Чи зможе посмертний аргумент Нємцова розворушити Росію

Схоже, версія про те, що Бориса Нємцова вбили, аби не допустити публікації звіту про втрати російських військ на Донбасі, набирає популярності. За даними близьких до вбитого політика осіб, він підтримував зв’язок безпосередньо з російськими військовослужбовцями, яких керівництво вирішило записати у "невідомі герої курортно-військових дій", відмахнувшись рукою як від живих, які вимагали обіцяну зарплатню, так і від мертвих, родичі яких розраховували на компенсації.

Думку про "донбасько-військовий слід" вербалізують не тільки друзі й знайомі політика, але й доволі несподівані особи на кшталт заступника генсека НАТО Олександра Вершбоу. Складно сказати, чи в останньому випадку йдеться просто про дипломатичний випад, чи то посадовець володіє інформацією, якою немає в нас. 

В будь-якому разі, колеги і соратники Нємцова переконують, що робота політика не пройде намарно – і зібрана ним інформація для доповіді "Путін. Війна" буде оприлюднена, не зважаючи на його вбивство – а також старанну конфіскацію слідством всіх документів, а також оргтехніки покійного.

Чи вплине ця інформація на росіян – питання дискусійне. Річ у тому, що всі аргументи, якими Борис Нємцов надіявся вплинути на російське суспільство, по суті своїй, зводяться до вербалізації ціни, яку воно вимушене платити за українську авантюру Володимира Путіна. Частину цієї ціни – у вигляді втрат економіки і, в підсумку, добробуту – офіційно озвучує російський Мінфін. Все решту виражається у кількості вбитих і покалічених, а також збожеволілих "відпускників", яких везуть назад через кордон або спалюють на місті в пересувних крематоріях для зараженої худоби. Російські журналісти кажуть, є ще й такі, яких розстрілюють артилерією, щоб не виплачувати борги по зарплатні. Правда чи ні – хтозна, але виглядає правдоподібно.

Та для того, щоб суспільство змогло належно оцінити ціну забаганки свого пожиттєвого президента – і, ймовірно, визнати її занадто високою – потрібно, щоб оте саме суспільство існувало. Існувало у сенсі якоїсь осмисленої та інтегрованої цілісності, яка здатна оцінити шкоду, яку завдає різним частинам цієї спільності діяльність Володимира Путіна.

Проте вся проблема, схоже, якраз і полягає в тому, що будь—яка подібна спільність в Росії відсутня. Є партія влади, яка рахує, скільки залишилось в бюджеті на дерибан. Є нацпатріоти, яких цікавить, коли вже анексія Донбасу буде визнана офіційно, і коли російська армія піде далі. Є опозиція, яка мовчки рахує вбитих і ув’язнених (так і хочеться сказати – полонених) – та потроху пакує валізи. І є дев’яносто відсотків населення Російської Федерації, які є абсолютно атомізованими частками, яким абсолютно байдужа доля їхніх співгромадян.

Більшість з них не втратили рідних і близьких на цій війні. А в силу повної атомізації чужий біль для них – не більше, ніж рядки в новинах. Вони ніяк не асоціюють себе з тими, хто постраждав. Пошматовані  артилерією іванівські десантники для мешканця Москви – все рівно, що африканці. Живцем спалений танкіст-бурят з однаковим успіхом міг би бути марсіанином. Що вже говорити про мешканців Донбасу, чи, страшно сказати, українських військових. Тому звіт про кількість вбитих та поранених їх навряд чи вразить. Поки не загине хтось з їхніх рідних і близьких. Хоча навіть тоді їм буде простіше, безпечніше і комфортніше винити в тому "проклятих укропів" – а не власну інертність і небажання виступити проти влади, яка влаштувала цю бійню.

Не тільки відносно адекватні росіяни – навіть проплачені тролі чудово розуміють, що звіти про кількість загиблих на Донбасі російських солдатів і офіцерів є документом, вельми близьким до правди. Просто для них це правда, до якої їм байдуже. Правда, яка з якихось точок зору їм невигідна. Тим гірше для неї.

Проте в Бориса Нємцова не було іншого способу достукатись до своїх співгромадян, окрім цієї останньої правди про кров. Він хотів зупинити безумство, навіть усвідомлюючи, що йде з голими руками на монстра російської адміністративної та силової системи, оточеного хмарами приручених упирів – "антимайданівців", "козачків", "бойових націоналістів" та інших штурмовиків та чорносотенців.

Не згірше за нас розуміючи свої, м’яко кажучи, невисокі шанси на успіх, і маючи можливість спокійно й без проблемно емігрувати з Росії, Нємцов вирішив все-таки продовжити свій безнадійний бій. Останній удар в якому він наносить вже з могили на Троєкуровському цвинтарі.

Нємцов зробив все, що міг. Було б добре, якби кожен з нас, підійшовши до останнього фінішу, зміг би сказати про себе так само.