О, боже, вони вбили культуру! Покидьки!

В української кіно спільноти з’явився новий привід добряче пореготати. Вже за звичкою – крізь сльози. Привід, здавалося б, без комічного потенціалу – пряма трансляція церемонїї «Оскар» на каналі «Україна». Все б добре, якби дійство не переривалося рекламою. Телевізійники мали цей час забити чимось своїм і вирішили це зробити ведучими та різноманітними сюжетами. Що з цього вийшло – судіть самі.

«Різ Візерспун, бажаючи схуднути перед червоною доріжкою, сидить на дієті і їсть вату». Це сюжет про те, як зірки готуються до «Оскара». Що характерно, вживалось саме слово «зірки», а не «акторки». Був ще фантастичний сюжет про те, що статуетка «Оскара» впливає на своїх власників із потойбічною силою егрегора. В жінок йде під три чорти особисте життя. Ну, не у всіх, але то таке.  Леонардо Ді Капріо сам винен, що досі не став лауреатом, бо це бажання у нього вкрай розбурхане і містично впливає на все його життя. Журналісти на повному серйозі показують екстрасенса і переказують його рефлексії. Думку опонента теж не забувають, аби глядачі робили висновок самі.

Не обійшлося, звісно, без обговорення суконь - це святе. До того ж глядачам повідали, чим саме кінематографістів «подкармливают» за сценою. А саме піцою та японськими витребеньками. Була спроба зробити матеріал про українську оскарівську історію, але і він більше нагадував якусь оповідь про зіркові дієти.

Я впевнена, якби у студію просто запросили одного-двох українських кінокритиків – справа мала зовсім інший характер. Бо ж кіно – то ніби як мистецтво. І у розмовах про нього не варто себе обмежувати фразами «ой, таке класне кіно, мені так воно сподобалося, буду за нього вболівати». До того ж, коментуючи церемонію «Оскар» непогано б знати, що відбувалося на попередніх церемоніях. А то відбувається наступне – позаминулого року усі співали дифірамби Опрі Вінфрі, яка, як на мене, просто відмінно зіграла у стрічці «Дворецький».

А цьогоріч продовжила свій вклад у кінематограф та збереження пам’яті чорношкірих американців і спродюсувала фільм «Сельма», який розповідає про Мартіна Лютера Кінга та боротьбу людей за свою свободу. І ось в залі ми бачимо Опру з іграшковим Оскаром – такі щойно пороздавали виконавці пісеньки з мультика «Лего. Фільм». Один з ведучих починає стібатися, мовляв, тільки така статуетка телеведучій і світить, бо яке ж вона відношення має до кіно. Хай жінка сидить і тішиться.

Звісно, можна було б запросити фахову людину - це, до речі, не проблема. Можна було б у паузах слухати дещо глибший аналіз стрічок, розповіді про кінематографістів, якісь цікаві думки щодо багатьох політичних заяв на церемонії. Можна було б. Але на якого біса це комусь задалося? Культури у нас на ТБ майже немає, є культурка, в кращому разі. Бо хто буде слухати якогось кінокритика, він же прийде в нудному светрі, без паєток, без феєрії, жодного слова з нього не витягнеш про зіркові сукні, про скандали-інтриги. Хто таке дивитиметься? Та ніхто.

Останнім часом часто можна почути фразу про те, що влада безнадійно відстала від суспільства. Останнє - більш рішуче, більш дієве, більш порядне та патріотичне. Так і з тєліком. Великі боси теж безнадійно плентаються бозна-де, принаймні у своєму аналізі глядачів. Не інакше, як вони вважають нас із вами справжнісінькими ідіотами, плебсом, черню та різноманітною біомасою. Ми не хочемо думати, ми хочемо примітивних розваг. Отакої.

Серед інформаційників, як правило, сюжети про культуру чи мистецтво звуться «бантіками». Ну, щоб якась розважалка в кінці випуску була. В цю тему не заведено заглиблюватися, відповідно, глибокою вона нікому не видається. Щоб говорити про кіно – багато розуму не потрібно. Та ж історія з театром, музикою, літературою та усілякими сучасними мистецтвами. От політика, от економіка – це ж інша взагалі справа.

В результаті ми маємо війну на Донбасі. Поки ми робили «бантікі», росіяни створили «русский мир» і все, що з ним пов’язано. За допомогою культури вони вклали в голови людей безліч міфів, страшенно привабливих, неймовірно симпатичних. Вони показували і показували усі ці картинки, доки люди не закричали: ми хочемо туди, у цей Вандерленд, ми хочемо жити серед цієї краси та величі. А тут вони жити не хочуть, бо це для них просто безлика територія. Що ж в Україні є хорошого і цікавого? А величне що є? Нема нічого – самі лиш бантікі.

І найголовніше, що нічого нікого не навчило. Міністр Культури пропонує на 9 березня влаштувати Шевченківські читання. Запросимо, каже, бійців та волонтерів і нехай читають віршики. А транслювати ми все те будемо по державному радіо. Бо а що на ювілей великого Кобзаря можна зробити, як не Шевченківскі читання? Тільки їх. Ось лиш на ювілей Пушкіна росіянам показували, наприклад, кількасерійний фільм Леоніда Парфьонова. А цей чоловік примітивної нудоти не зробить. От і з’являється у наших сусідів гордість за мощь великодержавну і всяке таке. Втім, це не біда. Біда у тім, що ці відчуття з’являються далеко не лише у росіян.