У середовищі, яке втілює українську владу, поділену на кілька таборів, почалася наразі тиха, але вже передвиборча істерика. Аргументи, які ще вчора здавалися залізобетонними, вичерпано, вони трансформувалися навіть не у слова, а якусь подобу кільканадцять разів витисненої макухи, якою вже не можна згодовувати деморалізоване стадо. Прем’єр-камікадзе рушив у відставку, вже буцімто схвалену президентом, але всі чудово розуміють, що це – квиток не у забуття, це – локація лідера політсили напередодні місцевих елекцій. А ще – спроба зістрибнути з відповідальності: за гривню, урізання пільг, нові суми у нових комунальних платіжках. Від такого вчинку учорашнього самурая, а нині – вже цілком меркантильного, майже цинічного політикана, а радше – від повної дезінформативності, традиційні говоруни не знаходять у собі сил для чергових месиджів, і лише на шустер-шоу, через звичку «базарити», штатні учасники йдуть на голгофу спілкування «з народом».
Політики вже не мріють про кар’єрне зростання, технічний прем’єр (як колись Кінах), мабуть, теж вмиє руки. Від анонсованих реформ залишиться тільки фантастичне видиво, яке відганятимуть зі спогадів натяками про недочасність змін під час війни. Насправді ж йтиметься про імітацію непричетності до «шокової терапії», про звичний для українського політичного класу передвиборчий популізм.
"Безвихідна ситуація – це ситуація, жоден вихід з якої нам не до смаку", – ну, хіба не провидець Станіслав Єжи Лєц? Але спробуйте-но уволити вишукані смаки українського істеблішменту! Вчора політики демонструють абсолютну публічність, затіявши "прання білизни" перед мільйонною аудиторією, сьогодні вони зачиняються за сімома замками, інтригою змушуючи співвітчизників підозрювати щось неладне.
А завтра? Таке враження, що завтра вони всім кагалом можуть виїхати з країни, і не мине й тижня, як пересічний мешканець колись довіреного їм терену довго чухатиме потилицю, намагаючись згадати, хто з них був ким.
Це не від аполітичності українського тубільця, це – вислід цілеспрямованої, тривалої і, головне, усвідомленої праці влади над поглибленням прірви між собою, безгрішною і безкарною, і тими, кого вона вряди-годи іменує народом.
І президент, і опозиція, і депутати, і урядовці не мають жодних підстав ображатися на електорат. За що, питається, – за те, що країна якось перебивається і не деградує тоді, коли обрана її мешканцями влада втрачає останні риси людської подоби? За те, що вкотре дала себе ошукати, повіривши в обіцянки, присмачені дармовими шоу? За те, що, на відміну від наділених повноваженнями осіб, живе за звичним календарним тижнем, а не за принципом "семи п'ятниць"?
Ви гадаєте, там, нагорі, хтось особливо переймається проблемою катастрофічного браку фахівців зі зведення мостів над цією прірвою? А чи переконані ви, що й тут, унизу, на майданах і ринках, у маршрутних таксі і прокурених кухнях, знайдуться охочі налагоджувати контакт? Я особисто не квапився б зі ствердною відповіддю. В країні щось слід змінювати, і то негайно. Не можна дозволяти "наполеончикам" відверто і цинічно повторювати свого кумира: "Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене,або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї".
Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу. Іноді варто втямити, що влада – не те мірило, яким зручно користатися, коли йдеться про долі мільйонів. Це усвідомлення – результат банального силогізму, у якому нема невідомих категорій. Та от біда, – маємо провідників, які воліють оперувати складнопідрядними конструкціями, для яких властиво вбачати у найнезначнішому природньому явищі, – до прикладу, – дощі, загрози вселенського масштабу. Тому й не реагують вони на очевидні речі, вважаючи їх надто дріб'язковими для їхньої уваги.
Ви запитаєте, що я пропоную? Нічого надзвичайного: дати народу шанс ще раз сказати своє слово. Після Майдану і революції, врахувавши всі за і проти. Інакше він сам знайде вихід з ситуації колапсу. Досвід є.