Синдром "любих друзів"

Партійним бонзам комфортно ховатися за високими ідеалами Майдану

Зміст

Мені не надто важить на подальшій долі провладних партій, – ці проекти, вдалі, радше, для опозиції, одразу ж після здобуття статусу зродили надто серйозні побоювання щодо конструктивної перспективи. Набагато серйозніше я переймаюся майбутнім тих, хто ідентифікував їх, з одного боку, із здоровим, позбавленим ура-риторики патріотизмом, а з іншого, – мислячих, неординарних осіб, цілком невлаштованих у системі світоглядних координат "домайданівської доби". 2014-го вони вийшли з внутрішньої еміграції для того, аби спробувати реалізувати свій потенціал, а зараз, розчаровані, злі і, власне кажучи, обдурені, шкодують за тим давнім, щирим, але, як виявилося, не надто розважливим вчинком.

Мені можуть заперечити суттєвим аргументом: мовляв, саме ці люди вистояли справедливість на Майдані, саме вони, а не хто інший, поклали на вівтар у центрі столиці усе, що мали (й власну харизму, і бізнесові перспективи). Це – безсумнівно. Але в тому то й суть, що зараз їм доводиться нести на собі хрест комплексу вини за те, що трапилося опісля. Цей хрест дедалі важчає навіть тому, що вони направду не мали "зерна неправди за собою…".

Натомість партійній верхівці легко ховатися за високими ідеалами Майдану. Їй, зрештою, мало важить на тому, що десь у сільській глибинці мешкає громадянин N, який щоранку вислуховує докори сусідів за владу, яку він захищав і яку, зрештою, переконував підтримати. Для сотень і тисяч таких "анонімів" з партійними квитками придумано "офірних цапів". Як раніше, за Ющенка, так званих "любих друзів".

Справжніх залаштункових радників-порадників вже розвінчували кільканадцять разів, а вони, живучі, й надалі вештаються довкола «світлих образів» гаранта/прем’єра, щоразу витворюючи підступи з єдиною метою – кинути на провідників тінь підозри.

Залишилося дуже мало легковірних, які ковтають цю перестояну страву. Звичайно, "за спиною президента, – так вважає К. Хаббард, – завжди стоять певні особи, яких вартувало б виставити попереду, аби він міг за ними наглядати". Але міф про "сірих кардиналів", як на мене, витворено лише для того, аби прикрити ним невизначеність, нерішучість і двозначність позиції головних "покривджених" - Порошенка і Яценюка.

Нищівна критика, яка мала б слугувати "холодним душем" для партійних бонз, навпаки розбурхала пристрасті. За ними забули про власну відповідальність, відсікши будь-які спроби дискусії довкола цієї болючої теми.

Ігор Гулик, журналіст, редактор видання "Львівська газета"

2026, субота

20 червня