Архиєпископ Ігор Ісіченко: Війна, що стає буднями

Згодом голова обласної військової адміністрації повідомить, що цього дня Харків обстрілювали із ракет та артилерії 50 разів. Аж ось на перехресті людська черга. Здалеку здалося  - за гуманітарною допомогою. Та, під’їхавши ближче, бачимо, як від автівки продавця відходять чоловіки з букетами квітів. Виходить, для когось нагода подарувати жінці квітку сильніша за остогидлий страх перед ворожими ракетами й бомбами!

Завершується другий тиждень війни. Війни, епіцентром якої став Харків. Виснажені нічними нальотами авіації, багатогодинним сидінням у підвалах, зимовим холодом неопалюваних квартир, дошкулювані все помітнішим браком найпотрібнішого, харків’яни продовжують жити. Добра половина півторамільйонного населення міста виїхала на захід. Але решта лишилася. Лишилася – і працює! Пожежники намагаються врятувати вражені бомбами будинки, комунальники латають пошкоджені комунікації. Розвозяться хліб і вода. Вивозиться сміття!

Страх перед ворожим вогнем не зник. Але почали розрізнятися вибухи бомб, постріли протиповітряної оборони, залпи «Градів», артилерійський вогонь. Після кількох недоспаних ночей з’ясувалося, що можна спати і під вибухи – принаймні, якщо вони не поряд. Приходить усвідомлення того, що не кожна ракета спрямована саме в твій дім.

Гуманітарна допомога, яка прибула до Харківського екзархату УГКЦ, виявила, скільки довкола охочих допомагати в служінні ближньому. В Свято-Миколаївському кафедральному соборі на Салтівці та в Свято-Дмитрівському храмі на Полтавському Шляху вирує праця: розвантаження фур, сортування їжі, одягу, медикаментів, готування теплих страв для самотніх людей, складання й розвезення містом продовольчих пакетів. Зголошуються десятки добровільних помічників! Спільна праця стає зброєю проти страху, розгублености, паніки, яку намагаються викликати вороги, щоночі оглушуючи Харків ревом штурмовиків і вибухами бомб.

Шок перших днів чужинецької навали минув. Харків’яни вживаються в сувору атмосферу війни. Війна стає буднями, вчить обережності, передбачливості. І разом із тим вона з несподіваною різкістю розкриває наш внутрішній потенціал – не помічений, не поцінований, мало не змарнований у роки відносного миру. Потенціал людської жертовности.

Один наш парафіянин якось сказав цими днями:

- Я не сумніваюся, що ми переможемо. Боюся тільки одного: щоб ми не змарнували цього досвіду, як сталося після Помаранчевої революції та Революції гідности.

Ось що ми маємо зберегти з цих суворих буднів і з чим увійти в повоєнну відбудову - досвід людської солідарности. Болючий досвід, який спільно здобуваємо в роки всенародного іспиту.