Україна не буде віддавати борг росіянам

У новітній історії Європи український прецедент - унікальний. За всі роки незалежності держава так і не визначилась із зовнішньополітичним курсом, звівши його до сновигань між реальними й потенційними спонсорами - фінансовими й безпековими.

Не те щоб такий спосіб поводження був суто українським ноу-хау, проте здебільшого він характерний для держав із невизнаним або частково визнаним статусом. Власне тих, чий суверенітет і здатність його підтримувати викликає сумнів. Косово, Абхазія, Південна Осетія, ПМР, Північний Кипр (а до відносно недавнього часу - обидва), Палестина - всі вони, будучи обмеженими в економічних, природних і людських ресурсах, зробили предметом нескінченного торгу свою незалежність (так-так, ряд із цих країн існують у положенні сателітів, але патрон зовсім не заперечує проти цього. Радше навпаки: це дозволяє і йому без серйозних зусиль отримувати дивіденди).

Тим самим ці країни забезпечили неможливість посилення власного суверенітету. Вони - об'єкти, а не суб'єкти глобальної політики. Дивним чином, Україна опинилась у цьому товаристві, попри те, що перебування у буферній зоні - єдине, що її з ними ріднить.

Доктрина багатовекторності України, вибудувана першим президентом, формалізована й доведена до абсолюту при другому, зведена до примітиву при третьому, при четвертому президентові була доведена до повного абсурду. 

Переставши бути більш чи менш вдалим балансуванням між «полюсами сил», у своєму сьогоднішньому вигляді вона, за великим рахунком, зводиться до двох пунктів. Пункт перший – хто дасть більший кредит. Пункт другий – хто буде менше встромляти носа у те, як цей кредит проїдається і розпилюється. При тому обидва ці пункти однаково важливі.

Тому вражають своєю наївністю спостерігачі, які задаються питанням "Якщо і РФ, і ЄС давали по 20 мільярдів – чому ж президент Янукович вибрав РФ?" У світлі другого пункту – відповідь очевидна. І відповідь ця - Янукович все ще розраховує взяти гроші в Європи.

Поняття національних інтересів, міжнародного престижу, далекосяжної стратегії, врешті-решт, навіть тієї ж меркантильної вигоди – але отриманої не впродовж тижнів, а впродовж принаймні років – все це не просто ігнорується, а навіть, здається, навмисне не помічається вищим державним керівництвом.

Внаслідок діяльності теперішнього державного керівництва, зведеного до панічного пошуку коштів, за допомогою яких треба втримати макроекономічні показники (принаймні до наступних виборів) й задовольнити побажання наближених олігархів (завжди), Україна перетворилась на об’єкт міжнародних стосунків. Ось вам приклад: 37% бюджету 240-тисячної Абхазії на цей рік – без малого 2 млрд. рублів – склали російські дотації. Чи помогли вони відбудувати вже п’ять років як «звільнену» країну? Питання риторичне , тут навіть офіційні російські ЗМІ зберігають песимізм. Звісно, тут ідеться про одного-єдиного донора. Зрештою, в ПМР їх двоє, і це аж ніяк не робить із неї Монте-Карло, хоча Москва навіть не нагадує про двохмілйярдний газовий борг. Щоправда, вона таки застосувала цей гачок, аби посунути з президентства Ігоря Смірнова.

Так Палестина, приміром, висить на балансі в РФ, США, всіх арабських монархій зони Перської затоки, Ірану, ЄС та ООН. Якщо вірити голові Інвестфонду ПА Мухамедові Мустафі, тільки пожертви в 2009-2011 роках сягнули $15 млрд. Результат – той самий. Причому попри суму, аналогічну обіцяній Москвою Києву, спостерігаємо ті самі проблеми: економічна криза, борги перед бюджетниками, падіння економіки (7% замість прогнозованих 9% у 2011 році). Характерно, що ці проблеми наклалися на чергове загострення відносин з Ізраїлем. Наслідок – посередництво США й чергові $100 млн. від Вашингтона на розвиток інфраструктури автономії. 

До цієї практики вдаються  як Палестина, так і Косово, і Північний Кипр. Вельми часто, сідаючи за стіл переговорів, вони займають максимально жорстку позицію стосовно своїх майбутніх дій, котра зазвичай пом’якшується мірою того, як росте сума потенційної фінансової допомоги – на розвиток інфраструктури, подолання безробіття, - та на що завгодно, по великому рахунку. Або – навпаки – мірою роз'яснення майбутніх втрат певних офіційних осіб та їх оточення в разі надмірної.

Що ж, боротьба за незалежність може бути прибутковим бізнесом, хоч і пов’язаним із економічними ризиками. Як і спекуляція на власному суверенітеті – але це вже українське ноу-хау.

Київ очікує, що держави й міжнародні союзи, що мислять в термінах геополітики повинні шикуватися в чергу, аби зробити керівництву України найвигіднішу пропозицію, котра дозволить врятувати економіку, зберегти електоральний рейтинг чинного президента, і не обділити майнові інтереси його рідних, близьких і знайомих. Інші супутні умови потрапляння в геополітичну залежність від того чи іншого кредитодавця до уваги не беруться. 

Таким чином, стараннями сьогоднішньої влади, країна стає схожою на наречену, яка цікавиться виключно банківським рахунком потенційного нареченого, і умовами свого доступу до того рахунку – ігноруючи при тому решту аспектів спільного життя. Керівництво не просто готове пожертвувати соціальними та економічними перспективами суспільства – воно просто про них навіть не задумується, за замовчуванням даючи згоду на вплив потенційного кредитора. 

Наслідки теперішньої надто простої зовнішньої політики теж можуть стати вельми простими. Без структурних економічних реформ – з «прозорою грою» для всіх учасників ринку, шоковою терапією для невдячних виборців та іншими жахливими речами – кредити – з немалими відсотками – повернути не вдасться. А майна, яким можна розрахуватись з боргами, стає дедалі менше. Тож Києву пора переймати досвід Пріштіни, Східного Єрусалима та Тирасполя. Зрештою, країни, столицями яких є ці міста, об'єднує одна прекрасна річ - всі вони не віддають свої борги.