Росіяни повинні бути покарані за те, що зробили з моїм життям і життям сотень тисяч українців, - військова Азову Оса

Наступна історія про Анастасію Литвиненко з позивним Оса. Вона захищала рідне місто та пройшла жахи російського полону. Пережила й теракт в Оленівці. А мама дізналася про долю доньки із російського відео. Нині дівчина знову у війську і хоче дочекатися нашої перемоги. 

Анастасія Литвиненко з позивним Оса служить в бригаді Азов. Вона є сержантом з матеріального забезпечення в танковому батальйоні. У військо вирушила ще у 2017 році. В Азові була зв'язківицею. 

До служби у війську Анастасія мала дві цивільні роботи. Працювала в парку в Маріуполі, а потім перейшла в морську академію на контракт. Щоб оплачувати контракт, влаштувалася продавцем в магазині.  А потім вже долучилася до війська. 

"Ми проходили КМБ на рівні з хлопцями: медицину відпрацьовували, ноші таскали, тактичні навички нам давали також на рівні з хлопцями, - пригадує навчання Анастасія. - Були деякі моменти у мене по фізичній культурі, то я вставала раніше за всіх, мабуть, о 5:00 ранку і йшла бігати по території навчального центру". 

В Азові жінка працювала зв'язківицею на командному пункті. Також розкладала антени, вивчала радіостанції, як з ними поводитися. Початок повномасштабної війни зустріла на базі в Юрівці.

"О п'ятій ранку командир подзвонив, сказав: "зайди в Telegram". Він написав SMS в загальній групі, що почалось найстрашніше, почалось повномасштабне вторгнення, - пригадує Анастасія. - Ми завантажили речі в машини і поїхали. На той момент, я поняття не мала, куди саме. Ближче до вечора ми переїхали в Маріуполь, а через кілька днів на Азовсталь.  Насправді, навіть робота зв'язківця, дуже стресова була. Я могла чути в радіостанцію останні слова людей, важко було передавати оперативному або командиру про загибель його близьких друзів або просто воїнів. Було дуже важко не тільки працювати, але й перебувати  на Азовсталі, бо не було нормального сну, гігієни, харчування. Але в якийсь момент ти розумієш, що треба робити свою роботу, - розповідає Анастасія. - Ситуація погіршувалась щодня, але поступово, тому ми встигали до цього звикати. Зв'язок між бункерами прокладали в перші дні і намагались це все підтримувати до останнього моменту. В останні два тижні було дуже погано. Докричатись до крайніх позицій було дуже складно. Ми це робили через 2-3 бункери, окремі командні пункти. Але нам це вдавалося".

Анастасія розповідає, на Азовсталь летіло все: корабельна артилерія, літаки, наземна артилерія, ракетні системи залпового вогню, автомати, пістолети, снайпери. Проти них працювало все.  

"З самого початку дуже багато підприємців в Маріуполі дозволили використовувати товари безкоштовно зі своїх магазинів. Крупи, воду,  солодощі, сигарети для хлопців, м'ясо, ми забрали на Азовсталь. До середини березня ще й мобільний зв'язок в Маріуполі працював, але треба було підійматись якомога вище. Це мінімум третій поверх, щоб мати змогу подзвонити і отримати якусь есемеску. Останній раз, коли я розмовляла з своєю мамою, вона на той момент ще залишалась в Маріуполі. Це було 13-те квітня.  Я зрозуміла, що вона жива, з нею все нормально, бабуся також жива, вони сидять в підвалі, чекають закінчення цього жаху. Тоді мені довелося їй збрехати. Я сказала, що я в Запоріжжі, щоб вона приїжджала до мене. Але вона не змогла виїхати через активні  бойові дії". 

Фото: з мамою

Коли Анастасія з побратимами виходили в полон, було дуже багато преси і її обличчя зняли російські медіа і мама це побачила. Коли Анастасія зустрілася з нею після обміну, мама сказала: "ти знаєш, Настя, коли я молилась за всіх українських воїнів, що були на Азовсталі і в Маріуполі, я не знала, що серед них будеш і ти ". Вихід в полон розтягнувся на декілька днів. Першими виходили важко поранені. Їх виносили на ношах четверо менш поранених військових. Це було 16 травня, а 17 вже виходила Анастасія. 

"За оці три місяці, що відбувались активні бойові дії на Азовсталі, я вперше мала змогу вийти на вулицю, подивитись на зелене листячко, на синє небо, на сонечко, просто послухати пташок, якщо вони там були. Знаєте, коли ми ще перебували на Азовсталі, ти все це чуєш в радіостанцію, або бачиш обльоти наших пілотів, то це не сприймається ніби насправді. Але коли вже ми виходили в полон, я своє місто побачила своїми очима, бо нас вивозили з міста саме тією дорогою, частиною тієї дороги, якою я їздила додому. На Азовсталі я намагалась не показувати свої емоції, не плакати, бо це на командному пункті нікому не потрібно. А ось, коли виходила, я просто заплакала. Коли я побачила залишки свого міста, руїни і купу російських солдат, їхньої техніки з цими ненависними символами V, O, Z . Я просто заплакала, дивлячись на це все", - додає Анастасія. 

Те, що буде полон Анастасія не вірила до останнього. Тоді думки людей поділилися на дві частини. Перші - ті, хто був, радий закінченню бойових дій. І другі, хто розуміли, що це таке і куди потрібно йти. 

"Коли командир Денис Прокопенко, озвучував рішення про полон всім жителям бункера, що у нас нема більше сил триматись, в мене по тілу холодок пробіг. Бо я розуміла, що це таке і що нас може чекати, - каже Анастасія. - Остаточно прийшло розуміння, що ми вийшли в полон, коли нас привезли в Оленівку. Там роздягнули, перевірили одяг, всі речі, які ми з собою взяли. Потім завели в шестимісну камеру дівчат, з двома маленькими віконцями з решіткою з двох сторін і за нами закрились величезні сталеві двері. І тоді вже прийшла маленька мить паніки і ми поступово почали звикати до цієї думки. В Оленівці здебільшого були "ДНР-івці". Росіяни займали якісь керівні посади. В Оленівці більше допитували хлопців. Дівчат також водили на допити, але про нас трохи забули. Іноді по два, три тижні ми не ходили в душ. І це було влітку, дихати було неможливо. Їжі мізер". 

Після першого великого обміну когось перевезли в Донецьке СЗО, а когось далі в Росію. Анастасію перевезли в Таганрог. 

"Там вже були чисто росіяни і було відчутно, наскільки сильно їм промили мізки і наскільки сильно вони нас ненавидять. За жінками наглядали жінки, вони били по ногах і по спині дуже сильно. І так було протягом  двох тижнів, потім їм це заборонили робити. Але над хлопцями продовжували знущатись на допитах і більшість жінок, чиї вікна камери виходили на кімнату допиту, це все чули.  Ми з жахом чекали, коли наступить час цієї прийомки, бо туди приходили люди, які дуже сильно били хлопців, а жінки- наглядачки тиснули на нас морально. Постійно казали, що ми  Україні не потрібні, що про нас забули. Іноді казали: "Давайте російське громадянство, швидше звідси вийдете". А коли мінялися спецназівці, це взагалі жах був. Вони були різні: росіяни, кавказці, якути і в кожного з них ставлення було дуже різне. Мабуть, найжорстокіші були якути. Вони не соромились бити дуже сильно чоловіків наших і жінкам теж діставалося. Мені одразу сказали, що я снайпер, що я людей вбиваю.  Це ще було в Оленівці, коли ми тільки вийшли з автобусу. До мене підійшов якийсь чоловік, сказав: "Ти снайпер?" Я така дивлюсь на нього, така: "Ні". Потім почались перевірки. Жінки - росіянки роздягали до гола, дивилися, казали, якщо ти снайпер, то у тебе мають залишатися сліди на тілі, синці. Від радіостанції синців не залишається, тому мені вони нічого пред'явити не змогли". 

Анастасія також пережила теракт в Оленівці. 

"Саме в ту ніч, коли був теракт в Оленівці, я не могла заснути, - пригадує жінка. -  Я бачила, що заснули майже всі дівчата наші. І тут я почула перший вибух, а через декілька секунд другий. Завжди перед прильотом ти чуєш специфічний шелест. Це класика, вам про це скаже кожен військовий. У ту ніч, коли був теракт, цих звуків не було взагалі. Просто два вибухи і все. Перед тим кілька днів  в бік того барака водили наших хлопців. Ми  вірили в те, що їх ведуть на обмін і вони вже будуть вдома, але ми дуже сильно помилялись. Їх вели саме в той барак. Його прозвали барак 200, бо там було понад 190 азовців. Після теракту  "ДНР-івці"  вибирали дівчат з камери, щоб город полоти або траву прибирати на стежці, по якій охорона ходить. І нас проводили повз цей барак, а ми бачили руйнування від ракет в містах в тому ж Маріуполі. Цей барак не виглядав так, ніби туди прилетіло щось ззовні. Він виглядав так, ніби там щось зірвалось поруч або в ньому. Вікна були частково на місці, тільки з боку вибуху вони були вибиті". 

За словами Анастасії, у Таганрозі вже був розклад дня. Раз на тиждень водили гуляти, була їжа.

"Ми молились, щоб цих гульок не було. Бо поки ти, стоячи раком, ідеш, а тебе ще дубінками кілька разів стукнуть. Це було дуже важко не те, що й бігти, а йти. Нас саме в такому зігнутому положенні виводили з камери щоразу. Один раз на тиждень у нас була типу баня. Спочатку нам давали дуже мало часу, потім вже трохи більше. Їжа була тричі на день. Прийомки вранці і ближче до вечора. Годинника у нас також не було. Нам давали книжки читати, але це була література виключно російських класиків, як вони казали. Або радянська література, де розказують про якісь їхні подвиги. Сидіти на лавці дозволяли, на ліжках забороняли, тим паче лежати. Відбій був близько десятої вечора, а підйом в шостій ранку і тільки в цей час дозволялось лежати і спати. Постійно ходили наглядачі, які дивились, чим ми займаємось. Мені читати не всі книжки було цікаво, тому я просто кожного дня ходила по кімнаті і рахувала свої кроки. У мене була ціль 10 000 кроків кожного дня. У мене це якраз цілий день і займало". 

Звільнення з полону Анастасія чекала щодня. Спілкувались про це всередині камери. Але остаточного розуміння, що обмін буде через пів години або тиждень, не було. 

"Вранці до підйому, ще весь поверх спав, ми почули, як по металевих сходинках хтось піднімається. І почали відкривати камери. Всі дівчата підірвались і слухали, що відбувається. Бо тиша була гробова. Почали називати прізвища хлопців і виводити з речами. Так забрали напевно 10 людей. І тут мені дівчата - сусідки кажуть, що зараз мене заберуть. Я така думаю сходжу у вбиральню про всяк випадок, а, якщо мене дійсно на обмін будуть забирати.Знову лягла в ліжко, закрила очі і знову хтось по сходинках почав підніматися. І тут відкривається наша камера, називають моє прізвище і кажуть виходити з речами. Мені було дуже тривожно, бо я не знала, куди я їду і що відбувається. Внизу вже у мене забрали весь одяг із СІЗО і віддали частково той, в якому я приїхала. Там не було нижньої білизни, шкарпеток, прикраси назад не віддали, з якими я приїхала, гроші. Нам замотали очі, вдягнули наверх шапки, замотали очі скотчем, щоб ми нічого не бачили. Посадили в машину, це був автозак, здається, і кудись повезли. По розмовах конвоїрів, з якими ми їхали, я зрозуміла, що, можливо,  їду на обмін, бо вони говорили "зараз ми їх поміняємо, а вони знову проти нас воювати підуть". 

Обмін Анастасії відбувся у Сумах. 

"З нас познімали оце все, що було на голові, але ми все одно сиділи обличчям вниз, майже на колінах у нас голови були. І в автобус хтось зайшов і державною українською мовою каже: "Ну що ви так сидите?" Піднімайте голови, ви вдома. І всі такі: "Ура!" Просто сльози щастя, сльози радості, ми вдома, нас поміняли. Нас дуже класно зустріли. Я мамі подзвонила. Але номер телефону, який я пам'ятала, був поза зоною досягнення. А я не знала виїхала вона чи залишилась. Звісно, у мене емоції через край. Я не знала, що мені робити, що мені очікувати. Потім вже моя подруга, яка підтримувала зв'язок з моєю мамою, дала мені її дійсний номер. Я з'ясувала, що мама виїхала в Німеччину, ми з нею зідзвонились.

Мама дуже зраділа, що мене нарешті поміняли і що я нарешті вдома". 

Після полону Анастасія починала життя з чистого листа, адже нерухомість, нерухоме, одяг, абсолютно все залишилося у Маріуполі. Зараз знову повернулася до війська, стала сержантом з матеріального забезпечення. матзабезпечення. За словами Анастасії, це така робота "непосиди": постійно треба кудись їздити, щось робити. 

"Я вірю в те, що рано чи пізно Маріуполь ми зможемо повернути і я зможу побачити свою рідню. Я не знаю чи хотіла б я повертатися у цивільне життя. Я вже довгий час у війську і мені, мабуть, буде складно соціалізуватися. Але поки що, до кінця цієї війни, мабуть, я не планую, бо  хочу бути причетною до нашої перемоги. Я хочу, щоб Росія понесла відповідальність, покарання за те, що вони зробили з моїм життям і ще сотень тисяч українців, сімей, дітей, жінок, хлопців, за все, що вони зробили. І я хочу бути причетною для до нашої перемоги. А рано чи пізно, вона все одно настане, я в це вірю".