Закон і війна

Дискусії, які ми спостерігали під час ухвалення парламентом поправок до закону про особливий статус окремих районів Донбасу - як, втім, і роздратована реакція на події російського дипломатичного відомства та представників "народних республік", демонструє, що ми маємо справу з дійсно компромісним документом.

Українські парламентарії не можуть прийняти логіку закону, який надає якийсь особливий статус фактично окупованим територіям - і саме тому довелося одночасно з поправками приймати декларацію про окуповані території. Росія і "сепаратисти" не можуть погодитися з ідеєю початку дії особливого статусу тільки після закінчення збройного конфлікту, виведення іноземних військ і найманців і проведення вільних місцевих виборів за українським законодавством.

Зрештою може здатися, що таким і буває компроміс. Україна погоджується з якимось особливим статусом районів, фактично окупованих Росією, в надії на припинення війни і початок нормального життя. А Москва погоджується з проведенням вільних виборів за умови дотримання "прав мешканців Донбасу", прописаних у законі. Але все це виглядало б компромісом тільки в тому випадку, якщо б мова йшла про дійсно реальні проблеми. Якби "права жителів Донбасу" дійсно порушувалися б - а не йшла мова про регіон, влада якого послідовно викорчовували українську мову з освітнього процесу, а "головна партія", за яку голосували майже всі ці жителі, обіцяла перетворити російську мову на державну на всій території країни. Якби ідея європейської інтеграції - поки за неї виступала ця сама "головна партія" - не викликала б схвалення більшості жителів регіону, моментально забули про Митний союз і інші радощі життя - і тих, хто згадав про інтеграцію з Росією тільки на тлі Майдану і російської окупації. Якби настрої на звільнених територіях України так разюче не відрізнялися від настроїв в "ДНР" - втім, поклавши руку на серце, а що ми знаємо про настрої в "ДНР" і про те, як зміняться ці настрої, якщо підуть російські війська?

А оскільки компромісів у віртуальному світі не буває, мова йде радше про глибоку взаємну недовіру. В Україні взагалі не вірять, що закон буде працювати - тому що не плекають жодних особливих надій на відхід окупантів. Головна українська надія - не так на те, що окупант піде, а на те, що він все таки утримається від великої війни і не піде на Маріуполь чи Харків. Тому прийнятий закон з усіма його поправками сприймається в Києві як данина дипломатичному протоколу. З таким же успіхом в Україні могли б оголосити "ДНР" та "ЛНР" еміратами.

Але і в Росії українські дії можуть сприйматися як бажання обдурити - ось, мовляв, закони приймають, а Донбас годувати не хочуть. З одного боку, вимагають від російської сторони піти, а з іншого - немає ніяких гарантій безпеки для "квіслінгів", на яких росіяни б хотіли залишити Донбас. А якщо підтримати "наших" за допомогою сили - то можна нарватися на нові санкції Заходу, які Кремлю абсолютно не потрібні. Тому-то росіянам так і не подобаються кроки українців. Навіть якби вони прийняли закон без всяких поправок, в Москві все одно сприйняли б його з роздратуванням і недовірою - тому що будь-який український крок вимагає відповідного російського. А ось до відповідних російських кроків ніхто в Москві не готовий.

Саме тому головне питання після прийняття українського закону - зовсім не питання його виконання. Головне питання – наважиться Путін на нову війну чи ні. Якщо ні - то питання майбутнього Донбасу вирішиться без всякого особливого статусу, навіть якщо горезвісний закон і діятиме. Якщо вирішиться - тоді Україна і світу буде вже не до законів ...