Не той народ...

Різний серед них зібрався люд: і ті, кому давно пора на заслужений відпочинок (на нарах чи канарах), і ті, хто щиро бажає Україні ліпшого майбутнього, та заради цього змушений був поступитися високими принципами, і, зрештою, банальні ошусти і бандити з битого шляху.

Серед осіб, яким не поталанило потрапити до зали під куполом, домінують занепадницькі настрої. Новачки, однак, не дуже розпачають, а от ті, хто вже спробував депутатських харчів, враз забули, як ще кілька днів тому запопадливо шукали прихильності електорату, наділяючи його найвишуканішими епітетами та іншими філологічними цяцьками...

«Краще не знати ієрогліфів, ніж не знати людей», - повчають давні китайці. Ірина Фаріон зі «Свободи» "ієрогліфи" знає на зубок, то її фах. З людьми сутужніше: вчорашня парламентарка їх не те, що не знає, вона їх не хоче знати. Ба більше, - у глибинах своєї тендітно-патріотичної душі «орлиця» зневажає той посполитий люд, що якось купився було на її філологічно-вишукані мовні вправи. Купився, аби хутко розчаруватися: що Фаріон, що «Свобода» (за поодинокими винятками), виявилися не тією цукерочкою, що намальована на яскравому пуделку.

 

Невідповідність, з’ясувалося, була шокуючою: для тих, хто сподівався на ідеологічну кришталевість ВОС, убивчим аргументом стало компартійне минуле пані Фаріон; іншим – більш меркантильним, зокрема підприємцям з Галичини, довелося на власних калитках відчути принади «економічного націоналізму» у виконанні «Свободи».

Результат не забарився: до ВР восьмого скликання соратники Тягнибока навряд чи втраплять, пані філолог, - так точно повернеться до викладацької праці. Однак Фаріон не була б собою, щоб піти скромно і без скандалу. Учора вона обізвала своїх «невдячних» виборців «рабами», зауваживши, що «не рабська це справа голосувати за її величність національну ідею. В ціні у митарів дрібні монети технологій». Про яку національну ідею мова – не знаємо, бо «Свобода» ось уже кільканадцять років поспіль намагається втюхати нам якісь, здебільшого, ерзаци, а не повноцінний інтелектуальний продукт; що ж до технологій, то скеруємо пані Ірину до сюжету із її власного життя, коли вона стала посміховиськом у львівському дитячому садочку...

Та даймо спокій Фаріон, хай шукає серед гламурних шмоток, придбаних для депутатських вечірок забуті конспекти лекцій. Прикро лише, що схожі думки про невдячність електоральної публіки відвідують голови осіб поважніших, урівноваженіших і, здавалося б, цілком адекватних. Я розумію, - кожен конструює власне уявлення про світ, відштовхнувшись від свого ж таки досвіду, знань і переконань. Як там у Талмуді – «Ми бачимо все не таким, яким воно є, — ми бачимо все таким, якими ми є». Та не гоже рафінованому лібералові ганити сучасників за їхні уподобання, бо важко тоді цей викривальний пафос вписати у лібертаріанську парадигму власної свободи, яка закінчується там, де починається свобода іншого. Чинячи так, повертаємося до випробуваної гри у подвійні стандарти, яку дуже шанують політикани. Вдавшись до такої риторики, панове ліберали геть стирають різницю між собою і своїми опонентами з тієї ж таки «Свободи».

Я певен, що за Громадянською платформою (як і за іншими демократичними модерними проектами) майбутнє. Наразі, мабуть, слід готувати його. І перш ніж плакатися на народ з високої трибуни «Української правди», перш ніж звинувачувати його у «злочинній інфантильності», варто, мабуть, спочатку ретельно збадати його реальні бажання. Ганити народ – остання справа. Для політиків особливо.