Я не хочу "взувати польські черевики"

Власне ця фраза належить геніальному майстру художнього репортажу Ришарду Капусцінському і є найвищим кредо журналістики.

Намагання ж політиків застосувати її як панацею від задавнених недуг нашої спільної історії,  на мою  думку, кульгають на обидві ноги.

Скільки б я не намагався поглянути на історію "очима поляка", мені не підходитимуть діоптрії. Як би не пробував втиснути ноги у "польські черевики", мені вони мулятимуть.

З простої причини. Мій народ завжди був нацією воїнів і ніколи — гнобителів. Він ніколи не зраджував присязі у воєнних альянсах, ба навіть рятував союзників, до прикладу, в час "цуда на Віслі" чи зараз, коли є заборолом для Європи. Навпаки, його відданість братерству по зброї оберталася нам "радами амбасадорів у Парижі", коли нинішні польські ідоли з минулого "забували" про допомогу українців.

Читайте також: Чому Мерц відмовився бути миротворцем для Навроцького із Зеленським

Так, були в нашій історії криваві бунти, акти терору. Не виправдовуючи їх, скажу, однак, що бездержавний народ не володіє іншими інструментами спротиву проти свавілля  та визиску. Зрештою, згадаймо Ізраїль, батьками-засновниками якого були лідери терористичних угруповань...

Тому не варто дивитися на історію чужими очима, а тим паче влазити у чужі мешти. Що стосується, до речі, й поляків, коли мова про українську історію. 

Варто лише спробувати перегорнути ці сторінки минулого (його ні виправиш, ні перепишеш), щиро промовивши відому формулу Кароля Войтили: "Прощаю і прошу пробачення". 

Бо інші креативні ідеї, на жаль, не працюють.

Джерело

Про автора. Ігор Гулик – журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.