Нам треба думати хоча б про 100 років наперед, - декан-засновниця бізнес-школи УКУ Опацька

Пані Софія вважає що навчатися усе життя - це зовсім не про вибір, а вже необхідність. В університети зараз  ідуть не тільки й не стільки за знаннями, бо тепер майже усе можна дізнатися з інтернету, натомість вищий навчальний заклад дає людині навички й, що найцінніше, соціальні зв'язки. 

До бізнес-школи Українського католицького університету вступають уже дорослі, досвідчені, успішні бізнесмени і управлінці. А отриманні знання застосовують як для вдосконалення власної справи, так і для розвитку нашої країни. 

Нещодавно ви повернулися зі Сполучених Штатів, з якою метою їздили, про що говорили?

Ми, наш університет і викладачі з університету, починаючи з повномасштабного вторгнення, дуже активно намагаємось співпрацювати з закордонними університетами не тільки для того, щоб якусь від цього мати цінність для наших студентів або для університету, а також використовувати цю співпрацю і партнерство, як нагоду промовляти до світу. Цього разу ми були в Сполучених Штатах. У нас є дуже гарний, надійний партнер університет Нотр-Дам (University of Notre Dame), з яким ми співпрацюємо понад 25 років. А з часу повномасштабного вторгнення це стало для нас підтримкою і навіть дружбою. 

На початку повномасштабного вторгнення щотижня впродовж кількох місяців наші партнери з університету Нотр-Дам дзвонили, щоб зрозуміти, як нам допомогти. І така людська турбота один про одного вилилась в дуже близьке партнерство. Зараз це партнерство більше в наукових проєктах, але для нас важливо, щоб ці проєкти були корисними і для України, і для наших партнерів. 

Під час цієї поїздки ми спільно з нашими партнерами проводили дуже важливий захід у Вашингтоні, також у нас були певні адвокаційні зустрічі, тому що потрібно продовжувати адвокувати за Україну. У США має значення, скільки людей про це говорить. Очевидно,  потрібно правильно говорити, знаходити цей ton of voise, яким ми комунікуємо. Але оця кількість і те, що ми постійно продовжуємо доносити інформацію з України, все-таки впливає на ті рішення, які приймаються в сенаті і в конгресі. Мені здається, що особливо турбулентний час в самих Сполучених Штатах важливо, щоб наш голос звучав, і це теж була наша задача. 

Facebook Софія ОпацькаВи працюєте конкретно з цим університетом, можливо, загалом знаєте, наскільки поширені такі ініціативи, як ваша в різних навчальних закладах США, і який це дає результат?

Підтримки є багато, але є багато і викликів. Українські студії впродовж дуже довгого часу  завжди були вмонтовані в так звані російські студії  - Russian Studies. І наративи, які там побутували, очевидно, не були проукраїнськими. Більше того, багато так званих Russian Studies були промоутерами пропаганди. Думаю, були місцями, осередками, де, можливо, навіть, працювали відповідні агенти. І це така річ, яку треба усвідомлювати, вона не демонтується швидко, тому що університети - інституції з дуже тривалою історією. І будь-що змінити в університеті, це забирає час і це є тривалим. 

Але почали виникати альтернативні осередки українських студій, які вже були в Сполучених Штатах і в Канаді, але зараз вони більш поширюються. Є така ініціатива першої леді та міністерства освіти - об'єднувати українські студії. Це насправді дуже важливий процес, але він не дає швидкий результат, проте потрошки відбуваються зміни. Знову ж таки, в тому самому університеті Нотр-Дам є студенти, які самі почали вивчати українську мову.

А що мотивувало?

Розуміння, що світ змінюється і багато питань, пов'язаних з безпекою вирішується саме тут. Я думаю, що це є, в першу чергу, якась мотивація для молодих людей, що цю частину світу треба добре розуміти. Тобто недостатньо мати оцю оптику, яку пропагувала Росія на Східну Європу, на Центральну Європу, потрібно мати відповідну оптику. І це, на мою думку, багатьох спонукає йти та вивчати. Я знаю, що ці групи не є великими, але це початок. Це дуже важливо, що люди мають оцю мотивацію і що вони йдуть вивчати Україну, українську мову, українську історію для того, щоб це все розуміти. Це є важливий процес.

Тобто це не зовсім про той романтизм, що Україна зараз бореться, ми захоплюємось цією державою, це про якісь далекоглядні плани на перспективу, що цей регіон може бути важливий? 

Я дуже сподіваюсь, що це є прагматизм, який може діяти довше. А коли романтизм, то "рожеві окуляри" спадають і тоді вже інтерес не такий великий. Прагматично це є правильно. І дуже добре, що оце усвідомлення відбулося.

Якщо проаналізувати цю поїздку, наскільки змінилися комунікація, аргументи, те, що ви говорите  американським колегам?  Адже в Україні відбуваються якісь справи, процеси, розслідування антикорупційних органів, про що дуже гучно говорять в цілому світі. Наскільки це змінює ваші адвокаційні поїздки?

Кожна цільова аудиторія  потребує своєї мови. Є важливі "червоні лінії", які варто використовувати. Я маю на увазі, не як обмеження, а таку нібито нитку, яку варто використовувати для того, щоб донести свою думку. 

Наприклад, про це дуже часто говорить владика Борис Гудзяк: "Ми недооцінюємо, яка кількість католиків у цьому світі". Ми до них не маємо свого доброго повідомлення, чому потрібно підтримувати українців. Ми дуже часто говоримо: "Подивіться, що відбувається на окупованих територіях", - що Росія часто використовує  тему "русского мира", "русского православія" і того, як притискаються меншини в Україні, як їм не дають прав і свобод. І потрібно говорити, пояснювати в  дуже спокійний,  виважений спосіб, наприклад, до віруючих. Потрібно пояснювати, з якими викликами стикається церква на окупованих територіях. Тобто до кожної цільової аудиторії треба знайти свій спосіб промовити.

Щодо запитання про те, що відбувається в Україні і як це може заважати чи допомагати? По великому рахунку, не думаю, що це дуже заважає, якщо знову ж таки - правильно знайти слова і пояснити, хоч і  дуже сумно, що в нас далі продовжуються корупційні скандали. Адже фокус уваги людей, які мали б думати про майбутнє країни, зміщується не туди, де він мав бути. Але при цьому, ми готові, попри війну, розбиратись з цими питаннями. І це багато свідчить про країну, що ми є демократична країна, в якій піднімаються складні теми. Дуже бажано, щоб все-таки ці речі і ці справи доходили до суду. Мені здається, ми ще не переконали світ, що наша судова система працює так, як вона має працювати. Якщо ми доведемо ті справи до суду і рішення будуть справедливими, то це буде дуже хороший аргумент на нашу користь. Тому я це сприймаю як ще один вимір, який  додаю до контексту, в якому працюю.

 Facebook Софія ОпацькаРозуміючи американський прагматизм, як ви їм пояснюєте, що для США зараз вигідно підтримати Україну?

Це дуже залежить від того, з ким я розмовляю. Начебто європейцям нам простіше пояснити, бо ми на одному континенті, але з  іншого боку в південній Європі, мені здається, нас не дуже чують. Якщо говорити про Північну Америку, то такі цінності і принципи, як міжнародне право, порушення прав дітей, те, що ми побачили на деокупованих територіях, звичайно, менше впливає, але є беззаперечні речі, які виникають в розмовах. Я завжди кажу, що для нас розмова про будь-які домовленості - не стільки розмова про територію, як про людей. І це якось промовляє, я намагаюсь використовувати такі історії, які можуть промовити, тому що саме історії родин, тих, хто вирішив покинути свою цивільну професію і цивільне життя, життя з родиною і служити цій країні, такі речі емоційно все-таки ще залишаються. 

Яким мають бути зараз українські лідери? Чого їм бракує сьогодні?

Коли говоримо про лідерство, є три важливі речі: компетенції, характер і відданість. Англійською це три слова, які починаються на букву "С", - competence, character, сommitment. У світі немає проблем з компетенціями. Взагалі  ця концепція виникла після світової фінансової кризи 2008 року. Тому що  саме тоді зрозуміли, що з компетенціями проблем нема;  ті люди, які привели до фінансової кризи такого масштабу, мали завершені кращі бізнес-школи, університети, тому компетенції в них були, їм бракувало, очевидно, характеру. 

І є третя тема - відданість. Я думаю, що зараз, на жаль, в українському суспільстві по темі характеру і відданості відбувається розподіл. Є люди, які готові проявляти свій характер і свою відданість, а є ті, хто не готові це робити. Тому питання не в компетентності, питання часто  не в експертності, адже завжди можна найняти добрих експертів, порадитись з ними. Але ця цінність характеру і відданості є ключовою для лідерства. І зараз цей розподіл, де є відданість і характер, де їх немає, ми набагато краще бачимо і відчуваємо. Врешті-решт, коли ми говоримо про характер, то йдеться про справжність, гуманність, як співпрацю, колаборацію. Тобто є певний набір тих чеснот, про які ми говоримо, як відчуття справедливості. І набір оцих чеснот допомагає людині проявити себе. Інша справа, що цей набір чеснот можна розвивати, і це те, що ми намагаємось робити, як ми допомагаємо управлінцям, підприємцям. А зараз, до речі, дуже часто ми з цими темами працюємо із військовими, допомагаємо їм розвивати ці чесноти.

Я думаю, ми зараз трошки поспішаємо з очікуваннями. Ми все хочемо швидко, і це зрозуміло, бо загалом світ пришвидшився. Тому хочемо, щоб була реформа за пів року. А коли людина заходить на якусь позицію державного управління, то вже чекаємо результати за 100 днів. У нас завжди є очікування цієї швидкості у всьому. При цьому, думаю, що ми, як суспільство, дуже змінились за останні 30 років. Ми насправді зробили дуже багато: позбуваємося поганих звичок, починаємо набувати нових потрібних звичок. Це заповільно, не так швидко, як би хотілось. Ми не думаємо про ефективність праці, про цінність, яку ми створюємо, про фокус і чи ми докладаємо зусилля там, де вони дають результат. Тобто є багато викликів. Але загалом, вважаю, що ми, як суспільство, зробили дуже великий крок вперед. 

Українці - підприємливий народ, а чи добрі ми підприємці, бізнесмени у глобальному контексті?

Якщо порівнювати ВВП, який ми продукуємо в країні, то не дуже добрі, адже цей показник залишається дуже низьким. Це проблема для країни. Я думаю, що це може стати більшою  проблемою в той момент, коли ми дійдемо до якогось формату миру, бо і підтримка може дуже радикально зменшитись і скоротитись. 

З іншого боку, ви часто можете почути від людей, які опинились в різних країнах після повномасштабного вторгнення, що, виявляється, банки не такі дружні і не такі диджиталізовані в Європі, як в Україні. Залізниця запізнюється, пошта повільна і часом губить  посилки на відміну від української пошти, чи це приватна, чи державна. Нам відкрилось порівняння з точки зору клієнтоорієнтованості, сервісу,  рівні доступності і споживацького досвіду. На мою думку, в цьому плані ми стали трошки впевненіші, тобто насправді багато в чому просунулися: у нас більш інновативні підходи, більш творчі до деяких продуктів та послуг. 

Багато українських компаній думають про вихід на західні ринки і багато хто цей процес почав робити, тому що і успішно працюють, скільки є релокованих бізнесів.

Але треба пам'ятати, що нас ніхто не чекає. Ринки поділені, боротьба між компаніями йде за соті й десяті долі ринку. Там є традиції, багато сімейних бізнесів, сімейних компаній, лояльність клієнта -  це переважно усталені ринки, якщо ми говоримо конкретно про Європу. Світ живе своїм життям, рухається своїми темпами і своїми викликами.

Якщо ми хочемо рухатись на ці ринки, нам потрібно вчитись дуже багато, не вважати, що нас там чекають з відкритими обіймами. Треба вчитись, досліджувати, звісно, буде багато помилок. Треба буде змінювати стратегії, а хто буде мати достатньо  наполегливості, настирливості й цілеспрямованості,  той доб'ється результату. Думаю, що ми маємо багато шансів на багатьох ринках.

Що означає для України, для українського бізнесу євроінтеграція? Бо це ж не тільки в одну сторону - що ми виходимо на європейські ринки, а й європейські ринки теж захочуть ще більше поширитись сюди. Що робити з викликами?

Так, виклики є. Почну з українських компаній, які думають про вихід на інші ринки. По-перше, треба буде відповідати дуже багатьом іншим стандартам, правилам, треба ці правила буде розуміти і цьому всьому відповідати. Про це потрібно вже починати говорити. До речі, дуже багато в цьому напрямку робить Спілка українських підприємців, і задачею є допомогти багатьом українським компаніям підготуватись до взаємодії з європейськими ринками.

В останні роки є багато сигналів від бізнесу європейських країн - якщо зміниться безпекова ситуація, то є великий інтерес до України,  до українського ринку. І треба розуміти, що великі гравці будуть сюди заходити, хотітимуть отримати велику долю ринку. Є компанії, які розглядаються одним з варіантів своєї стратегії -  підготуватись до продажу. Такий сценарій, теж є, і це нормальний сценарій. Очевидно, будуть купувати найбільш системні, прозорі компанії. 

Ті традиції введення управлінського обліку, які були 10-20 років тому, не підходять європейському прозорому бізнесу. Тому зараз є багато домашньої роботи, яку потрібно зробити українському бізнесу - якщо є амбіції або продати свій бізнес, або вийти на західні ринки, або врешті-решт конкурувати.

Ми вже згадували про релоковані бізнеси, а чи потрібно намагатися їх  повернути в Україну?

Як бізнеси, думаю, не факт. А навіщо їх повертати? Бізнес  шукає того середовища, в якому він є конкурентним. Інша справа -  очевидно, тепер ці бізнеси є резидентами інших країн, вони платять там податки, дають робочі місця. Взагалі, як на мене, це справа не про бізнес, а, напевно, якоїсь особистої історії і особистого рішення. Ті люди, які хотіли повернутись, вже повернулись. Я думаю, що батьки ще можуть повернутись, скоріш за все,  діти вже залишаться, тому що вони є в тій системі освіти. 

А щоб ви зараз порадили випускникам, їхнім батькам? 

Цікаве запитання, тому що в мене син - випускник, тому це я можу промовляти сама до себе. По-перше, я вважаю, що бакалаврська освіта має давати дуже добру і широку базу. В 17 років є мало молодих людей, які чітко знають, що вони хочуть робити в цьому житті.  А вже на магістратурі  дуже рекомендую попрацювати кілька років у відповідній сфері, щоб зрозуміли, чи це їхнє.  

Зараз бакалаврат - чотири роки, більше того, він буде скорочуватись. В  Європі вже це три роки, і є такі задумки з часом зробити три роки й в Україні. Знову ж таки, дуже варто попрацювати і тільки тоді вже вирішувати, а що ти хочеш наступним. Можливо, зовсім не обов'язково йти на магістратуру, а якщо вас цікавить щось дуже конкретне і специфічне, то можна взяти кілька курсів саме від тих навчальних інституцій, які найбільш сильні в тій сфері, яка вас цікавить. Тут треба починати думати дуже по-іншому. І ми так намагаємось зараз трошки по-іншому думати в УКУ. Тобто університет - це не обов'язково бакалаврат, тоді магістратура, а тоді сертифікатні програми або навчання впродовж життя.

Facebook Софія ОпацькаА українці до цього готові?

Батькам насправді треба теж розуміти, як взагалі глобально змінюється освіта. Це глобальні тренди, і треба розуміти, що у нас впродовж життя може бути кілька професій і до них кожного разу потрібно буде проходити якесь навчання. Подивіться, наприклад, багато є даних по ветеранах, які дуже часто не хочуть або не можуть повертатись до своєї попередньої роботи. Відповідно, їм дуже часто потрібно пройти якийсь навчальний курс. 

І ми теж в університеті про це починаємо думати. У нас студентами є не тільки молодь, яку привели батьки, а  якраз це зрілі люди, які змінюють свої професії, які змінюють якісь свої професійні траєкторії.  І для цього університет є, щоб їм допомогти в цьому.

Заклади освіти мають переставати бути "динозаврами" і мають трошки осучаснюватись у всьому - не тільки в змісті того, що ми викладаємо, в тих форматах, які зараз існують. Є багато різних наукових досліджень, як вчаться люди в різному віці, що їм цікаво і як це має відбуватися. 

Що робити з ШІ, який намагаються використовувати учні та студенти під час навчання?

Це велика тема. Треба використовувати його правильно. У багатьох європейських університетах перейшли на усні або письмові іспити, які відбуваються без додаткових засобів. Я думаю, що можна використовувати з користю і ефективно штучний інтелект. І там, де він може нам допомогти, варто це робити. Ми багато маємо дискусій про це в університеті. 

Але є ті речі, які для нас є неприйнятними. Наприклад, в університеті неприйнятним є плагіат. Нам потрібно такі речі пояснювати ще дуже багато в суспільстві, що це так само - приватна власність, яка має поважатися. І оце поняття приватної власності - ключ до підприємництва. Для нас це все ще процес навчання і усвідомлення, що правила потрібно дотримуватись. Навіть якщо не дуже довіряємо ще цій країні, але ми вчимось довіряти. У нас дуже низький рівень довіри між людьми, до інституцій в країні. І це все ми ще проходимо.

Чи витримає українське підприємництво такий тривалий період війни? Бо вже зараз говорять: "Ми мусимо закривати десятки-сотні кав'ярень щомісяця, різних закладів харчування, тобто тих місць, куди українці звикли ходити, тому що немає працівників.

Я думаю, нам доведеться прийняти те, що українців є недостатньо для того, щоб ми все це витягнули в такому об'ємі. Нам потрібно буде працювати з іноземцями, і ментально потрібно починати якось до цього готуватись. До повномасштабного вторгнення ми ментально також не були готові, але при цьому ми, вибачте за сленг, вивозимо вже п'ятий рік. Якщо це потрібно і має економічний сенс, організаційно ми маємо уможливити працю іноземців. Це уможливлення має бути легким, доступним. Треба розуміти, що є величезні культурні відмінності, з якими треба буде працювати. Насправді вже багато компаній роблять кроки в цьому напрямку. Інша справа -  перша тривога заволала і ті працівники перестрашились, зібрались і поїхали геть. Тобто такі випадки також є. Існує дуже багато ризиків. З ризиками треба усвідомлено працювати.

Зараз, на п'ятому році повномасштабної війни, на яку перспективу треба українцям планувати, які ставити собі цілі, наміри для того, щоб наша країна вижила, щоб залишилася і щоб була успішною?

Нам треба думати хоча б про 100 років наперед. Конкретний план вже може залежати від індустрії, галузі. Ми, як університет, як бізнес-школа, намагаємось планувати на довшу перспективу, тому що думаємо довшими термінами. Для нас це природно і ми теж в цьому бачимо свій внесок. 

Думати довшими періодами при підтримці один одного, ми можемо набагато більше, аніж уявляємо, що ми можемо. Тому  я б в цьому бачила надію, бо це про ту дію, яку ми спільно робимо і яка дає нам постійний рух вперед попри все.

Бо в слові "надія" є слово "дія".

Так!