Може з'явитися реальний шанс на перезавантаження двосторонніх відносин між Україною та Угорщиною, - Бендаржевський

Як сьогодні Україну сприймають в угорському суспільстві? Чи існує розрив між позицією уряду та громадською думкою?

На щастя, маємо багато опитувань громадської думки, проведених за останні кілька місяців і протягом минулого року в Угорщині щодо України. Є європейські дослідження, такі як "Євробарометр", а також угорські національні опитування.

Мушу зазначити, що, на жаль, сприйняття України здебільшого стосується не українців як нації. Це важливо розрізняти. Більшість опитувань фокусуються на Україні як державі та на українському керівництві. На жаль, більшість угорців не мають позитивного ставлення ані до України як держави, ані до її керівництва. Кількість угорців, які підтримують Україну, також суттєво зменшилася за останній період. Наприклад, у 2022 році близько 60 % угорців сприймали Україну як партнера. Нині, на початку 2025 року, таких лише 46 %.

Тобто сьогодні Україну як потенційного партнера для співпраці сприймає меншість. Подібна тенденція спостерігається і щодо питання про Україну та Росію — хто несе більшу відповідальність за війну і хто повинен докласти більше зусиль для її припинення. На жаль, Росія та Україна сприймаються угорцями майже однаково. Близько 50 % - 51 % або 53 % угорців вважають, що Україна несе таку ж відповідальність за припинення війни, як і Росія. Отже, більшість угорського суспільства має саме таке емоційне ставлення та таке сприйняття України.

Нині угорська опозиція відіграє доволі помітну роль у вашій країні. Яким чином уряд Угорщини виступає проти вступу України до ЄС? Поясніть, будь ласка, ситуацію всередині самої Угорщини.

Є кілька причин для такої позиції. Важливо розуміти, що угорський уряд офіційно не виступає проти вступу України до ЄС. Його заперечення стосується прискореної процедури вступу, запропонованої деякими лідерами Європейського Союзу. Було озвучено певні часові рамки, за якими Україна могла б стати членом ЄС уже до 2030 року, тобто приблизно за п’ять років. Якщо пригадати, у попередні роки угорський уряд підтримував прагнення України до членства в Європейському Союзі.

На початку 2022 року і Петер Сіярто, і Віктор Орбан заявляли, що майбутнє України пов’язане з Європейським Союзом. Однак нинішня позиція уряду полягає в тому, що ми не можемо дозволити вступ України до ЄС без виконання Копенгагенських критеріїв і без реформування самого Європейського Союзу, зокрема механізмів розподілу фондів згуртованості та принципів функціонування європейських інституцій. Україна повинна виконати всі необхідні зобов'язання, і це процес, який потребує часу.

Як експерт, можу зазначити, що, виходячи з досвіду останніх 30 років, у середньому країні потрібно близько 10 років для вступу до Європейського Союзу після отримання статусу кандидата. І це стосується держав, які не перебували у стані війни. У цьому контексті уряд Угорщини наголошує, що навіть за найоптимістичнішими прогнозами вступ України можливий орієнтовно у 2035–2040 роках. Це тривалий процес, і наразі Угорщина не може погодитися на приєднання України на умовах, що не відповідають усталеним процедурам ухвалення рішень.

Ще однією важливою причиною є те, що в черзі на вступ до ЄС уже перебувають інші країни. Уряд Угорщини протягом останніх 5-10 років послідовно підтримує інтеграцію країн Західних Балкан до Європейського Союзу. Для Будапешта було і залишається пріоритетом надати можливість таким державам, як Сербія, Чорногорія та інші країни регіону, приєднатися до ЄС. Проте їхній процес вступу фактично зупинено. Тому нинішня офіційна позиція Угорщини звучить так: як можна дозволити Україні приєднатися, обминаючи країни, які вже чекають на вступ понад 10–15 років? Дозволити Україні обійти їх було б безвідповідально. Саме в цьому і полягають ключові причини позиції угорського уряду.

Однією з ключових проблем, що ускладнюють українсько-угорські відносини, є питання прав угорської меншини. Як ви вважаєте, наскільки щирою є турбота Угорщини про угорську громаду на Закарпатті? Чи йдеться переважно про захист культурної ідентичності, чи все ж більше про використання політичних важелів впливу?

Я не вважаю, що у випадку України мова йде про використання політичних важелів. Радше йдеться про історичні та культурні причини. До початку війни на Закарпатті проживало близько 150 000 угорців. Скільки з них залишилося нині, достеменно невідомо. Вони становили приблизно 12–13 % населення області. Хоч ця частка і не є великою, потрібно враховувати ширший контекст — увесь Карпатський басейн та загальну політику Угорщини щодо угорських меншин у регіоні. Населення самої Угорщини становить близько 10 мільйонів осіб, тоді як ще близько 5 мільйонів угорців живе за межами країни. Більшість із них мешкає в Румунії, переважно у Трансільванії, а також у Словаччині, Україні та Сербії, зокрема у Воєводині.

Тому я вважаю, що мова йде не про вибірковий підхід - Угорщина не акцентує увагу лише на угорцях в Україні, залишаючи поза увагою інші громади. Йдеться про послідовну і цілісну політику. В угорській конституції закріплено обов'язок уряду захищати права угорських меншин, які проживають за межами країни в межах історичних кордонів Угорщини. Угорщина послідовно проводить таку політику щодо всіх своїх сусідів. Так, у 2011–2012 роках вона мала гострі суперечки зі Словаччиною, зокрема за часів уряду Роберта Фіцо, а також тривалий час зберігаються напружені відносини з Румунією у питаннях захисту прав угорської меншини. Фактично єдиною сусідньою країною, з якою Угорщина має стабільно добрі відносини у сфері захисту меншин, є Сербія. Це пов'язано з тим, що сербська влада надала угорській громаді культурну та політичну автономію. Отже, питання не обмежується Україною. Це частина ширшої, послідовної та довгострокової регіональної політики Угорщини.

А як ви оцінюєте зусилля України щодо захисту прав меншин, особливо після прийняття мовного законодавства в Україні?

Мушу сказати, що в грудні 2023 року я був налаштований дуже оптимістично. Коли угорські ЗМІ запитали мене про майбутнє двосторонніх відносин між Україною та Угорщиною, я висловлював упевненість, що після багатьох років певного глухого кута або напружених стосунків ми нарешті виходимо на шлях покращення відносин. Після того, як у грудні 2023 року було запроваджено винятки для національних меншин Європейського Союзу, які проживають в Україні, у січні 2024 року відбулася зустріч Петера Сіярто з Дмитром Кулебою, тодішнім міністром закордонних справ України. Згодом, улітку 2024 року, до Києва з візитом прибув Віктор Орбан. 

Як ви, мабуть, пам'ятаєте, на початку 2024 року Угорщина передала Україні перелік із 11 пунктів, у яких було окреслено, що, на думку Будапешта, слід покращити у сфері захисту прав меншин, які проживають в Україні, для подальшого поліпшення двосторонніх відносин. Серед порушених питань були використання угорської мови, можливість складання іспитів угорською у школах та статус угорських навчальних закладів. Востаннє я чув про ці питання у вересні 2024 року, понад пів року тому, під час візиту до Будапешта міністра закордонних справ України Андрія Сибіги. Відтоді жодних новин про будь-який прогрес чи покращення у виконанні цих 11 пунктів не надходило. Ще влітку 2024 року Ольга Стефанішина заявляла, що Україна рухається у правильному напрямі щодо виконання домовленостей, однак із того часу нової інформації більше не було.

Тоді траєкторія виглядала позитивною, але згодом, з невідомих причин, процес застопорився: обговорення припинилися, а повідомлення щодо подальших кроків зникли. Сподіваюся, що найближчим часом відбудуться зрушення, адже для Угорщини це питання залишається надзвичайно важливим.

Як Угорщина сьогодні сприймає Україну - як потенційного партнера у сфері регіональної безпеки чи переважно як зону конфлікту? І чому Будапешт відмовляється надавати нам зброю?

Це справді складне питання. Дозвольте почати із теми зброї. Що стосується її постачання, то, на жаль чи на щастя, важко дати однозначну оцінку, адже Угорщина просто не мала необхідних ресурсів, які могла б надати. Ще у 2016 році було розпочато масштабну програму переозброєння "Зріні 2026".

Відповідно до плану до 2026 року Угорщина має повністю оновити свої збройні сили. На момент початку війни в Україні, коли Росія здійснила напад, країна перебувала у розпалі цієї модернізації. Стару військову техніку та озброєння, частина яких залишалася ще з радянських часів, уже було списано, тоді як нове обладнання ще не надійшло. Таким чином, Угорщина фактично не мала достатніх запасів зброї, які могла б передати Україні. Згодом було ухвалено рішення на рівні урядових комунікацій офіційно заявити, що Угорщина не постачатиме зброю. Однак на практиці це пояснювалося тим, що на той момент країна просто не мала реальної можливості надати суттєву допомогу.

Крім того, частина стратегії базувалася на питанні статусу угорської меншини, що проживає на Закарпатті. Очевидно, уряд намагався зважити ризики і переваги своєї комунікаційної політики. Якби ми офіційно заявили, що надаємо Україні все можливе, навіть попри те, що фактично не мали чого надати, це могло б поставити під загрозу безпеку угорської меншини на Закарпатті. Так само під загрозою могли опинитися постачання газу й нафти з Росії, адже Угорщина перебуває у залежному становищі від російських енергоресурсів.

Тож справа була не лише у зброї чи захисті меншин. Це також питання енергетичної безпеки, оскільки близько 60 % газу, що споживається в Угорщині, надходить із Росії. Ми не маємо виходу до моря й, відповідно, не можемо дозволити собі розкіш побудувати термінал для прийому скрапленого газу й отримувати ресурси, наприклад, з Катару чи США. На жаль, цей фактор також був серйозно врахований. Якби Угорщина зробила кроки чи заяви, які сприймалися б як надто жорсткі щодо Росії, існував реальний ризик того, що Росія могла б припинити постачання енергоресурсів до Угорщини. Це завдало б серйозного удару по угорській економіці, яка значною мірою залежить від свого промислового сектору. Усі провідні німецькі автомобільні концерни мають виробничі потужності на території Угорщини. У разі зупинки постачання нафти чи газу угорська економіка опинилася б у глибокій кризі. Тож саме це також було одним із ключових чинників, який Угорщина мусила враховувати, вибудовуючи свою політику і визначаючи червоні лінії щодо війни в Україні.

Що могло б стати так званою точкою перезавантаження у двосторонніх відносинах між Угорщиною та Україною? Можливо, це освіта, культура, прикордонне співробітництво чи економіка?

Перш за все, я вважаю, що важливим кроком для поліпшення відносин стало призначення нового українського посла в Будапешті. Більше ніж два роки Угорщина залишалася без офіційного представника України. Попередню послиню, Любов Непоп, було відкликано ще влітку 2022 року, а згодом оголосили, що новим послом стане Федір Шандор.
За моїми спостереженнями, перші повідомлення про це з’явилися наприкінці 2022 або на початку 2023 року. Федір Шандор прибув до Будапешта й офіційно приступив до виконання обов'язків у лютому 2025 року.

Минуло чимало часу, перш ніж новий посол розпочав роботу, і я переконаний, що його присутність є надзвичайно важливою для відновлення і нормалізації українсько-угорських відносин.
Залишається відкритим і питання захисту прав меншин, про яке ми вже згадували. Сподіваюся, що найближчим часом ми побачимо реальний прогрес у реалізації обговорюваних 11 пунктів, і що це дозволить нам говорити про конкретні позитивні результати у цій важливій сфері.
Зрештою, гадаю, що потенційний момент для перезавантаження відносин може настати після завершення війни – після початку відбудови України, оскільки для Угорщини це має ключове значення як у сфері безпеки, так і в питаннях економіки та торгівлі. Україна є нашим сусідом, і саме Угорщина була однією з перших країн, яка визнала її незалежність ще у 1991 році.

Тому я вважаю, що може з'явитися реальний шанс перезавантажити двосторонні відносини, якщо у питаннях захисту прав меншин ми будемо діяти злагоджено й матимемо спільне бачення. Після завершення війни та з початком відбудови України ми могли б відкрити нову сторінку у наших відносинах.

І я дуже сподіваюся, що нам вдасться перезавантажити наші відносини.