Пес гавкає...

Якщо хтось здивувався поведінкою «звйозд» на вчорашній зустрічі «норманів» у Мінську, то я не належу до цієї публіки. З простої причини: мені кілька разів доводилося мати справу з тамтешніми тележурналістами, і, чесно кажучи, враження мало чим відрізнялися від реакції адекватної публіки на гавкіт «лайфньюсівського» бійця пера і об’єктива.

 

І справа не у новій генерації телехуліганів, вирощеній у путінському інкубаторі. Мої спогади ще зі совєтських часів, коли юний ВВХ сидів собі під прикриттям у Німеччині. Вже тоді зверхність, відчуття вседозволеності, всезнайства, а головно – специфічного розуміння норм і такту – лізли з московських «метрів», як пруссаки з усіх щілин неприбраної, занехаяної бомжатні.

 

Напомповані нафтодоларами «золотої путінської епохи», рівно ж як і наркотою, водкою, - ці покидьки уповні уявили себе справжніми господарями життя, конструкторами паралельної реальності. Вони настільки вжилися у неї, що сприймають оточення за прибульців у влаштований на свій штиб світ. Світ, до слова, прекрасно змальований Пєлєвіним, Сорокіним, світ, у якому немає місце Панюшкіну, а тепер, здається, і Нєвзорову, що, гучно хряснувши дверима, днями пішов зі Сноба.

 

Власне кажучи, учорашній гавкіт – це просто невміння (не небажання, а саме невміння, неспроможність) – відповісти на реальні зовнішні подразники. Це – фобія порожнечі («Чапаєв і порожнеча» - пригадуєте?), холоду після теплої кісєльовскої ванни, нездатність жити серед людей, лише серед симулякрів «русскаго міра». Якось, кілька літ тому, у Куршавелі спалахнув скандал після схожих вибриків російської «золотої тисячі», після того їй заборонили з’являтися на гарматний постріл поблизу цього цивілізованого курорту. Звички господарів, знано, мавпують раби, а терени «братньої» Білорусі їм ввижаються феодом з усіма наслідками – аж до права першої ночі.

 

Симптоматично, але учора ж таки холод пєлєвінской порожнечі повіяв від чергової маячні Лаврова. Він заявив, що Росія не може забезпечити контролю над своїм же кордоном з Україною. Нонсенс: держава, що позиціонується не інакше, як крутезна ядерна потуга, телеглашатаї якої щось там белькочуть про ядерний попіл і «Варшаву за дві години», визнає своє повне безсилля перед бандою гопників з ДНР/ЛНР. Звиродніння московської знаті сягнуло свого апофеозу, «обломовим» в облом не те, що встати з канапи, їм «впадло» гавкнути на своїх годованців, «посланців русскаго міра». Вони чудово знають, що у відповідь почують завивання зграї...

 

А гавкати на пристойне товариство – в сам раз, бо є легковажна впевненість у тому, що, мабуть, ніхто не з’їздить по пиці... Просто обійдуть, щоб не наступити, не торкнутися парії з ноутом і айфоном...

 

Путін та ідеологи «рускаго міра» потрапили у пастку, сконструйовану власноруч. П’ятнадцять років вони фізично нищили не тільки тих, хто бодай намагався реагувати на тренди глобального розвитку, вони вбивали у мізки мільйонів постулат про вищість сили, брутальності над мораллю, розумом, совістю. І тепер публіка, навчена тільки «гавкати» і жерти, першою потягнеться до горлянок учорашніх ідолів, якщо ті бодай натяком продемонструють хибність своїх буденних мантр.

 

Кільце порожнечі довкола Росії невмолимо стискається. Її агресія марна, бо окрім України, де б’ють по зубах, вона провалюється у ніщо, в ігнор, подекуди у принизливі кпини, сенс яких навіть невтямки «чапаєвим». Росія змушена маліти, мов шагренева шкіра, і ось коли псам і псарям справді забракне у ній життєвого простору, вони візьмуться за звичну справу – рускій бунт. Цікаво, що провінція, «глубінка» захоплено спостерігатиме за цим видовищем, аби відтак, на згарищі, за звичкою мародерів, визбирати залишки панських статків.