Різали ножем, обпалювали тіло, ламали кістки й стріляли впритул: звільнений Роман Теренчин розповів про тортури росіян у полоні

Роман був на війні двічі. Як боєць 128-ї гірсько-штурмової бригади брав участь у бойових діях поблизу Донецького аеропорту, Авдіївки та Станиці Луганської під час АТО - ООС. А в серпні 2022 року він удруге добровільно став на захист України. Поки був у полоні, в Романа народився третій син, якого назвали на честь батька.

Еспресо поговорив зі звільненим Героєм і запитав, що йому довелося пережити в полоні, як удалося витерпіти випробування і врешті дочекатися волі.

"Якби не був при свідомості – мене б кинули помирати"

Чи пам’ятаєте 19 грудня 2022-го – той фатальний день, коли потрапили в полон? Як це сталось? Про що тоді думали найперше?

Це було у Серебрянському лісі. Пішов перевірити, що сталось на наших позиціях. Звернув не в ту сторону і зайшов на ворожі позиції. 

Між нами була відстань 50 метрів. Ми їх бачили в обличчя і чули, що вони говорять. Коли вже я зрозумів, де потрапив, пробував звідти повернутися. 

Побачив від себе зліва ворогів, хотілось обійти, але виявилось, що вони не такі вже й тупі. Почалася стрілянина. Мені просто пощастило, бо я впав, якраз кулемет по мені працював. А коли вже підвівся, то вони вже були біля мене. Притягнули на свої позиції і зняли з мене берці. Якийсь їхній, ймовірно, командир каже: "Ого, які в нього хороші берці, давай їх сюди". Почали копати ногами і визули. Був якийсь час без взуття, а потім вони принесли якісь старі й порвані капці. Після цього перевезли в Кремінну і закинули в підвал.

Яке там було ставлення до вас? Застосовували насильство, приниження, психологічний тиск?

Ох, там уже почалося. Спочатку просто били. А потім, уже під вечір зав'язали очі, аби я не бачив нікого, зв'язали руки й почалися справжні тортури. Ніс поламали, ногу битою, яка на ній теж зламалась, упритул прострілювали ногу. Обпалювали тіло, правий бік. 

А ще, коли почули, що я з західної України і 95-ї бригади, їх взагалі понесло. Зліва ножем різали, проколи були. Два рази витягували на розстріл: ставили на коліна і стріляли над головою. Таким чином вони ще й чинили психологічний тиск. Після цього перевезли ще в інше місце, скинули з КАМАЗа на землю, просто як мішок кинули, а я вже йти самостійно не міг, бо ж нога прострелена і поламана була. Сказали мені: "Повзи". Я ще трохи повз, вони стріляли там де я повз. Перед самою ямою, в яку мене кинули, вивернули ногу повністю в іншу сторону, в мене був відкритий перелом. Я лежав у цій ямі, і зі мною був ще один наш військовий. Під ранок сказали порівняти мою ногу. 

Коли вже витягнули звідти, то вже зрозумів, що приїхали якісь інші, бо говорили чистою російською мовою. А до того, ймовірно, були буряти і з Татарстану.

Вони вже відправили мене у медичний батальйон в реанімацію, бо я був у важкому стані і з великою крововтратою. Казали, що влили в мене 2,5 літри крові. Вже пізніше вони зізнались, що якби я не подав ознак життя і не був при свідомості, вони б мені життя не рятували, лишили б помирати. Там був зі мною ще один хлопець, інший, не той, що в ямі був. Нас загалом було четверо полонених разом. То троє вижило, а четвертому так і не надали медичної допомоги, він загинув від побоїв і поранень.

Читайте також: Знущались і за Бандеру, і за те, що з заходу України: історія звільненого з полону Романа Теренчина з Закарпатської бригади

Уже в камері до нас приїжджав російський спецназ, як вони казали – для профілактики, щоб ми там не розслаблялися. Тоді починались крики, моральний тиск створювали. Вже там мене не дуже били, бо я був важкий поранений і фактично не вставав, був лежачий. А з тих, хто був здоровіший, то знущались.

Після оцих страхіть таких як вам все ж таки вдалося зберегти віру в себе, надію на визволення. Що вам допомагало психологічно триматись?

Та я навіть не знаю. Дружина, сім'я... Я пообіцяв їй повернутися живим. Вона була якраз вагітна нашим третім сином. Мусив триматися, бо ж пообіцяв. Тримався з усіх сил, що тільки міг. Знав, що чекають діти, мама.

Чи знали ви, що про вас дізналися в Україні, і чи була надія, що вас будуть шукати, визволяти? 

Так, завжди так думав. Правда, вже після року перебування там, у 2023 році, стала така надія пропадати. Росіяни постійно повторювали: "ви нікому не потрібні", "ніхто вас не шукає" і т.д. Хотіли, щоб я на відео розповідав, що вони скажуть, то відмовився. Тоді вони мені сказали, що я в полоні буду, поки війна не закінчиться. Після цього моя надія похитнулась. Але, думаю, ну що ж, буду сидіти, нічого не зробиш. Жодного разу жодної можливості написати до рідних я не мав.

Деякі хлопці розповідали, що там начебто якісь журналісти приїжджали і давали подзвонити їм до рідних, сказати, що живі. Але мені ніколи чогось такого навіть не пропонували.

"Людям потрібно навчитися тішитись тим, що вони мають"

фото: надала Ольга Теренчин

Зараз трошки про веселіше вас спитаю – про момент звільнення. Як ви дізналися, що буде обмін, і якими були перші емоції? 

Нам на зоні зачитали списки людей і сказали: ви їдете додому. Я їм не вірив, і не вірив аж до останнього, поки з літака ми не приземлились у Білорусі. А там уже я побачив швидкі допомоги. Бо ж по дорозі з Ростова ще з нас знущалися як могли в літаку. Думаю: якщо везуть на обмін, то вже б не знущались. Але вони все ж використали останню можливість. Щодо емоцій, звісно, то була страшенна радість. Але навіть не знаю, як би це описати. Напевне нема таких слів. Просто думав: нарешті, нарешті я звідти вибрався.

Хто був першою людиною, з якою ви поговорили після звільнення?

До дружини подзвонив. Дуже переживав, як вони, чи з ними все добре. От якраз приїжджали всі нещодавно до мене, нарешті побачив наймолодшого сина. Зараз він уже нормально на мене реагує, бо кілька разів по відео бачив, а спершу боявся.

Що найціннішим для вас стало після полону, після того, що ви пережили?  

Я б сказав так: просто радійте тому, що є. Бо от люди завжди хочуть щось більше, планують, мріють, а треба навчитись тішитися тим, що маємо.

Плани, звісно, потрібні, але зараз це не про мене. На мене чекає дуже довготривала реабілітація, щоб відновити ногу. Повністю вона не відновиться ніколи, звісно, але зараз потрібна реабілітація щонайменше рік. От, цього тижня, можливо, операцію робитимуть. Уже як є – я з цим усім змирився. 

Зараз Роман Теренчин намагається позбутися наслідків полону. Потрохи набирає вагу, яку катастрофічно втратив у неволі, лікує ногу і тішиться товариством сім'ї: мами, дружини, трьох синів. Наймолодшому з яких 2, а найстаршому – 19. 

Довідка

До слова, 26 червня щорічно відзначають Міжнародний день ООН на підтримку жертв катувань. День установлено 1997 року Генеральною Асамблеєю ООН для викорінювання катувань і забезпечення ефективного функціонування Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, що набула чинності 26 червня 1987 року.

Як розповідав представник Головного управління розвідки Андрій Юсов, на сьогодні в Росії працює ціла система катувань, а структури, відповідальні за дотримання гуманітарного права, фактично не працюють. Згідно з дослідженням експертів ООН, понад 95% звільнених з російського полону військовослужбовців піддавались тортурам або зазнали наслідків інших порушень Міжнародного гуманітарного права та Женевських конвенцій.

"У більшості випадків ішлось не про застосування сили з метою отримати інформацію. Це навмисні катування, щоб зламати опір людини, зламати особистість, принизити гідність та змусити відмовитись від всього, що цінне для цієї людини. Або зламати того, хто поруч із ним", ― сказав Андрій Юсов.

Він зазначив, що в Росії діє ціла система катувань і для цих потреб там готують окремих "фахівців". Для цього детально описують види тортур і вчать їх застосовувати.

"Це те, що не може собі уявити будь-який представник західної цивілізованої країни", – зазначив Юсов.