Путін – не Гітлер. Він Путін

Кремлівський господар – не просто продукт системи, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи

Зміст

Росіяни тішаться, що їхній президент – не біснуватий фюрер, уважаючи, таким чином, що дають гідну відповідь розмаїтим політологам і філософам. Хоча кілька років тому важко було уявити, що лідер країни, яка серед інших велетенською ціною заплатила за перемогу над нацизмом, провокуватиме на асоціації із Адольфом Алоїзовичем.

Позірно, звісно, схожість є. Навіть у тому, що, як засвідчують дані української контррозвідки ВВХ готувався до війни з Україною приблизно стільки ж, скільки Гітлер до нападу на Польщу – сім років. Розмаїті там аншлюси не беремо до уваги, хоча навіть у практиці понад півстолітньої давності вже існувала «гібридна війна». У Сілезії чи Австрії. З іншими формами, методами, та все ж…

Спільні риси прослідковуються і в ідеологічній складовій обох режимів. Брехня, неймовірна, всеохопна брехня, безперестанне нагнітання опінії про окремішність, вищість і особливі привілеї нації, цинічна демагогія про «право сильного». Масове зомбування суспільної свідомості, «громадські рухи» на кшталт чорносорочечників, гітлерюгенд або – у випадку Росії – «Наши», «Мєстниє», «Ідущіє вмєсте», «Антімайдан». Несприйняття інакодумства аж до істерії спалювання книжок (Сорокін не дасть збрехати), шельмування інтелектуалів…

Але Путін – не Гітлер. Він – Путін. Гер Шікльгрубер ніколи не лицемірив, артикулюючи своє ставлення до найближчих сусідів. З уст фюрера – ще коли він був простим єфрейтором, а відтак в’язнем тюрми Ландсберг, - ніколи не звучали клятви у братській любові до поляків чи французів. Його талмуд, написаний там же, за гратами, - сповнений недвозначних фраз, які не обіцяли інородцям нічого доброго. Інша річ, що тоді, у 1923-у, вони сприймалися як маячня художника-невдахи…

Путін – це тип совка, причому совка особливого, не того, що забився у власну нірку і звідти стежить за довколишнім світом або ж міряє усі життєві добрА наповненістю шлунку і стабільністю реакцій на вимоги партії чи уряду.

Гітлер був контр системним політиком, викликом Ваймарській республіці. Путін – продукт системи, яка толерувала і толерує лицемірство суспільних зв’язків, тотальне стукацтво і беззастережну покору перед ідолом. Путін – не просто продукт, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи і тепер користає з усіх її набутків і досвіду. Ба більше, - прагне реанімувати її найпотворніші елементи.

Фальш гуманістичної риторики, яку чуємо досі («братні народи», «гуманітарні і культурні зв’язки» тощо) особливо контрастує із практикою війни на Донбасі; кондовість і підпорядкованість російської дипломатії настільки разюча, що її вже й не відрізнити від пропаганди; месіанство «всемірной революції» трансформоване у «рускій мір», з тією лише різницею, що наріжним каменем першого був культ марксизму-лєнінізму-сталінізму, а світоглядними підвалинами другого – макабризм ортодоксального православ’я, з його «скрєпамі», підрихтованим під ХХІ століття домостроєм і тупо алергічним сприйняттям «западнічества».

Путін – не Гітлер ще й тому, що він – кагебіст. Його політика – це особливий тип провадження справ державних, це, по суті, політика спецоперацій. Усі його кар’єрні злети супроводжувалися акціями, спланованими у стилі Луб’янки – від вибухів багатоповерхівок на Каширському шосе до чеченського людовбивтсва; від трагедії Беслана до терактів під час недільного Маршу Єдності у Харкові.

Коли хтось проводить прямі аналогії між ВВХ і Гітлером, то не бере до уваги часову корекцію. Диктатори, як і покоління, зрештою, - стоять, за висловом класика, на плечах попередників. Хтось бере від них досвід добра, людяності, хтось – ретельно колекціонує нажиті практики війни, шантажу, злодійства. Ось чому Путін – не Гітлер. Путін – це Путін.

2026, середа

1 липня