Величко. Літопис, лікуючий гідність

Сюди із Новопетровського укріплення Кобзар дістався пароплавом 20 вересня 1857 р., і звідси він мав намір відразу ж вирушити далі - до Санкт-Петербурга.

Проте бранцеві заборонили в’їзд до обох столиць.

- Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, - зізнавався Т.Г.Шевченко своєму побратиму, колишньому кріпакові знаменитому актору М.С.Щепкіну в листі від 12 листопада 1857 року. - На такій волі, як собака на прив’язі...

Під пильним наглядом поліції спливали дні, минали тижні, розвіювалися надії. Що додавало нескореному поетові сил?

В іншому листі, від 5 грудня 1857 р. із Нижнього Новгорода, відповідь!

Тарас Шевченко прохав знайомого літератора, історика та етнографа Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897) надіслати три видруковані в Києві томи:

- Не попадется ли тебе летопись Величка? Как поедешь, то возьми с собой, а как не поедешь, то передай Варенцову. - Трохи згодом Кобзар уже повідомляв у захваті:

- Спасибо тебе еще раз за Летописи, я их уже наизусть читаю. Оживает моя малая душа, читая их!

Розголосу знайдена літературно-історична пам’ятка в тодішній українській культурі набула колосального. На початку 1850-х рр. під чарівний вплив її автора, козацького літописця Самійла Величка потрапили Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш, О.М.Бодянський, М.І.Гулак, безліч інших відових науковців та літераторів.

На якісно новий рівень осмислення Літопису, як артефакту історичного, наукового, публіцистичного й літературного ґатунку, - згодом вивели тематичні праці Івана Франка, хто вважав архітвір Величка винятковою синкретичною працею.

Отже, неочікуванно тодішня україністика знайшла шедевр. І відтоді вона стала іншою, бо допитливо взялася заглядати у минуле, овіяне дідівською славою.

Ким він був, отой славетний український лицар, хто збурив до себе пильну увагу еліти освіченого українства середини XIX століття, потужно надихнув, додав сил для боротьби на шляху до здобуття своєї державності?

***

Занадто скупо Історія поділилася з нами фактами його біографії.

У козацькій родині, яка мешкала  в полтавському селі Жуки, 11 лютого 1670 р. народився Самійло Васильович Величко, майбутній козацький літописець.

Його батько, козак Василь Величко, зажив слави людини грамотної, мудрої та шанованої. Не дарма ж чоловік належав до першої сотні Полтавського полку.

Саме він став першим синовим навчателем, прищеплюючи малому знання.

Переказують, Велички були однією з небагатьох українських сімей, які мали чималу фамільну бібліотеку.

Успішно склавши іспити, Самійло опинився серед шпудеїв одного з кращих освітніх закладів Європи - Києво-Могилянської колегії. Окрім інших дисциплін, він сумлінно оволодів п’ятьма мовами, рахуючи латину, німецьку та польську. 

У ті часи в Колегії вчилися обидва небожі Івана Мазепи (1639-1709) - Іван Обидовський (1676-1701) та його зведений брат Андрій Войнаровський (1680-1740). Тож Іван Степанович часто й особисто відвідував елітний учбовий заклад, бував на тутешніх диспутах та шпудейських виставах. При Канцелярії гетьмана Війська Запорізького Лівого берега Дніпра тоді служили два лікарі-німці, з якими І.С.Мазепа розмовляв їхньою рідною мовою, а з італійськими майстрами, якими роїлася гетьманська резиденція, - він спілкувався італійською. З дипломатами господар Лівобережної України він перемовини, або польською, або латиною, бо… не досить добре володів французькою, хоч замолоду відвідував Париж та південну Францію.

Навіть загальна письменність у Росії була значно нижчою, тоді як на Україні вона стала здобутком не лише заможного прошарку, а й широких кіл козацтва. Українську старшину здебільшого складали особи, які здобули ґрунтовну освіту. Тим самим вона кардинально відрізнялася від бундючного російського боярства, в переважній більшості - неписьменного або малограмотного.

До 1755 р., коли було засновано Московський університет, Києво-Могилянська Академія взагалі була єдиним вищим учбовим закладом Росії, унікальним поставником інтелігенції для всієї імперії.

***

По-українськи Історія викинула коника з колишніми друзями. За підкилимну політику у найвищих ешелонах влади довелося відповідати всім, коли справді загриміло на українських теренах. У козацькому ранзі Генерального військового писаря 1687 р. В.Л.Кочубей (1640-1708), онук хрещеного татарина Кучук-бея, письмово засвідчив складений тоді ще військовим осавулом Іваном Мазепою донос російському царю Петру I про… зраду гетьмана (1672-1687) Лівобережної України Івана Самойловича.

Як наслідок, 22 липня 1687 г. законного очільника України заарештували - прямо у військовому поході на Крим, позбавили влади, катували у Москві, а потім, за традицією, заслали до Сибіру. Так Мазепа законно отримав… від Московії булаву.

Ніде правди діти, нашіптування й наклепи, на превеликий жаль, тривалий час були перевіреним інструментарієм у внутрішньополітичній боротьбі на Лівобережній Україні. До них вдавалися щедро і безпардонно.

Не гребував ними і Генеральний писар (1687-1699) Василь Кочубей - давній військовий товариш Івана Мазепи та навіть… його свояк. На віддяку новоспечений гетьман Іван Мазепа нагородив Василя Кочубея селами, рахуючи й знамениту Диканьку, та надав спільнику статус Генерального судді (1699-1808), котрий неодноразово виконував його делікатні дипломатичні доручення. 

Та справа була не в посадах. Мазепа і Кочубей справді товаришували. Гетьман безмежно довіряв Генеральному судді і, виїжджаючи у справах із стольного града Батурина, завжди залишав за наказного гетьмана Василя Кочубея.

Оскільки ж гетьман частенько прямував до Москви, чи ще кудись, і довго не повертався, Кочубей устиг звикнути до булави і почав потай снити про неї - не “наказну”, а повновладну.

***

Ось у такі політично-етнічні бекграудові декорації вийшов колишній студент Могилянки. При новому українському Дворі прагнули молодих людей бачити, не тільки мужніми та освіченими, але й гнучкими та допитливими. Така колись велася державницька політика, попри криві азіатські погляди з Московії.

Успішно склавши іспити, 1690 р. вихованець Києво-Могилянської колегії Самійло Величко обійняв посаду канцеляриста при Генеральному військовому писарі Василю Леонтійовичу Кочубею, котрий уже третій рік обіймав високу державницьку посаду.

Як і личить службовцю, молодий Самійло був відданим дворянином Кочубея, іншими словами, служив “у всіляких домашніх справах”, і лише попервах - звичайним писарчуком. Розгледівши талани канцеляриста, сюзерен поволі залучав юнака до виконання особливих доручень, рахуючи й “найпотрібніші та секретні на той час військові справи”.

Йшлося про спеціальні аналітичні грамоти, які згодом лягали на стіл московському цареві Петрові I. Були й таємні шиферні, тобто зашифровані депеші до господарів Волоського та Мунтенського. Як ви знаєте, у тодішній гетьманській столиці, Батурині, були акредитовані посли п’яти держав: шведський, московський, кримський, волоський і мунтенський (молдавський).

Із господарем Волощини Костянтином II Бринковяну та воєводою Мунтенським Мігаєм Раковіцею тривало листування, саме через Самійла Величка.

Про такі підкилимні перемовини інколи навіть Іван Мазепа не завжди здогадувався.

У тому важливому статусі канцелярист-шифрувальник прослужив 15 років.

… Дозволю собі невеличкий аналітичний відступ.

Так ось, тільки 8 вересня 1802 р. маніфестом імператора Олександра I замість колегій в Росії заснували міністерства. Тоді керівником Міністерства закордонних справ призначили графа О.Р.Воронцова.

Виходить, майже через сто років, як це було облаштовано при гетьмані Лівобережжя, Канцелярію МЗС Росії склали основні експедиції та три – секретні: перша секретна - цифирна (шифрувальна), друга - цифирна (дешифровальная), третя - газетна (служба перлюстрації). Пізніше експедиції стали називатися відділеннями.

Керуючий канцелярією МЗС фактично керував криптографічного службою. Йому доручалося зберігати числові ключі і весь внутрішній порядок канцелярії, а також зносини із директором пошт, листування з державними діячами, котрі знаходяться за межами держави.

Від 1808 р. канцелярією МЗС Росії керував дійсний статський радник Андрій Андрійович Жерве. Шифрувальне відділення очолював Христіан Іванович Міллер, а дешифрувальне - Христіан Бек. Напружена політична обстановка вимагала складання і введення в дію нових шифрів; нею займалися у Першому відділенні Х.І.Міллер і Олександр Федорович Крейдеман, ще ряд співробітників. Ні, молода шифрувальна служба Росії вже не переписувала, як колись шифри, а друкувала їх. Для цього в першому цифирному відділенні МЗС у 1816 р. з’явилася… перша літографія.

Тепер трохи зрозуміліше, які особливі доручення, рахуючи й “найпотрібніші та секретні на той час військові справи”, - виконував Самійло Величко. Буття в гетьманській Україні було багатогранним, хоч і не завжди передбачуваним.

Ні, канцелярист при Генеральному військовому писарі не перетворився на книжкового черва. Він особисто навіть брав участь у бойових походах.

Відомо, що через Правобережну Україну з помічним військом чиновник шиферного столу уже (!) Канцелярії Генерального судді рушав на допомогу полякам, котрі… криваво придушували 1704 р. національно-визвольне повстання фастівського полковника Семена Палія.

Ясна річ, Самійло Величко шаблюкою не вимахував, а готував шифровані листи, грамоти, накази, бо ж на війні вчасна інформація - переможна зброя.  

Очевидно, і в Генеральному війську, і в Канцелярії С.В.Величко виконував особливі (секретні) доручення, а також залучався до важливих посольств гетьмана Івана Мазепи. Хто володіє інформацією, той володіє світом.

***

На початку 1705 р. Самійла Величка увели до Генеральної військової канцелярії, де старшим канцеляристом він прослужив майже чотири роки. До трагічного падіння Василя Кочубея. Після тортур 14 липня 1708 р. при великоруському конвої на очах кількох тисяч українських козаків на майдані містечка Борщаківка, під Білою Церквою, де була польова ставка гетьмана Мазепи, - Кочубею відтяли голову.

За якийсь рік Петро І щиро шкодував, що стратив Кочубея.

Подейкували, чомусь московський цар усе чекав та чекав, що гетьман Іван Мазепа прохатиме його помилувати нашіптувальників! І - дуже дивувався, що до 14 липня 1708 р. того не сталося. Знову-таки це було геть по-українськи.

А невдовзі російський імператор й узагалі прозрів, коли з’ясувалося: гетьман Мазепа-таки виказував невдоволення московськими порядками, поширював чутки про народні біди… Отже, виступив проти Російської держави, але годі було гризти лікті.

Тим часом Василя Кочубея поховали 19 липня 1708 р. біля Трапезної церкви на території Києво-Печерської лаври, а його жупан та закривавлену сорочку, в якій стратили Генерального суддю Війська Запорізького, відіслали на батьківщину, в с.Жуки, Полтавської губернії, де до 1837 р. реліквія зберігалась у Покровській церкві. Тепер реліквії знаходяться у Полтавському краєзнавчому музеї.

Так засяяв ореол ще одного українського мученика.

Після трагічних подій, пов’язаних із стратою безневинного Василя Кочубея, наприкінці 1708 р. Самійло Величко і собі опинився у Чернігівському краї, за ґратами. Припускають, що звільненню оббріханого канцеляриста Війська Запорізького, довіреної особи свого рідного батька, згодом опікувався другий син В.Л.Кочубея - Василь Васильович Кочубей, полковник полтавський (1729-1743).

Семирічне ув’язнення Самійла Васильовича закінчилося приблизно 1715 р..

З нього було досить. На державну службу 45-річний бранець більше не повернувся. Спочатку він оселився в с.Диканька, а потім рушив до рідної домівки - у Жуки; обома селами володіла родина Кочубеїв.

Тут, на Полтавщині, колишній урядник узявся систематизувати всі можливі джерела, що складали історичний інтерес: упорядковував документи, ретельно збирав та аналізував  акти, грамоти, листи, універсали тощо. На батьківщині страдник трохи учителював, насолоджувався красним письменством та все жадав відволіктися, аби викинути з голови жахливі роки, змарновані в  острозі.

Та величезна колекція книжок, списків та манускриптів, зібрана упродовж життя, не давала спокою. Усі історичні хроніки, літописи, грамоти, художні твори не давали спати, а подій та люди ставали уві сні.

***

Так помалу, тихою самою, за підтримки другого сина Кочубея Самійло Величко узявся писати Літопис з історії козацької доби України, в якому висвітлював події 1648-1700 рр.

Ніби він особисто хотів збагнути: де помилилася Лівобережна Україна, як одне одного зраджували великі гетьмани, коли сам він схибив, звідки приходила Божа кара. Якщо ми точно не зрозуміємо, із чого почались наші біди, у чому полягають кричущі помилки, - нас довіку зраджуватимуть “любі друзі” і перемагатимуть “люті вороги”.

Зібравшись із думками, у своїй “Передмові до читальника” колишній канцелярист Війська Запорізького С.В.Величко розважливо налаштував авторський камертон і повів розповідь, наче він із громадою дружню бесіду мав. Ось, зважте самі:

- Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючись із них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на приказку - в терпінні вашім знайдеться душа ваша. Думаючи про це й оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всілякі діяння й побачив, що славу тих чужоземців пояснено й не затемнено.

На хвильку “правдешній Малої Росії праведний син” відкладав на бік огризок гусячого пера та при блиманні стривоженої свічки замислювався:

- а до якої навіженої та неосяжної справи він береться?

- чи здужає впоратись із задумом?

- не забракне чи творчих сил та потрібних документів?

Легковажна пір’їна сама шукала чорнильницю, а рука довільно бігла за рядком, - попри те, що голова, здавалося, ще й не збагнула, що саме потрібно писати.

Лягали на грубий папір рядки, і в них карбувалася Історія:

- Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни й славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те постало, як відбувалося і як закінчилося, не зазначивши й побічних обставин.

***

На титанічну літературну працю козацький Нестор поклав останні десять років життя. Написаний Самійлом Величко чотиритомний Літопис фрагментарно торкався буремних подій XVII століття. І нині та історична розвідка вражає масштабністю та глибиною, задокументованими фактами та безцінними свідченнями.

Безперечно, центральною фігурою тут виступає гетьман Богдан Хмельницький, а за театральний репертуар слугую героїка військових дій та національно-визвольна боротьба українського народу проти шляхти у повному жанровому спектрі: драми, мелодрами, трагікомедії, фарси, комедії, навіть хеппенінги.

Ліки гіркі, та українцям сучасним мають відпускатися без рецепту.

Усе свідоме життя Самійлом Величко прагнув оповісти світ, залишити згадку – не стільки про власні враження та спостереження, скільки про глибинні історичні процеси, які відбувалися просто на його очах.

Літописець козацької доби це здебільшого відчував, аніж розумів.

Тому він змушений був писати, бо не писати не мав сил.

Щоразу в роздумах та оцінках піднімаючись вище і вище, він не жадав моря фактів, він прагнув океану узагальнень.

Знання засліпили? Не знаю, але багаторічне розумове та фізичне напруження далося взнаки. На схилі літ Самійло Величко повністю осліп.

Ні, це не зупинило пошук Істини і поступ правди.

До щоденної праці було залучено винайнятого писарчука, аби хлопець сумлінно нотував те, що уже несила записати кволій руці. Останньою надиктованою працею стала фундаментальна “Космографія”. Уявляєте, це наприкінці 1720-х рр.?

Як би старечий голос не тремтів, але Самійлом Величко запопадливо надиктовував “Передмову до читальника”, аби не так лячно нам з вами ступати в глибини віків:

- Знаю, що не захочеш тому перечити, ласкавий читальнику, що сліпі на тілесні очі ті люди, котрі не знають книжкового писання. Так само сліпі й ті, котрі знають письмена, але у читанні не вправляються, тому не можуть ані про що знати. Тажбо той, хто письменний і дбає про книжкове читання, може легко пізнати великі Божі справи, які є в підсонні, і його божественні явленні невимовні благодійства не тільки людському роду, але й усьому живому, від чого й на путь спасіння легше може потрапити. Я ж, хоч і радий був би читати сам, але, маючи зачинені двері очей, щоб бачити писання, змушений не без жалю надокучати людям, щоб мені читали книги; слухаючи ж, що міг, натрапив на рукописну книгу, оцю “Космографію”, яку вислухавши (хоч і сподіваюся, що вона є десь у світі надрукована і має в собі досконалий і без жодних помилок опис усієї земної кулі), однак через те, що тієї друкованої слухати не удостоївся, то й рукописну, недосконалу, яка має в собі багато помилок, наслухав, як ворон, котрий сидить на норі.

***

Як справжній енциклопедист своєї епохи, Самійло Величко знав, про що йому слід розказати, аби нащадки теж збагнули: як збудовано оцей світ?

Видно що поспіхом, перестрибуючи із теми на тему, але до ладу, “істинний Малої Росії син із хазарського племені, а зі слуг Війська Запорозького найменший слуга Самуйло Василієв Величко” диктував власну “Космографію”, де на 866 аркушах йшлося про вкрай потрібні для знаття людського речі.

Про що саме?

Про Флорентійський собор; про різницю римської віри з православними греками та Руссю; про заснування та про взяття турками Царгорода; про султанів бусурманських; про деяких Пап, які спричинилися до римського блуду тощо.

Аби картина складалася повнішою, до “Космографії” прикладалися окремі тракти: про Єрусалим і святі палестинські місця; про першу війну Хмельницького до поляків;  про Казанське царство і про заволодіння ним московськими князями…

Читати - не перечитати.

Де б ви думали нині знаходиться оригінал Літопису Величка, отой довершений зразок українського літературного бароко?

Маєте раціє, манускрипт зберігається у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі.

Наче хтось його, бодай раз, там розгорнув, за останні три чверті століття.

***

Нотуючи час, Самійло Величко, отой “оповідач людських діянь”, йшов у Вічність. Заклопотаний роками, датами та фігурами, подіями та наслідками, він незчувся, як настала Божа година. Точна дата смерті українського літописця не відома.

Дослідники припускають, до Небесної Канцелярії досвідченого історіографа українського козацтва  Самійла Величка люб’язно покликали після 1728 р.

Кажуть, видатного українського історика поховали на церковному кладовищі - або біля Покровської каплиці у с.Жуки, або при Хрестовоздвиженському храмі в с.Диканьці. Але точно - десь на Полтавщині.

***

Стираючи дати та особистості, час безжально засипае сухим порохом Історію.

Дивну долю мають шедеври, несхожу. Ось і повний текст Літопису Величка, на жаль, не зберігся. А він - один із найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії другої половини XVII-початку XVIII століття.

120 років чекав друку той артефакт. Діялося воно так.

На твір С.В.Величка випадково натрапив російський історик, літератор та видавець Михайло Петрович Погодін (1800-1875).

Саме він 1840 р. придбав на аукціоні безцінний список, коли після смерті збирача рукописів, вологодського купця Івана Петровича Лаптєва (1774–1838) розпродавалася колекція, яку покійний збирав понад сорок років.

Стан рукопису був жахливий - найбільше, здається, постраждав перший том: помітно зяяли вилучення, траплялися чималі пропуски в тексті...

Проте пан Погодін швидко зметикував, який рідкісний та надзвичайний манускрипт приплив йому в руки. Запахло великими грошима.

Тож новий власник пред’явив Літопис Величка двом знаним українським енциклопедистам - історику, філологу і славісту Осипу Максимовичу Бодянському (1808-1878) та фольклористу, історику і філологу Михайлу Олександровичу Максимовичу (1804-1873). Знавці прийшли у захват, одразу оцінивши рівень знахідки: сенсація! Аби викупити рукопис в академіка Петербурзької Академії наук М.П.Погодіна, котрий зажадав величезний гонорар, знадобилися матеріальні ресурчи. Проте гроші не знайшлися!!!

Зрештою, Михайло Петрович, здається, доброчинно віддав літопис на Київську археографічну комісію з вивчення давніх актів.

Лише у 1848 р. під назвою “Летопись событий в юго-западной России в XVII в.” під редакцією Осипа Бородянського артефакт почала видавала Київська археографічна комісія: 1848 р., 1851 р., 1855 р., 1864 р. Ось саме перші її три видані книжки і жадав так 1857 р. у Новому Новгороді отримати Кобзар!

…Мало минути ще 62 роки, аби Українська Академія наук 1926 р. за високого поліграфічного виконання видала перший том Літопису.

Перепрошую, просто перевидала першу книжку з… першого видання пам’ятки.

Друге (повне) видання Літопису Самійла Величка здійснив 1991 р. у київському видавництві “Дніпро” Валерій Шевчук. Широко проілюстрований автентичними історичними матеріалами манускрипт з’явився у перекладі сучасною українською мовою та містив ґрунтовні наукові коментарі. Лише приміток було написано 3344.

Хоча пильні науковці ту працю затюкали, мовляв, чого це переклад зроблено не з оригіналу, а з… попереднього видання, - факт історичного значення не втратив. Літописець Самійло Величко ступив в оновлену Україну саме в рік вікопомний, рік здобуття суверенітету.

Отже, минає 24-й рік. До 60-річчя, а тим паче – до 120-річчя, якщо пригадати попередні темпи дослідження літературно-історичної пам’ятки, ще далеченько. 

Та, як на мене, Літопис Самійла Величка - то лакмусовий папірець, перевірка на державницьке базіканні, і Верховної Ради, і Кабінету міністрів, та й Адміністрації Президента України, стурбованих, але на практиці бездіяльних у пошуках національної ідеї.

Ось, людоньки, наша Велика Національна Ідея, вкладена у пожовклий недосліджений манускрипт! Хоча Літопис, по-моєму, усе розкладає по поличках: хто ми, звідки, чому такими стали і куди маємо прямувати?

***

Як писарський мастак, С.В.Величко став автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Для написання Літопису Самійла Величка він користувався різними джерелами: народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується; частина з них відома й з інших джерел.

…Століттями чубилися одне з одним Річ Посполита, Османська імперія, Московія, Австо-Угорщина, Швеція; до складу останньої 1648 р. увійшли навіть землі… Північної Німеччини. А страждала завжди Україна.

У питанні європейського вибору Ненька здебільшого виявлялася… крайньою, тому й, на думку чужинців, була вона Україною.

Скривдженою, але нескореною. Про це і писав козацький літописець.

І писав Самійло Величко, між іншим, мовою, яку він називав “козакоруською”, або “нарічієм малороссійским”. Насправді, то була українська книжна мова XVII-XVIII століть, що обіймала і живе розмовне мовлення, і народну мудрість, і латинські вирази та афоризми, і церковнослов’янізми з полонізмами – усе різноманіття багатств, яке мирно квітнуло на наших лексичних теренах, не вимагаючи статусу державної мови. Перепрошую, але не відбиратиму хліб у справжніх фахівців.

Під завісу остання увага:

- Меценати! Молодим талановитим науковцям знадобився б мільйон-другий гривень на дослідження, а Ваші прізвища могли б бути вписаними в національну Історію.

Бо ж повне перевидання та дослідження творчої спадщини Самійла Васильовича Величка може стати найпотужнішим національним проектом на найближчі ДЕСЯТИЛІТТЯ.