Спроба реінкарнації

В Україні, як колись висловився Бернард Шоу, «мистецтво управління полягає в організації ідолопоклоніння». За час, що минув від проголошення незалежності, спільнота потрохи позбувалася притаманних тоталітаризму рис, попри те, що режими Кравчука та Кучми не хибували надмірною схильністю до демократії. Та все ж авторитарні замашки президентів, зазвичай, приховувалися у коридорах похмурого будинку на Банковій, а сталеві нотки у публічних спічах перших осіб держави лунали дуже рідко (Януковича до уваги не братимемо). Важко собі уявити дискусію у вагоні електропотяга, де б прихильники курсу Л.Д. рвали на собі чи на опонентові сорочки, доводячи свою правоту. Радше, ситуація скидалася на часи пізнього брежнєвізму, коли об’єкт «поклоніння» виринав, здебільшого, в анекдотах і веселих історіях.

Парадоксально, але саме революція, покликана повернути кермо держави в давно проартикульоване, але зневажене її вождями русло, справді велелюдний всенародний здвиг, відродили на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені «мистецтво поклоніння». Правда, у нашій ситуації не йшлося про те, що росіяни окреслюють прислів’ям «насильно міл не будєш», а про особливий тип харизматичних діячів, які вміють спонукати світлі почуття натовпу, граючи на темних струнах його колективної душі. Адже мотивацією учасників Майдану була віра у Гідність, первинно збудована на бажанні помститися за кривди, і як з’ясувалося згодом, не в останню чергу, на бажанні і собі урвати шматок, відігратися на успішнішому сусідові чи конкурентові, що досі був запанібрата з податковою…

Ідолопоклоніння формується цілеспрямовано і систематично, забиваючи у мізки посполитим іміджеві стереотипи – комбата в компанії підступних армійських чинуш, льотчиці - новоявленої мучениці-самітниці в оточенні кровопивців-агресорів тощо. Але у тім то й фокус, що святі можуть залишатися святими лише за умови завершення їх земних шляхів. Реальність буття, як правило, стирає позолоту, ретельно наведені технологами штрихи грубшають, а вчинки «ідеальних осіб» надаються до аналізу, причому, його висліди часто не на їхню користь.

Трагізм ситуації, – не залежно від того, усвідомлюють це Семенченко, Савченко та іже з ними, чи ні, полягає у тому, що їх наразі не надто ушкоджену харизму намагаються використати, далебі, не задля «барабанів революції». Технологічно це виглядає як спроба за допомогою однієї харизми порятувати владу від харизми іншої, – майбутніх Залізняка та Гонти, які не входитимуть до кола владних фаворитів через свої надмірні амбіції вигнати цю владу геть.

Власне, йдеться про роль «офірного ідола», – задля відтермінування гільйотини нового бунту, який направду є нагальним. Бо омріяне президентом «життя по-новому» вже перетворилося у fata morgana на цвинтарі усіх революційних ілюзій.

 

Реінкарнація образів «комбатів», «сотників» мала б, на думку політтехнологів зі штабів, дати спільноті позитивний месидж і надію на «сильну руку». Але, даруйте, чи можуть вони направду сподіватися на ролі чергових месій?
В Україні ж знано, – «чиї уліци, а чиї камєніци». Принаймні, на найближчі кілька років.