Лукашенку варто згадати минуле, перш ніж брязкати зброєю: як українці й білоруси воювали між собою

Лукашенко то вибачається перед Києвом за танкові колони лютого 2022-го, то грізно нагадує про "500 цілей", які нібито намітили ЗСУ на білоруській території, то кличе Зеленського на переговори "у будь-якій точці України чи Білорусі". Ця істерична розгойдана хода між двома стільцями виглядає так, ніби білорусько-український конфлікт – щось таке, що існує... Але якщо зазирнути в історію, відповідь буде напрочуд однозначною: прямої, повноцінної, двосторонньої війни між українцями та білорусами як такими – між двома народами, що усвідомлювали себе окремими націями і билися одне з одним за власні інтереси – не було ніколи. 

Натомість були війни князівств, були литовсько-козацькі кампанії, в яких білоруси здебільшого виступали або жертвами, або мобілізованим гарматним м'ясом чужих амбіцій, і зрештою – довга смуга спільного підданства то Речі Посполитій, то Російській імперії, то СРСР, коли воювати одне з одним було просто нікому. Тобто якщо шукати ідеологічний чи територіальний ґрунт для сьогоднішньої війни в глибокій давнині – його немає, є лише незрозумілі фантазії "останнього диктатора Європи". Але кілька цікавих, кривавих і майже забутих сторінок в історії точно знайдуться. Про них детальніше розповість Еспресо.

Середньовіччя: коли князі любили воювати між собою

Кияни звільняють Всеслава Полоцького з порубу на Брячиславовім дворі (мініатюра Радзивіллівського літопису)., фото: Вікіпедія

Говорити про "українсько-білоруські" війни часів Київської Русі – це, звісно, історичний анахронізм: ані українців, ані білорусів (як і росіян) як окремих політичних націй тоді не існувало, а Русь була одним культурно-релігійним простором з єдиною династією Рюриковичів, яка просто раз у раз вирішувала майнові суперечки збройним шляхом. І все ж географічно ці конфлікти напрочуд точно лягають на майбутній кордон: з одного боку – Київ, з іншого – Полоцьке князівство, найдавніший осередок державності на території сучасної Білорусі.

Полоцьк від початку був норовливим сусідом. Ще близько 978 року новгородський князь Володимир Святославич пішов туди походом, убив місцевого князя Рогволода, силою одружився з його донькою Рогнідою і приєднав землю до своєї держави, а згодом віддав її своєму синові від цього шлюбу – Ізяславу. Відтоді полоцька гілка Рюриковичів мала стійку репутацію родини, яка живе за принципом "своя хата скраю": рідко брала участь у загальноруських з'їздах і походах, зате регулярно нагадувала Києву, хто тут насправді господар.

Найяскравіший герой цього сюжету – Всеслав Брячиславич, він же Всеслав Чародій, князь, оповитий у літописах і билинах напівміфічним ореолом перевертня. У 1067 році він розбив об'єднане військо Ярославичів під Немигою – битву, яку "Слово о полку Ігоревім" згадує чи не найкривавішими рядками з усього твору. У відповідь київський князь Ізяслав підступно виманив Всеслава на переговори, "цілувавши хреста" на гарантію безпеки, і кинув його до київської в'язниці-поруба. Але доля розпорядилася театрально: під час київського повстання 1068 року містяни самі визволили полоцького бранця з тюрми і проголосили його князем київським. Всеслав встиг навіть відбити напад половців, перш ніж його знову витіснив законний господар престолу.

А вже за десять років, у 1078-му, кияни й чернігівці вчинили те, що літописець назвав першим випадком, коли руські князі привели на Русь половців: об'єднане військо Ізяслава і Всеволода Ярославичів разом із половецькими союзниками спустошило Полоцьку землю – цілком у дусі "приведи чужинців карати непокірного родича", який згодом стане болісно знайомим українській історії ще не раз.

У XII столітті волинські князі здійснювали походи проти Турово-Пінської землі, яка теж стала базою для формування білорусів. Пінські князі неодноразово підтримували противників Волині у міждинастичних війнах. Це були типові для Русі князівські конфлікти, де союзи змінювалися мало не щороку.

Тож, конфлікт Києва і Полоцька, чи Волині з Пінськом – це не протистояння двох народів, а звичайна феодальна усобиця в межах однієї династії й однієї культури. Полоцьк почав відходити від Києва не тому, що там жив "інший народ", а тому, що князівська верхівка забажала автономії. І саме ця автономія, а не якась протонаціональна ворожнеча, зрештою привела полоцькі землі до союзу з литовськими князями наприкінці XIII століття, а звідти вже рукою подати до Великого князівства Литовського, у складі якого українські та білоруські землі проведуть наступні кілька століть як формально рівноправні, хоч і різні, "руські" провінції однієї держави.

Козаччина: коли по білоруських землях сунула не "Білорусь", а Велике князівство Литовське

Урочистий в'їзд Радзивілла через Золоті ворота, фото: Вікіпедія

Справжня, вже цілком відчутна на дотик серія збройних сутичок між територіями сучасних України та Білорусі розгортається за часів Хмельниччини – і саме тут з'являється спокуса назвати це "українсько-білоруськими війнами", хоча коректніше було б казати "українсько-литовськими", бо воювала Гетьманщина не з білорусами як нацією, а з Великим князівством Литовським, котре білорусів же переважно й мобілізовувало та контролювало.

Все почалося восени 1648 року, щойно повстання Хмельницького охопило Наддніпрянщину: козацькі загони й покозачене населення підняли повстання і на території нинішньої південної Білорусі. Місцеві симпатії часто були на боці козаків – браму перед українськими підрозділами відчинили Гомель, Мозир, Річиця, Лоєв, козаки навіть узяли Брест. Але польний гетьман литовський Януш Радзивілл, який по дипломатичному вважав, що козаків "лагодити треба лаской, а не шаблею", але робив рівно навпаки, – розгорнув криваву каральну кампанію. 

У жовтні 1648-го найманий Радзивіллом загін штурмом узяв Пінськ, де перед тим містяни разом із козаками чинили відчайдушний опір: жінки і діти, за свідченнями очевидців, стирчма насаджували коси на вершників, поки чоловіки стріляли з мушкетів, а на вулицях місто заблокували возами, перетворивши кінноту в пастку. Кара за це прийшла швидко й жорстоко – навіть литовський канцлер Альбрехт Радзивілл, староста тих-таки пінських земель, обурювався масштабом спустошення, яке власне литовське військо влаштувало на "своїй" території.

Кульмінацією литовського контрнаступу став похід самого Януша Радзивілла на Київ улітку 1651 року. Скориставшись тим, що основні сили Хмельницького зав'язли в кривавій Берестецькій битві на заході, литовський гетьман на чолі 13-тисячного війська форсував Дніпро, розгромив під Лоєвом чернігівського полковника Мартина Небабу і безборонно рушив на Київ. Київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим умовило оборонців не чинити опору й відчинити місто, сподіваючись врятувати церкви й монастирі. Марно: литовці кілька тижнів грабували Київ, а потім місто запалало – чи то через мародерів, які намагалися замести сліди, чи то через диверсію самих козаків, які хотіли "викурити" загарбників. У вогні згоріло близько 80 відсотків забудови, понад дві тисячі будівель. Це, мабуть, найбільш буквальний і найменш відомий широкому загалу епізод, коли військо з території сучасної Білорусі спалило столицю України (хоча за часів Гетьманщини столицею був Чигирин).

Але Хмельницький не забув і не пробачив. Коли 1654 року Гетьманщина уклала союз із Московським царством, у похід на південну Білорусь вирушив 20-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком – і це вже була справжня війна-реванш. Разом із московськими воєводами козаки за два роки взяли Чечерськ, Вітебськ, Полоцьк, Оршу, Гомель, Бобруйськ, Мінськ, Гродно, а влітку 1655-го увійшли навіть до столиці Великого князівства Литовського – Вільно, яке литовські гетьмани Радзивілл і Гонсєвський не наважилися обороняти й тихцем відвели війська за річку, лишивши місто на розграбування. 

На зайнятих білоруських землях Золотаренко насаджував козацький устрій і так виникли Білоруський, Биховський, Чауський полки. Все це робилося, щоб фактично включити південну Білорусь до складу Гетьманщини. Місцеве населення часто підтримувало козаків: до Золотаренка навіть перейшов зі своїми прихильниками пінський шляхтич Костянтин Поклонський, ставши очільником окремого білоруського козацького полку. Втім, амбіції наказного гетьмана швидко зіткнулися з апетитами московського царя, який теж мав види на ці землі й після взяття Вільна почав титулуватися володарем "усієї Великої, Малої та Білої Русі" – перший вирішальний крок до того, що згодом сплюндрує козацькі мрії про власну експансію на північ. Сам Золотаренко цієї суперечки не дочекався: він загинув восени 1655 року під час невдалої облоги фортеці Старий Бихів.

Тож, ця війна була жорстокою з обох боків. Адже литовці й козаки однаково не церемонилися з полоненими, страчували, палили, руйнували містечка вщент. Тому за рівнем жорстокості історики порівнюють ці війни з подіями Тридцятилітньої війни в Німеччині. Але важливо розуміти суть: це була не війна "українців проти білорусів", а війна Гетьманщини проти Великого князівства Литовського за контроль над спільним прикордонням, у якій етнічні білоруси воювали по обидва боки фронту – і як мобілізовані піддані Радзивілла, і як покозачені союзники Золотаренка.

А що потім? Наполеон, поділи Речі Посполитої і довга тиша

Логічне запитання: чи повторювалося щось подібне пізніше? Наприклад, за часів наполеонівських воєн чи якихось інших кампаній XVIII–XX століть? Відповідь тут коротка й однозначна: ні, і причина проста до банальності. 

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року і Україна, і Білорусь опинилися в межах однієї держави – Російської імперії. Коли 1812 року Наполеон рушив на Москву через білоруські землі, а частина українського дворянства й козацтва мобілізувалася в ополчення проти нього ж, обидві території виступали не як супротивники одна одної, а як провінції однієї імперії, що відбивалася від спільного зовнішнього ворога. Жодного окремого "білоруського корпусу", що наступав би на українські землі, просто не існувало – не було кому і навіщо: політичної суб'єктності в білорусів на той момент не було так само, як не було власної держави в українців.

Ця сама логіка – спільне підданство то імперії, то СРСР – розгорнулася потім ще на понад століття. 

Хоча Українська революція 1917–1921 років дала коротку мить, коли контури можливого конфлікту знову зблиснули. Адже північні повіти Полісся, які нині є частиною Білорусі, входили в зону впливу УНР, там діяли українські війська й козацькі полки, велися перемовини про кордон з Білоруською Народною Республікою. Але то були переважно дипломатичні суперечки за розмежування, а не збройна війна двох націй – обидві молоді держави тоді значно більше воювали проти більшовиків, ніж з'ясовували стосунки між собою. А відтак настала радянська доба, коли українська РСР і білоруська РСР були частинами однієї держави й теоретично не мали між собою навіть кордону в повноцінному розумінні цього слова.

Лукашенко на двох стільцях: чому в цій війні немає ані ідеології, ані прецеденту

Олександр Лукашенко, фото: офіційна хроніка

І ось тут ми повертаємося до сьогодення, де Лукашенко вже кілька місяців поспіль вправляється в риторичній еквілібристиці за кращими традиціями циркового мистецтва. У червні він одночасно вибачається перед Зеленським за російські танкові колони лютого 2022-го, які йшли з білоруської території, і запевняє, що "не хоче воювати з українцями", а водночас урочисто обіцяє Путіну лишатися "поруч із Росією за будь-якої ситуації". Він кличе українського президента на переговори "в будь-якій точці України чи Білорусі" – і тут-таки погрожує, що "характер війни миттєво зміниться", якщо Київ спробує його "втягнути" у конфлікт. Він визнає, що білоруська армія складається переважно з "механізаторів, доярів і робітників", які стріляти в українців не хочуть і не будуть, – і в тому ж реченні нагадує про непорушність союзу з Кремлем.

Ця роздвоєність має цілком раціональне пояснення, і зовсім не історичне.

По-перше, Лукашенко чудово розуміє воєнну вразливість власної країни: за його ж словами, білоруська інфраструктура – виробничі й логістичні об'єкти –  "як на долоні" для українських далекобійних засобів, а Сили безпілотних систем ЗСУ вже публічно заявляли про сотні накреслених цілей на території Білорусі. По-друге, він настільки ж чудово розуміє, що пряме вторгнення білоруських військ не має під собою жодної народної підтримки: за соціологічними опитуваннями, переважна більшість білорусів вважає загибель своїх солдатів у цій війні неприйнятною і виступає за нейтралітет. По-третє – і це найголовніше – у нього просто немає того, що є в путінської пропаганди щодо України: жодного придатного історичного міфу про "споконвічну ворожнечу" чи "історичну справедливість". Немає територіальних суперечок, які можна було б реанімувати: кордон між УРСР і БРСР проводили радянські картографи без жодних збройних конфліктів, і навіть згадана поліська смуга, яка колись цікавила УНР, давно і мирно осіла в складі Білорусі, ставши хіба виноскою в підручниках, а не приводом для претензій. 

Тому коли Лукашенко намагається всидіти на двох стільцях – і Кремлю догодити, і у велику війну не вскочити, – він, по суті, винаходить конфлікт з нуля, без жодного попереднього досвіду ворожнечі, на яку можна було б спертися. Всеслав Чародій, Януш Радзивілл і Іван Золотаренко воювали одне з одним за цілком конкретні землі, титули й владу в межах спільної політичної системи. У сьогоднішньої Білорусі, яка формально є суверенною державою без жодних територіальних претензій до України, такого мотиву просто не існує – є лише позичена в Москви війна, у яку Мінськ намагається встрягти рівно настільки, щоб не втратити прихильність патрона, і рівно настільки обережно, щоб не отримати у відповідь удар, якого не переживе. Тож, історія тут не підказує жодного сценарію, бо такого сценарію в ній ще ніколи не було. 

Читайте також: Міфи та правда про Романа Шухевича: 119 років від дня народження головнокомандувача УПА