Конституційний гамбіт

У Верховній Раді голосуватимуть за зміни до Конституції у частині децентралізації влади, до яких причепили особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу. Хоча для ухвалення позитивного рішення потрібно всього 226 голосів, боротьба йде практично за кожен депутатський голос. У такого парадоксу є просте пояснення, і воно лежить швидше в сфері психології, ніж політики: у липні, відправляючи законопроект на експертизу до Конституційного Суду, парламентарії набрали 288 голосів (хоча потрібно було також 226) і зробили це за присутності Вікторії Нуланд, заокеанської розпорядниці різноманітного геополітичного печива.

Отримати менше для президентської команди політично невигідно, тому Петро Порошенко активно переконує громадськість та незговірливих парламентаріїв, а Володимир Гройсман підкреслює, що голоси за конституційні зміни у першому читанні обов’язково будуть.

Банкову складно назвати переможницею у створенні інформаційного фону навколо конституційних змін. Яскраві президентські промови та зустрічі з парламентаріями навряд чи спроможні зламати іншу тенденцію: зміни в Україні після Революції Гідності за обсягом та якістю далекі від очікувань суспільства. Для багатьох політиків простіше та електорально вигідніше сказати про конституційні зміни «Не читав, але засуджую» та піддавати їх жорсткій критиці.

Маємо визнати, що значна частина політиків, незалежно від партійної приналежності, і надалі живе за законами мирного часу, не збираючись відмовляти собі у маленьких "радощах".

Насправді процес конституційних змін у нинішньому вигляді є відображенням стану справ в Україні. Наша держава переживає масштабну та тривалу політичну та економічну кризу в своїй новітній історії, підсилену анексією Криму та окупацією Донбасу.

Якщо пригадати події першої конституційної реформи 2004 року, то в ній фактор закордонного впливу був набагато меншим, хоча в грудні 2004-го Віктор Ющенко та Віктор Янукович вели переговори за участю закордонних посередників.

Зараз ситуація дещо інша. Сполучені Штати хоч і обіцяють не кидати Україну напризволяще, проте обсяг їхньої допомоги нашій державі далеко не безмежний, до того ж Вашингтон веде з Москвою складну геополітичну гру. Німеччина та Франція зацікавлені у якнайшвидшому замороженні конфлікту на Донбасі, який загрожує безпеці в Європі та вже завдав збитків європейській економіці. У санкціях проти Росії ЄС фактично стрибнув вище голови, тому навряд чи зацікавлений в їх посиленні, швидше навпаки. Тому тиск на Київ з західноєвропейського напряму триватиме і надалі. Очікувати масштабної допомоги від Польщі зараз не варто – для консолідації політичної позиції Варшави "Право і справедливість" має виграти вибори до Сейму.

Поточні та стратегічні цілі Росії є цілком очевидними: безумовне перебування України в її сфері впливу. Про доцільність федералізації та власну зацікавленість у відповідному форматі Основного Закону представники РФ почали говорити ще за часів Євромайдану, і з того часу ця позиція не надто змінилася. Хіба що в офіційній риториці з’явилися вимоги узгоджувати конституційні зміни з Донецьком та Луганськом, без цього Росія не визнає будь-які корегування українського Основного Закону.

Зважати на позицію захарченків-пушиліних-плотницьких не варто – вони не мають власного голосу та бачення ситуації. Проте конфлікт на Донбасі вже спричинив суттєві зміни в житті українського суспільства і зможе спричинити цілу низку зрушень суспільної свідомості.

Наївно вважати, що після тривалого протистояння з тисячами жертв повернення Донбасу до лона України буде простим та безпроблемним. До нього треба готуватися вже зараз, в тому числі – шляхом пошуків суспільного консенсусу з важливих питань розвитку нашої держави.

Конституційні зміни у першому читанні будуть ухвалені зі скандальним інформаційним супроводом. Не варто перетворювати цей факт на трагедію. Але якщо влада має наміри уникати подібних ситуацій, їй варто припиняти імітацію реформ та реально змінювати на краще ситуацію в Україні. Запорукою перемоги на Донбасі є не стільки військові дії, скільки посилення нашої держави як гравця на міжнародній арені та захисника прав власних громадян.