«Клініка» перемоги

Не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок

Зміст

Війна завдає ударів не тільки економікам та добробуту, а ще й негативно позначається на світосприйнятті окремих громадян. До прикладу, високопосадовці північних сусідів стали яскравими взірцями її руйнівних наслідків.

Отож у Росії вже давно визріває ідея про кримінальну відповідальність за «заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні». Цю ініціативу (до слова, одіозного Шойгу) гаряче підтримує Держдума. Особливо напередодні чергових воєнних ювілеїв.

Ідея, як це буває зазвичай, не постала на голому місці. Вона – різновид реакції російського суспільства на глобальні зміни світосприйняття, ставлення до історії не тільки учорашніх поневолених народів, а й усього міжнародного співтовариства. Світова спільнота врешті-решт зрозуміла різницю між, наприклад, Росією та Україною…

Колись, напередодні минулої «круглої дати» завершення Другої світової війни, на російських екранах демонстрували кінострічку Алєксєя Півоварова «Ржев. Невідома битва Гєоргія Жукова». То була перша ластівка адекватного відображення того, що відбулося понад 70 років тому. Фільм Півоварова – аж ніяк не відкриття, а лише ретельна, об’єктивна фіксація окремого епізоду війни, який досі дуже акуратно замовчувався.

Зрештою, чому замовчувався? «Лихими новинами» про дні минулі були сповнені шпальти журналів та інтернет-простір, починаючи ще з «перестройкі» Ґорбачова. Учені провадили дискусії, добуваючи із бездонних архівів все нові й нові аргументи, були спроби наповнити новими фактами підручники історії. Однак пересічному росіянинові до них – зась, а ось стрічка про трагедію розгрому під Ржевом тоді з’явилася на загальнодоступному НТВ, а тому й спричинила дикий ажіотаж.

Тепер про такі одкровення взагалі слід забути. Їх замінили «бестселлери» на кшталт «Крим. Шлях додому», «Президент», збоченські інтерпретації історії на «Раша-ТБ»…

Але проблема не у фільмах чи телешоу. Проблема – у диспозиції нинішньої російської верхівки, схильної бачити у всьому «злі задуми ворогів». Особисто я не можу згадати жодного джерела, яке б заперечувало перемогу СРСР у Другій світовій війні. Ба навіть число жертв з боку «совєтів» у зарубіжних істориків, зазвичай, значно перевищує показники «домашні».

«Президенти деяких країн… не змогли б безкарно приїжджати у нашу країну». Шойгу, мов у воду дивився, зронивши цю фразу в обороні запропонованого ним законопроекту. Тепер, 2015-го, на путінський парад перемоги ніхто й не горить бажанням приїхати. І знову винні ненависні українці з їхнім «бандерівським» президентом, знову прибалти, які вважають, що стали жертвами подвійної радянської окупації, підлі «америкоси», лихий «світовий уряд».

Не скажу, що я у захопленні від будь-яких заборон інтерпретувати історію на свій смак. Я лише проти використання цих інтерпретацій в арсеналі державної політики. Ми теж можемо люто воювати проти заперечень Голодомору 30-х років минулого століття. А таких «ревізіоністів» набереться не один десяток, і посідають вони впливові крісла як на Заході, так і на Сході. Та їх в Україні можна знайти серед білого дня без свічки, вони тут згуртовані у партії, деякі з них володіють парламентським статусом. Тобто – не «вітряки» якісь, а цілком певні особи.

Але мені видається, що не слід карати хворих – їм слід рекомендувати спокій та релаксацію після особистісних поразок. І тим, хто заперечує Голодомор, і тим, хто досі не дійшов згоди про переможців у Другій світовій…

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc

2026, середа

1 липня