених можуть привезти будь-якої миті, але коли є можливість почитати дітям, я це використовувала. Я з ними зідзвонювалась і читала. І з ними онлайн познайомились лікарі, санітари, водії. І часто це дійсно бувало кумедно, що я читаю дітям. І вони кажуть: "Мама, будь ласка, ну ще один розділ, ще один розділ". І поряд лікарі такі: "Да, давай, не зупиняйся, читай, цікаво, що там буде далі". І вони всі знайомляться, - розповідає про будні Анастасія.  

За словами жінки, через постійні ротації, їй легше, ніж тим військовим, які перебувають постійно на передовій. З іншого боку постійне балансування також вимагає багато роботи, адже ти і тут не свій, і там не свій. 

"Мені здається, у мене гарний стан адаптації. За рахунок особистого життя, дітей, психотерапії, театру. Я приїжджаю, мене обіймають, розпитують, підтримують. Мені дуже допомагає фотографія, коли я повертаюсь, особливо театральна світлина. Я занурююсь в театральний світ і він мене трішки відриває від реальності, дає можливість перемкнутись. Я люблю театр. І, мені здається, дуже великий відсоток моєї "зозуленьки" тримається на роботі в театрі між ротаціями". 

Ще на початку повномасштабного вторгнення Анастасія думала, що після завершення війни візьме дітей і вони разом будуть мандрувати. Втім зараз намагається жити тут і зараз.

"Раніше мені декілька видавців пропонували видавати книгу про мої думки, рефлексії. Я відмовлялася, відкладала це на після війни. Але зараз я вже точно не кажу, що це буде потім після війни, бо я не знаю, чи буде воно потім і яке воно буде потім", - підсумувала Анастасія.