Воїни Гобітширу

Саму історію розбирати не бачу сенсу, про неї вже давно всі всьо сказали. Але от що, на мою думку, важливо: коли кісо пробувало незграбно виправдати переляк мальчіків-мажорів, які бачте не "азовців" злякались, а всього лише помилково прийняли їх за воєнкомів (правда, класне виправдання?.. інколи краще жувати ніж говорити (с)), то далі воно озвучило фразу, яку, на жаль, можна почути і від набагато притомніших людей, і яку чомусь майже не оспорюють: "Ну, погодьтесь, що не всі народжуються воїнами". Це чомусь приймається апріорі як факт, який виправдовує неучасть людини в обороні країни – ну, що ж тут поробиш, не народився я воїном…

Я зараз не про всякий непотріб, який у принципі не розуміє, навіщо існує наша країна та чому її треба боронити, і не про псевдо-елітки, які щиро переконані, що вмирати на фронті – доля лохів, тєрпіл та ніщєбродів, розумні ж люди завжди знайдуть, як відкосити, і саме цей відкос вважають критерієм успіху. Мене не читає така публіка, мені нічого їм сказати, а що нам з вами робити із ними, ми обговоримо якось іншим разом.

Я наразі говорю про, і звертаюсь до, тих правильних, адекватних людей, які є щирими патріотами, як вміють допомагати фронту, і навіть певною мірою сотворили культ Воїна-Захисника. Воїнами захоплюються, їх ледь не боготворять (незрідка навіть порушуючи стару мудру заповідь про несотворення кумирів), але натомість вони починають ніби як віддалятись і здаватись якоюсь особливою кастою, засадничо відмінною від посполитих, яких вони захищають.

Проблема в тому, що дійсно більшість людей – не воїни. Це абсолютна правда. І як би широко ми не трактували поняття "воїн" – чи то як професію, якій роками навчаються, чи то як певний "дух воїна", якесь таке "внутрішнє бусідо", і навіть об’єднавши всі ці можливі визначення докупи, ми отримаємо "на виході" дуже невеликий відсоток людей. Точну статистику зібрати нереально, але так на око – дай Боже, один відсоток від усієї популяції.

Читайте також: Останній горокракс

Більшість із нас – не воїни. Автор цих рядків не воїн за жодним з означень – ні військової освіти не має, ні зі "шляхом самурая" якось не склалось. І коли я йшов на фронт у 14-му, я так само не став від цього воїном, а лишався тим самим "ботаніком", яким є все життя на гражданці, тільки "ботаніком" зі зброєю в руках. І коли мені доводилось тимчасово командувати то взводом, а якось навіть ротою (бо аж настільки не вистачало кадрових воїнів), то повірте – воїнів під моєю командою було небагато. Воїнів були лічені одиниці (хоча дійсно траплялись), а от солдатами стали всі. Бо війна, і треба боронитись. І нема коли чекати, поки виросте достатня кількість воїнів.

Воїнів ніде і ніколи не буває багато. Щобільше – їх зазвичай і не має бути багато, бо в мирний час від них більше проблем, аніж користі. Щонайменше, їх треба годувати й споряджати, а як додамо сюди ще й психологічні нюанси, то зрозуміємо, що надмір воїнів – швидше, як кажуть в Одесі "гембель", аніж перевага. Проблема в тому, що в часи великої війни все стає точно навпаки, і воїни стають гострим дефіцитом, рятівниками та надією того самого соціуму, який у мирний час небезпідставно поглядає на них трохи скоса.

Існують дві моделі розв'язання проблеми. Згідно з однією, посполиті мають скидатись на утримання касти воїнів, вкладати в них чималий ресурс, визнавати їхню першість та зверхність. Натомість каста воїнів самостійно відповідає за безпеку та оборону, а посполитих ці проблеми не торкають, навпаки – вони не мають права пхати до них свого селянського носа. Чудова модель, яка, на жаль, залишилась у давно минулих епохах.

У епоху тотальних війн між великими націями та національними державами війни давно перестали бути справою воїнів, натомість стали тягарем та обов’язком самих посполитих. Це абсолютно логічно витікає як із характеру сучасних війн, де залучені величезні армії, так і з того факту, що посполиті в більшості країн давно вже домоглися рівних прав із колишніми аристократами. Рівних прав, з яких витікає рівний обов’язок.

Чи воюють у нас на фронті справжні Воїни? Так, трапляються. Є певні спеціальності, де воюють лише або майже лише роками навчені професіонали, наприклад пілоти Повітряних Сил. Є окремі добровольчі частини, як-от "Кракен" чи "Азов", де культивується щось на кшталт "українського бусідо". Інколи саме такі Воїни відіграють важливу, навіть вирішальну роль у певних операціях, здійснення яких вимагає надлюдських зусиль, надмірних навіть за воєнними мірками ризиків, та/або дуже непересічних вмінь.

Читайте також: Ми витіснили війну на лінію фронту

Чи ж тримається наш фронт на Воїнах? Ні, бо це статистично неможливо. Абсолютна більшість наших захисників та захисниць – не Воїни, а прості посполиті, яким довелося взяти зброю до рук. Це рівною мірою стосується як добровольців, так і "мобіків". Насправді ніхто, навіть абсолютна більшість добровольців, ніколи не хотіли йти на цю війну. Це війна прийшла в наше життя, і разом із нею прийшло розуміння необхідності йти воювати.

Когось це розуміння нагальної потреби та необхідності привело у величезні черги до військкоматів у перші години вторгнення, і вважається, що вони пішли на війну "добровільно". Це добровільно в сенсі, що їх ніхто туди не гнав силою, і не примушував – ніхто та ніщо, крім от тільки ворожої навали, яка змусила злякатися за все те і всіх тих, хто та що нам дороге, і вийти на їхній захист.

Комусь знадобилась повістка, щоб остаточно для себе усвідомити необхідність власноруч захищати свій дім та своїх близьких, бо інших на це не вистачить, і це зветься мобілізація. У обох випадках це жодним чином не зробило нікого із нас Воїнами в сенсі приналежності до якоїсь особливої касти, чи до військової професії.

Нас захищають сотні тисяч не-воїнів. Це такі цивільні, як ті, хто зараз читає ці рядки. Вчора всі вони жили таким життям, як ми всі у тилу, і не мали ні особливих фізичних кондицій, які б полегшили їх перехід із цивільного життя в нелюдське фронтове виживання, ні спеціальних знань або вмінь. Вони не народились Воїнами, мало того – вони ними й не стали. Але вони стали солдатами, захисниками та захисницями. І це те, що під силу кожному, якщо бодай мінімально дозволяє здоров’я.

Саме вони, вчорашні цивільні, не народжені воїнами, витягують на собі весь тягар цієї війни. Це вони, "ботаніки" та "трактористи" (часто навіть не в переносному сенсі), виживають у холодних та мокрих окопах під ворожою артою, поміж обстрілами борються з блощицями, мишами та іншими нюансами побуту, про які не розкажуть у репортажах, а після обстрілів виносять поранених та вбитих товаришів, та відбивають хвилю за хвилею атаки ворожої піхоти. Це саме вони, незрідка дядьки 50+ років із відповідною фізичною кондицією, раз у раз форсують Дніпро і намагаються зачепитися на плацдармі нашої надії. Це вони, шофери, агрономи, продавці та сантехніки, а не абстрактні Воїни Світла, повзуть по багнюці на череві через покошені вогнем посадки, щоб на останніх метрах підірватись на повний зріст та забігти у ворожі окопи, отак метр за метром та посадка за посадкою прогризаючи зубами "лінію Суровікина". А команди їм віддають, так само під ворожим вогнем, лейтенанти та капітани, яких кадрові військові зверхньо звуть "піджаками" – такі само вчителі та інженери, які колись за царя Гороха або генсека Брежнєва формально закінчили військові кафедри цивільних вишів, і з того часу не згадували військо та війну рівно так само, як ми всі.

Читайте також: Жити у війні

Вони роблять це не тому, що краще за інших були готові до цього. Просто вони пішли туди, не запитуючи себе, чи готові – і завдяки цим ні до чого не підготовленим не-воїнам ми зараз у тилу можемо читати та писати оце от усе.

Щоразу, коли ми називаємо наших ворогів запозиченим у ветерана Першої світової лейтенанта Толкіна словом "орки", виникає спокуса відчути себе світлосяйними ельфами, але ні, ми – не ельфи, ми – гобіти. Ті, хто ніколи не марив війною та величчю, не готувався до бою, натомість дбав про свій затишний будиночок, садок та город біля нього. Наші довоєнні амбіції були цілком гобітівськими – облаштувати якомога комфортнішу нірку, виростити великі та красиві гарбузики, та разом із сусідами вести неквапні розмови посеред рідної долини, де з любов’ю оброблений кожний клаптик землі. Які там Персні Влади, вогняні гори та бездонні провалля?! Садок, гарбузики та люлька із самосадом.

Але, як і в казочці лейтенанта Толкіна, знайшовся хтось, хто приперся до затишної долини, і саме маленьким гобітам доводиться рятувати свої гарбузики, а разом із ними принагідно весь світ, від навали страшного непереможного Мордору. Ельфи зайняті своїми справами, й хіба може інколи підкинуть трохи списів та стріл, орли не прилітають через страх ескалації Мордору, і крім вчорашніх мирних городників навалі просто нікому протистояти…

Ми – ополчення Гобітширу, не з власної волі відірване від своїх гарбузових городів. І так, саме всім нам, ненародженим Воїнами, випало витримати цю війну. Інших нема, Воїни лічені по пальцях, а навала пре незліченна.

І саме тому кожний з нас тут, у тилу, хто фізично здатний тримати зброю, нічим не різниться від тих, хто цю зброю вже взяв та тримає. І так, для цього не потрібно народитися Воїном або раптом відчути в собі дух самурая. Необхідно та досить збагнути неминучість особистої участі в цьому смертельному двобої. Не тому, що дуже хочеться стати епічним героєм, а тому, що просто більше нікому це зробити. Там, на фронті, воюють рівно такі само, не народжені воїнами, і їх мало, їм потрібна заміна та поповнення.

Наше військо, наше ополчення Гобітширу, потребує ще більше не-воїнів, аніж зараз тримають фронт. І саме від того, скільки ще знайдеться тих, хто дійсно не народився воїном, але готовий прийняти сувору реальність, у якій воюють зовсім не воїни, а прості посполиті, залежить перемога в цій війні. Вона буде або за Мордором, який не питає своїх підданих, хто народився воїном, а хто ні, і сотнями тисяч жене їх на наш Гобітшир, або ж за нами – скромними не-воїнами, які тільки й мріють повернутись до вирощування гарбузиків.

І щоб залишилось де вирощувати ці гарбузики, та головне – кому і для кого їх ростити, зараз треба на час відірватись від них та від інших нагальних тилових справ, перестати чекати дива від неіснуючих Воїнів Світла, і просто стати до лав – не Воїнів, але просто солдатів.

Джерело

Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.