Гламурний апокаліпсис

Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки б ми не пнулися "в Європи", як би не намагалися доводити своє "антиазійське" нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про "західність" ментальності, а радше – про совковий триб життя і думок сучасників, який, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх "совків".

А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з "не своєї вдали". Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри російського ТБ про будні "апалчєнцев" у Донбасі, про розіп’ятих "мальчіков", про збитий Боїнг.

Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі. Я не прогнозуватиму тут жорстких соціальних конфліктів, – судячи з більш-менш адекватних висновків соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все, про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак еміграцію – внутрішню чи за кордон, – це вже як кому вийде...