Війна у 18, СЗЧ та болючі втрати побратимів: історія Малого - добровольця з 47-ї бригади "Маґура", який вже 10 років бореться з окупантами

У День Добровольця, який відзначають 14 березня, Еспресо розповість історію захисника, який за покликом серця пішов у ЗСУ ще під час Антитерористичної операції, на початку повномасштабного вторгнення обороняв Київщину і нині готовий захищати рідну землю скільки буде потрібно.

Доброволець, син добровольця

Малий про війну знав не лише з новин чи книжок, він щодня бачив приклад свого дядька та батька-військовослужбовця – також добровольця з 2014 року. Пригадує, що ще будучи у школі, в підлітковому віці, вже хотів йти боротьсь з росіянами, але розумів, що тоді його б ніхто не взяв у свою бригаду.

"Чув тоді історії, що під час АТО навіть хлопці мого віку вже допомагали на фронті, щось приносили, чи подавали професійним військовим. Але я сам із Київщини, до лінії зіткнення далеко, тож просто чекав 18-річчя. Пригадую, постригся налисо, приходжу, а бабуся питає: "А що це ти збираєшся такий робити?". А я їй кажу: "Я їду до військомату". Ну, вона, звісно, у шоці була, але провела мене прямо до військомату, бо там я вже мав усе домовлено", – розповідає Антон Ставський.

Тоді, каже, зважаючи на молодий вік, по-іншому, не так емоційно ставився до крові і втрат, а зараз душею відчуває усі жахи війни.

"Я свідомо тоді зробив вибір. Не просто дивлячись на гарну форму тата, яка мені сподобалась, однак ще не так розумів глибину втрати рідних і близьких побратимів. Нині ж психологічно все це значно важче проживати.

військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, фото: надав Антон Ставський

Перша кров, перші втрачені кінцівки

Антон "Малий" – піхотинець, і він сміливо заявляє, що тільки піхота є справою його життя, попри те, що оволодів кількома військовими професіями. 

"Я вам так скажу: якщо ти цього кайфу не зрозумів спочатку, то це тобі вже і не зайде ніколи. Це дуже такий тяжкий труд, де треба надзвичайно і постійно працювати. Морально. Фізично. І це доволі стресовий стан. Дуже добре, коли є злагоджений колектив".

Після військомату він був у навчальному центрі інструктором, а далі попросився у бойову бригаду. 

"Був вимушений звільнитися по статті і через місяць в мене було відношення в "десятку". Мені комбат казав (а він на нас всіх дивився, як батько): "Антон, це дуже небезпечно". Я кажу: "Та що ви мені розказуєте, Андрій Миколайович? Я все потягну".

Через місяць вже виконував бойові завдання. Встиг попасти на АТО, яка потім стала ООС. За цей час воював у Попасній, Новотошківському, Золотому. Найважчі бої, пригадує, були поблизу Маріуполя.

"У Попасній я побачив першу кров, перші втрати кінцівок побратимів. А далі був ще важчий період – Маріуполь 2019-2020 рік. Ми тримали одну з висот поблизу Широкиного. Поруч проходила траса на Азовськ. Наш підрозділ стояв зліва, ми замінили там морську піхоту й зайняли їхні рубежі. У тій місцевості фактично постійно тривали бої. Бували або штурми, або обстріли. Найважче було через артилерію. Вогонь постійно переносився з місця на місце, з позиції на позицію. Так само діяли й вони. Ми були трохи вище, тому в певному сенсі мали вигіднішу позицію, але загалом працювала далекобійна артилерія, і це було дуже важко. Найбільш напружені моменти, мабуть, були саме там. Обстріли були жорсткі, вони "палили" наші позиції, ми їхні.

Проблема була в тому, що ми довго перебували на одному місці. Окупанти знали наші координати буквально від "А" до "Я", так само як і ми знали їхні. Паралельно працювали наші сили спеціальних операцій. Вони заходили на завдання, проводили свої операції, десь працювали по ворогу, десь брали полонених. А звичайна піхота, як ми у такі рейди зазвичай не ходила", – розповідає Малий.

Психологічно, каже, звикнути можна до всього. Інше питання – як це позначається на здоров'ї.

"За весь цей час я вже налаштований до будь-чого. Не думаю, що мене щось ще може налякати, хіба може здивувати".

військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, фото: надав Антон Ставський

Повномасштабна війна і бої за Київщину

Після боїв під Маріуполем, коли у Антона закінчився контракт, він звільнився і поїхав додому. Але вже через два місяці знову повернувся у стрій. Тоді приєднався до 14-ої окремої бригади Романа Великого, з нею і зустрів повномасштабну війну.

"У 2022 році бої вже були зовсім іншими, значно ближчими і жорсткішими. На початку лютого, приблизно 4-го числа, нас направили на навчання, які мали тривати близько місяця, орієнтовно до 8-го березня. Були на полігоні на Львівщині і саме там дізналися про початок повномасштабного вторгнення.

Приблизно за два дні до того командир навчального центру зібрав нас і сказав, що точної інформації немає, але він припускає, що може вчинити Путін. Його тоді викликали до Генштабу, і вже було зрозуміло, що там ведеться якесь планування.

24 лютого нас підняли по тривозі рано-вранці. Тоді вже стало зрозуміло, що почалося", – згадує день повномашсштабного вторгнення Антон.

"Хлопці приблизно за півтори-дві доби вже розуміли, що щось буде. Це було видно хоча б по озброєнню, яке почало надходити – NLAW та Javelin. Саме в той період на навчаннях активно вчилися працювати з цими комплексами", – розповідає військовослужбовець.

На початку війни вони були дуже поширені, бо це озброєння було маневренне і ефективне.

"Перші серйозні бої для нас почалися під Макаровим. Якщо не помиляюся, 3 березня ми вирушили туди. Спочатку стояли в обороні в районі Овруча, біля Чорнобиля. Звідти я виїхав у складі першої бронегрупи. Перша колона, яка вирушила на штурм Макарова, складалася частково з нашого батальйону. Я брав участь у цій операції як оператор-навідник БМП-1. У місті тоді вже була російська колона техніки, яку оточили. Неподалік від Макарова є гольф-клуб, який свого часу побудував Янукович. Росіяни використовували його як пункт управління, бо там були підземні приміщення. Вертольоти, які летіли через Вишгород і які часто збивали, частково висаджували десант саме там".

Перший бій, пригадує Малий, почався, коли виїхав російський танк із маркуванням "V". Він був світлого кольору і дуже відрізнявся від української техніки. Тоді всі ще дивувалися цим їхнім позначенням.

"Наступного дня по наших позиціях навели авіаудар. Це сталося біля населеного пункту Наливайківка. Тоді загинула наша медикиня Катя, молода дівчина. Пізніше їй посмертно присвоїли звання Героя України. Саме тоді, після її загибелі, у мене вперше, образно кажучи, "зірвало дах". Під час тих боїв було багато поранених, були важкі втрати. Після того росіяни ще кілька разів намагалися нас атакувати, перевіряли оборону. Після одного з боїв мене відправили до госпіталю. Наш підрозділ згодом перекинули на Запорізький напрямок", – згадує початок березня 2022 року Антон.

СЗЧ і повернення до війська

У квітні 2023 року, зізнається Малий, мав перерву в службі – пішов у СЗЧ.

"Це був, чесно кажучи, трохи необдуманий вчинок. Думаю, що головною причиною було сильне виснаження, особливо психологічне. Після 2022 року моральний стан уже був дуже пригнічений. Тоді я ще, мабуть, не до кінця усвідомлював, що зі мною відбувається. Уже не було поруч тих людей, які раніше підтримували і мотивували, бо вони загинули. На початку 2022 року ми були дуже згуртовані – великий, злагоджений колектив. Ми трималися один за одного і не давали нікому морально "зламатися".

Але усе почало динамічно змінюватися. За той період нас сильно "побило", хтось загинув, хтось пішов, приходили нові люди, були нові втрати. І, напевно, саме тоді я поступово втратив той внутрішній ресурс, той потенціал, який тримав мене раніше", – з сумом пригадує ті події воїн.

Друзів, каже, загинуло дуже багато.

"Ще з часів АТО я служив з однією ротою, з ними ж підписував контракти і під час ООС. Потім ми знову зустрілися вже під час повномасштабної війни і продовжили служити разом. Зараз із тих людей, з ким ми починали ще тоді, залишилося зовсім небагато –  буквально можна порахувати на пальцях", – згадує доброволець.

військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, фото: надав Антон Ставський

"Найбільше мене надихають побратими, які поруч зі мною"

Після СЗЧ і кількамісячного перебування у СІЗО Малий обрав для себе 47-у ОМБр "Маґура".

"Якщо згадати початок повномасштабної війни, тоді біля військкоматів було дуже багато людей, було багато добровольців. Усі трималися на вірі, ентузіазмі і бажанні захистити свою країну. Зараз ситуація інша. Більшість тих, хто хотів воювати, вже давно пішли у ЗСУ. Люди втомилися, і в суспільстві з’явився певний хаос. У кожного свої причини, хтось боїться за родину, у когось є свої життєві обставини.

Але, особисто для мене зараз армія стала головним шляхом. Розлучився приблизно пів року тому. Поки що не бачу себе в цивільному житті, моє життя зараз пов’язане зі службою", - ділиться Малий.

Каже, що служитиме доти, поки ходить по землі. 

"Готовий покласти свою голову за цю справу. Але служити хочу з тими, хто справді хоче служити, хто мотивований і прагне щось змінити. Щоб у майбутньому мої діти могли рости у вільній державі. Тому обрав "Маґуру". Найбільше мене надихають побратими, які поруч зі мною. Ті, з ким я зараз проходжу спільно цей шлях. Вони з часом стають новою родиною. За ці роки я змінював багато підрозділів і колективів, але кожен новий початок це  – нові люди, нові враження і нова військова родина. Цю родину теж потрібно цінувати, поважати одне одного і триматися разом, як з рідними".

На запитання, що б Малий порадив тим людям, які ще досі думають, ховаються або ж вагаються чи стати добровольцями, він відповів:

"Я завжди намагаюся говорити чесно. Якщо людина боїться це – нормально. Страх є у всіх. Навіть у тих бійців, які воюють роками. І в мене він теж є. Але важливо знайти такий колектив, де ти зможеш цей страх перебороти. Де поруч будуть люди, які підтримають і допоможуть впоратися з цим. Бо страх сам по собі природна річ, просто треба навчитися з ним жити і його долати".