"Межа року 2025". Про що говорили лауреати відзнаки "За інтелектуальну відвагу"

Олена Стяжкіна: 

"Моя помилка була в тому, що співзвучність Путіна та Пушкіна здалася мені достатньою підставою, аби протиставити їх і заявити: мовляв, Пушкін може рятувати, а Путін — ні. Соромно. Мені справді соромно це визнавати, але я нарешті маю сказати це вголос: співзвучність тут була і є в усьому. Протиставлення — немає. Путін дорівнює Пушкіну.

Вони обидва — про одне й те саме: про просування позірної, здебільшого вкраденої величі; про страх, несвободу, підкорення, вбивства й ненависть. Пушкін убивав, убиває і вбиватиме. Від часів Польського повстання він підтанцьовує на імперській сцені.

Кілька місяців у соціальних мережах – то тут, то там – спливає фраза "Вітру не буде. Треба гребти руками". Спливає, як водиться, від різних імен – то від Лесі України, то від Василя Стуса, то від Леся Танюка. Радше за все всі вони – ґрунтовно освічені люди – говорили її в різні часи. Оскільки це прислів’я. Латинське прислів’я, записане вперше ще Еразмом з Роттердаму. Прислів’я римлян, які жили біля моря. А тому ніколи б не дозволили собі таку катастрофізацію з оцим помиральним "не буде". 

Вітру немає, — говорили вони, римляни. Вітру немає – говорила й Леся Українка, й Василь Стус, і Лесь Танюк. 

Я перевірила латиною: Nullus ventus est

Немає. Але буде. На морі так завжди: вітри зникають і повертаються. 

Вітер буде, просто іноді випадає гребти руками. На цьому шляху головне, що ми знаємо порт – як з’ясувалося, частина його тепер посеред чотирьох океанів… най буде.

Головне, що ми  знаємо   порт нашого призначення. Він називається Україна - Перемога. Така от подвійна благородна назва

Ми переможемо".

фото: Facebook Миколи Княжицького

Базиль Керські: 

"Належачи до політичної еліти Другої Речі Посполитої 30-х років, Єжи Ґедройць був свідком її фіаско. Сьогодні поляки згадують ту державу з ностальгією як перший демократичний досвід, але Ґедройць розумів: вона була знищена не лише ззовні СРСР та нацистами, а й зсередини — через брак толерантності та нерозуміння того, що Річ Посполита є мультикультурною спільнотою. Політика щодо українців тоді була катастрофічною в усіх вимірах.

Я кажу це не тому, що я у Львові — я кажу те саме і в Польщі. Революція Ґедройця полягала в тому, що після війни він вигадав Польщу заново. Він не мав зброї, окрім вільного слова, етики та внутрішнього хребта. Його оточення найкраще розуміло, що є фундаментом тривалого миру в Європі.

У Польщі до Ґедройця часто підходять вибірково, сприймаючи Україну, Литву чи Білорусь лише як "сферу впливу" для власної безпеки. Ґедройць же пропонував повну зміну перспективи: поглянути на Центральну Європу очима українців та литовців. Саме така повага веде до справжнього політичного партнерства, яке є смертельною загрозою для імперської ідеї Росії.

Велике щастя, що на початку 90-х при владі знайшлися відважні люди, які реалізували цю філософію. Ґедройць розумів, що примирення з Німеччиною — це також антирадянська політика, необхідна для виведення російських військ з регіону. Сьогодні деякі польські експерти використовують антизахідну риторику, думаючи, що це зміцнює польсько-український союз. Це неправда. Наш союз міцний лише тоді, коли є повне порозуміння між усіма центральноєвропейцями.

Для Ґедройця Європа завжди була ідеєю, більшою за технократичну інтеграцію. Сьогодні силою Європи є її союзники — Велика Британія, Норвегія, але її серцем є Україна. Тому це відзначення для мене — можливість стати частиною української родини. Бути українцем у сенсі політичної спільноти — це сьогодні найвище вшанування для людини в Європі".

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.