Для чого росіянам трупи їхніх солдатів

Останнім часом часто доводиться чути й читати, що, мовляв, чи не єдиним способом зупинити російську навалу, є конвеєрні поставки трупів (або – евфемістично «двохсотих») до Росії. Безперечно, певний ефект буде, але очікувати, що саме наш відчайдушний спротив – та як наслідок біль від особистих втрат і страх за ближніх – розворушить російське суспільство, щонайменше наївно. Безперечно, окупантів треба винищувати. Та не слід очікувати, що смерті та каліцтва різноманітних зелених чоловічків, «ввічливих» і не дуже, призведе до колапсу путінського режиму. І річ не так у тому, що Кремль ніколи не боявся гніву солдатських матерів, як у тому, що цей гнів по барабану й самим їхнім співгромадянам. І досі він ніколи не призводив до соціальних вибухів.

Нічого подібного не сталося за десять років Афганської війни. Хтось може заперечити, що це приклад невдалий, адже стосується радянського минулого, до того ж, поразка в цій війні стала одним із цвяхів у труні СРСР. Проте нинішнє російське суспільство, по-перше, відрізняється від пізньорадянського хіба легалізацією соціальної нерівності. По-друге, ключове слово тут – поразка. Втім, після розвалу Радянського Союзу Росія воювала майже весь час. Так, 1991 року російські війська брали участь у придністровському конфлікті. 1992 – в осетино-інгушському. В 1993 втрутились у громадянську війну в Грузії. 1992-1997 роки – громадянська війна в Таджикистані. 1994-1996 – Перша, 1999-2009 – Друга чеченські кампанії, між якими, зрештою, теж не було спокою та ще «загубилась» короткочасна дагестанська. 2008-й – війна з Грузією (офіційно поіменована «конфліктом у Південній Осетії»). Втім, у паузах миру теж не було: різноманітні спецоперації – контртерористичні, розвідувальні, диверсійні – практично не припинялися. Доплюсуємо сюди жертви мирного часу – загиблих і травмованих під час катастроф, вибухів складів, унаслідок нестатутних відносин тощо. Словом, мертвих і покалічених солдат за всі ці роки було більш ніж достатньо. І, природньо, далеко не всі з них були сиротами без друзів. Як це вплинуло на російську політику?

Можна, звісно, кивати на те, що м’ясорубка була або розтягнута в часі, або, навпаки тривала вкрай недовго, і з огляду на чисельність населення та протяжність країни фарш на виході – несуттєва дрібничка. Тим більше що з усіх цих бійок Росія виходила або переможцем, або, щонайменше при своїх. Локальний конфлікт для Москви завжди був чимось на кшталт мастурбації: і признатися соромно, і втриматись неможливо.

Зрештою, соромно рівно настільки, наскільки вимагає пристойність: «це» роблять усі великі держави. Проте «всі решта» мають безперечну слабкість перед Росією: для них життя є цінністю. Причому ця цінність має постійний і стійкий тренд до зростання. Спочатку – свої (строго кажучи, біблійна заповідь «не вбий» дуже довго стосувалась лише єврейства), але подальша гуманізація, як відомо, з часом сягнула не лише чужинців, але й тварин. Причому в ситуації з чужинцями емоція часом бере верх над раціо. Так, небажання вбивати випадково зустріченого юного пастуха-бедуїна під час Першої іракської війни в 1991 році призвело до розгрому розвідувальної групи британської SAS під командуванням сержанта Стіва Мітчела – свого часу історія Bravo-2-0 набула широкого розголосу як у самій Британії, так і в решті країн коаліції. Та коли 2007 року ситуація повторилася під час другої кампанії вже з американськими спецназівцями, рішення командира загону щодо ліквідації малолітніх свідків було кваліфіковано як невмотивоване вбивство. Як результат, сержанта Майкла Барберу досі тягають по судах. Я не кажу, що подібних ситуацій не було в практиці російських військ, проте розголос неспівставний. Те, що честь мундиру завжди виявляється вищою за життя, те, що слуга імперії є за визначенням неосудний, - симптоматично. В такий спосіб держава не тільки перебирає на себе відповідальність за його вчинки – вона тим самим позбавляє його права на свободу волі, знецінюючи будь-який зроблений ним вибір.

Російське суспільство також на загал не переймається такими дурницями: воно давно звикло, що солдат – безвольне гарматне м'ясо. За великим рахунком, це виправдовує будь-які злочини людей у формі: вони «просто виконували наказ». Достоту те саме регулярно лунало з лави підсудних у Нюрнберзі. Водночас, тут є ще один збіг: автоматична індульгенція за злочини ради імперської величі. Принаймні доти, допоки ця велич має відчутні й помітні прояви – «вломить чеченам», «обломать рога пиндосам», «наказать укров», «навалять грузинам» тощо. 

На тлі європейської цивілізації – того колективного Заходу, частиною якого завжди воліли відчувати себе російські еліти – російське суспільство виглядає дуже архаїчно. В своєму розвитку воно застрягло десь посеред індустріальної доби. В його очах положення тієї чи іншої держави в світі визначається військовою потугою, а не економічним та технологічним розвитком, рівнем науки, освіти й медицини. Але ніяк не ступенем підпорядкування системи влади потребам суспільства – і аж ніяк не її, влади, рівнем відповідальності перед соціумом. 

Водночас, це аж ніяк не патерналістська модель: російська влада давно й успішно позбавилась зобов’язання турбуватись і захищати своїх підданих. Тут радше йдеться про типовий стокгольмський синдром у межах цілої держави: потерпаючи від свавілля «верхів» у той чи інший спосіб, російська спільнота тішиться, коли це свавілля спрямовується на якусь іншу спільноту. Причому ця іншість вважається достатнім приводом і обґрунтуванням для агресії. 

Тут, до речі, є ще одна цікава деталь, характерна для індустріального, але ніяк не інформаційного суспільства: віра ЗМІ й некритичне сприйняття інформації. Інакше кажучи, пересічний європеєць налаштований скептично: він не вірить ані телевізору, ані газетам, шукаючи інших джерел новин. У пересічного росіянина саме такі альтернативні джерела викликають несприйняття тим більше, чим більше вони суперечать звичній картині світу. Рунет – а це більшість щонайменше міського населення Росії – ЗНАЄ, що рахунок російських військових, що гинуть в Україні, пішов на тисячі. Він знає, що їх ховають без почестей – якщо взагалі ховають. Він знає, що їхнім ближнім не світять жодні компенсації. Але його це не обходить. Бо від цього знання єдина користь – це чергове усвідомлення, що «пора валить». Тобто, воно всього лиш включає інстинкт самозбереження. Інакше й бути не може: російське суспільство вкрай атомізоване, а для протестів потрібна хоч якась згуртованість. Між тим, як демонструють дослідження ВЦИОМ, три чверті росіян досі вважають, що громадські організації мають працювати під патронатом держави й ті самі три чверті не знають, чим саме вони повинні займатись. Тож і тут постає принцип «від мене нічого не залежить». І саме це є фундаментом імперії рабів.

Найжахливіше тут те, що і російська влада, і російська опозиція мислять в одній і тій самій парадигмі: ніхто не ставить під сумнів власне імперських засад російської державності. Принципова розбіжність полягає лише в тому, наскільки агресивними є вияви цієї імперії. Ходорковський готовий воювати за Кавказ, Нємцов бачить в українській авантюрі лише намагання втримати владу, та ні той, ні другий навіть не уявляють, що Росія припинить «здійснювати проекцію сили» на сусідні держави. Зрештою, цей тренд, здається, взагалі характерний для антикремлівських інтелектуальних кіл. От, приміром, мій цілком «вмєняємий» російський колега пише в одній зі своїх публікацій про «захват Крыма и вторжение на Украину». Звісно, він їх засуджує, але, пишучи це, навіть не замислюється ані про те, що Крим захоплено в України, ані про те, що власне це вже було вторгненням, ані про те, що вторгнутись можна лише В державу, а ніяк не НА територію, як випливає з цього написання.

За цих обставин не має жодного значення, як і на що зміниться  путінський режим. Обмежена фантазія архаїчного суспільства все рівно не спродукує нічого нового. Власне тим небезпечна будь-яка російська революція: її творці та їхні послідовники рано чи пізно знов починають відбудовувати імперію. Імперію рабів. Хоча новітнім претендентам на пост вождя закопані в українські чорноземи десантники, безперечно, згодяться – щоб підкріпити свої претензії. На тому закінчиться черговий цикл існування московської держави, але ніяк не вектор її розвитку.