Діти Кучми

Особисто я млію, коли з уст сивих патріархів української політики чую модні словечка на кшталт «бренд», «позиціонування», «креатура». Їм, можливо, личать костюми від Гуччі, краватки за тисячу баксів, але аж ніяк не лексика нинішніх тінейджерів. Їм більше пасує фразеологія давніх, не знаних народженим в незалежній Україні постанов ЦК чи міжрайонних летючок партгоспактиву.

Я вже писав про те, що політичні бренди в Україні, як, зрештою, на всьому постсовєтському просторі, фактично є модифікованими аналогами культу особистості. Інакше, мабуть, не могло й бути, оскільки політичну культуру на цьому терені формували, здебільшого, колишні ідеологічні секретарі сільських райкомів КПСС. Єдиним з пост«червоних», хто зумів таки піднятися над партійною догматикою і поглянути на плинний та релятивний світ сучасними очима, є, на мою думку, Борис Олійник. Мабуть, тривале перебування серед європейських парламентарів, а ще поетичний склад розуму, живий інтерес до модернової літератури і філософії зробили Бориса Ілліча креативною постаттю серед чудовиськ юрського періоду. Інші «краснобаї і баламути» зі стану «лівих», через зашореність і боягузтво, - епігони. Вони завжди неоковирні, незграбні і смішні. Відповіді Симоненка після кожного виклику у ГПУ свідчить, що поза джентльменським набором стандартних фраз «лідер» скомпрометованої партії почувається не вельми впевнено.

Натомість, варто визнати ще один прикрий факт. Нинішня влада теж ухиляється від визнання того, що і її союзники не надто «переросли» епоху Кучми. Можна, звичайно, пошукати аргументів на догоду усталеній позиції, що таким робом можна вижити серед візантійщини та інтриг опонентів.  Але це – словоблуддя, від якого втомилися всі, і тривалий характер втоми свідчить бодай про один позитив – епоха «дітей Кучми» неодмінно мине.