Як 70 років тому НКВС відсвяткувала в Чечні "День захисника Вітчизни"

Натомість в Росії воліють не згадувати іншу подію, що сталася в цей день наприкінці Другої світової. 23 лютого 1944 року розпочалася депортація з рідної землі чеченців та інгушів. Еспресо.TV вирішило нагадати, чим насправді запам'ятався "чоловічий день".

Депортації "покараних народів" були і до цього - німці та фіни, калмики і карачаївці, балкарці, кримські татари. Але операція "Сочевиця" з виселення майже півмільйона чеченців і інгушів стала найбільшою.

Рішення депортувати чеченців і інгушів Президія Верховної Ради СРСР мотивувала тим, що "в період Великої Вітчизняної війни, особливо під час дій німецько-фашистських військ на Кавказі, багато чеченців і інгушів зрадили Батьківщину, переходили на бік фашистських окупантів, вступали до лав диверсантів і розвідників, закидалися німцями в тил Червоної Армії, створювали за вказівкою німців озброєні банди для боротьби проти радянської влади".

Керував операцією особисто Лаврентій Берія. 17 лютого 1944 року він доповів, що підготовка завершується, виселити належить 459 486 людей. 

Операція була розрахована на вісім днів, а задіяні в ній були 19 тисяч оперативних працівників НКВС, НКДБ і СМЕРШ і близько 100 тисяч офіцерів і бійців військ НКВС.

Депортація проходила не без ексцесів - за різними даними, було вбито від 27 до 780 осіб, ухилитися від депортації вдалося 6 544 жителям республіки.

Заборону на повернення на батьківщину для чеченців і інгушів було скасовано 9 січня 1957 року. Більшість чеченців і інгушів повернулося на батьківщину тільки в 1959 році.

Повністю чеченці і інгуші були реабілітовані за законом РРФСР від 26 квітня 1991 року "Про реабілітацію репресованих народів".

Згадують очевидці подій

Айна Акуева

"За моїм батьком приходили кілька разів. Я до солдатів виходила, мати ховалася в погребі. Я щоразу говорила, що в будинку одна я, а батьки поїхали на роботи. Нарешті вони самі його знайшли. Я пам'ятаю, як вони з ним вчинили: вдарили його прикладом по потилиці, повалили на землю, били ногами ... Так і взяли нашу сім'ю ... Вони весь день тримали нас на землі під дощем. Я пам'ятаю ці жахливі, брудні, смердючі вагони для худоби, у яких нічого ... нічого не було ... як ми їхали в них ... було холодно, з усіх щілин дуло, ми весь час голодували ... Нам, нашій родині нічого зовсім не дали взяти з собою: ні одягу, ні їжі. Напевно, розсердилися за те, що ми ховали батька ... Ми прибули в Павлодар. Цілий день просиділи на вокзалі. Потім вже якісь казахи за нами приїхали. Ми кілька років поневірялися по різних хатах, нам ніде не були раді, скрізь ми були нежданими і небажаними ... Їм про нас розповіли спеціально, що ми людоїди, що, мовляв, дітей ми їмо. Ось вони від нас і шарахалися, як від людоїдів".

Товсарі Чахкіева

"Я пам'ятаю, що ми снідали, коли прийшли солдати. Ніхто нічого такого не очікував. Нам нічого не дозволили з собою взяти - ні їжу, ні одяг. Що було на столі - і те солдати згребли. Напевно, вони голодні були. У чому ми були одягнені, в тому і погнали нас. Ми йшли 12 кілометрів до Армхи, а там нас посадили у вантажівки і повезли в Орджонікідзе. Вокзал був повний народу. Площа, платформа - скрізь сиділи і стояли люди. Нам сісти було ніде. Так весь день стояли під мокрим снігом. Навколо автоматники і кулемети на платформах. Раптом якесь ворушіння. Бачимо, що розчищають прохід. Йдуть чотири автоматники, а між ними чоловік в генеральській формі. Невисокий, голову вниз опустив, руки тримає за спиною. Я не знала, хто це. Мені потім сказали: це, мовляв, сам Берія був. Він пройшов, і нам дали команду у вагони грузитися. У скотовозах було холодно. Туалетів не було. Їжі не було. Ми трималися, як тільки могли. Вмирали в дорозі багато. Трупи не ховали, просто скидали в сніг. На одній станції поклали мерця в канаву з водою. Нам так це прикро було. Це ж людина була ..."

Юнус Дзангієв

"Коли ми їхали, в цих вагонах було страшно холодно. Навіть воші, від яких ми мучилися, напевно, мерзли ... Тиф був. Дуже багато вмирали від тифу. Ми трупи намагалися ховати. Не віддавали. Повертали їх обличчями до стінок, міняли положення рук-ніг. Вже ми знали, що не будуть ховати, а так викинуть в замет. Ми ж для них вороги народу були - нелюди, значить, чого з нами церемонитися? І ще причина була: там пайки лічили за ротами, скільки людей живих їде в вагонах - значить, стільки й ротів ... Моя сестричка померла вже в Казахстані. Мої батьки її не стали відразу ховати. В замет не могли вони її кинути, а копати - де там копати? Замети одні, заметіль була тижні три ... Поклали вони її, мертву, за стінкою в бараці, так вона і лежала там, і ми спали місяць поруч з мертвої сестрою..."

Мухтар Євлоєв

"Я пам'ятаю це болісне відчуття голоду. Весь час, кожен день хотілося їсти. Мріяли тільки про одне: де знайти їжу? Виживали просто на підніжному корму. Одного разу, це був рік 48-й, я пішов у ліс за хмизом і бачу, в снігу копошиться знайомий мені дідусь. Він мені не був родич, я поглянув,: він намагався якісь корінці з-під снігу викопати. Їжу він шукав. Взагалі-то я знав, що він був самотній, що родичі у нього всі померли від тифу і від голоду ще в першу весну. Я запропонував йому допомогу, але він посміхнувся і сказав, що, можливо, я допоможу йому дійти до будинку, а то замети - йти важко. Я пообіцяв. Коли я повернувся, він лежав обличчям вниз на снігу. Я його струснув за плече, але він не сказав мені нічого. Я повернув його обличчям і ... все зрозумів. Я злякався. Мені тільки 12 років було. Разом з батьком і матір'ю ми його ховали. Мати знайшла дві сукні ... Ми його так і завернули замість савана в рване жіноче плаття. Чому він помер? Від голоду"