Пішаки і демони

"Но учти, что Фишер очень ярок, даже спит с доскою - сила в нём", - пісня Володимира Висоцького "Честь шахової корони" свідчить про ту повагу, з якою ставилися до Боббі Фішера і в наших краях після знаменитого матчу 1972 року, в якому американець боровся за звання чемпіона світу з радянським гросмейстером Борисом Спаським. Саме цей матч, що завдяки політичному контексту і досить незвичайному перебігу заслужив репутацію "матчу століття", і опиняється в центрі сюжету стрічки.

За цікавим збігом, головний герой картини Цвіка носить таке ж прізвище, що і персонаж іншого кінозвернення до часів Холодної війни, яке ще не зійшло з українських кіноекранів, "Моста шпигунів" Стівена Спілберга. Як відомо, радянського розвідника, що прославився під ім'ям Рудольф Абель, насправді звали Вільямом Фішером. Утім, Боббі Фішер не тільки приналежністю до мирної професії шахіста, але й за своїми психологічними якостями здається прямою протилежністю свого тезки. Вільям Фішер у картині Спілберга постає, відповідно до документальних свідчень, непохитним воїном, який з цілковитою незворушністю піддає життя смертельному ризику заради своїх ідеалів і своєї країни (хоча ця країна і готова ним пожертвувати), у той час як Боббі Фішер (Тобі Магуайр) в "Іграх чемпіонів" постає, що також цілком відповідає історичній основі, втіленням егоїзму, жертвою непомірної гордині і хворобливих душевних терзань.

Автори картини створюють виразний образ замкнутого, нервового, примхливого суб'єкта, який викликає то мимовільну симпатію своєю безкомпромісністю, готовністю відстоювати найбільш примхливу ідею всупереч власним інтересам, то відштовхує цілковитою зневагою до почуттів оточуючих. Не відчуваючи любові до близьких, Фішер не вважає за потрібне проявляти повагу і за шахівницею. Своїм суперникам він демонструє презирство, а то й зовсім обходиться з ними, немов з бездушними спаринг-партнерами, чимось на зразок комп'ютерних шахів, існуючими тільки для того, щоб допомогти йому тренуватися. Лише в по-справжньому сильних гравцях він готовий побачити людську особистість, як правило, зловмисну і підступну.

Психічна нестійкість і відсутність інтересу до політики роблять Фішера вкрай сумнівним в якості людини, яка відстоює честь країни у спортивному змаганні. Але, на жаль, цей химерний, істеричний суб'єкт виявляється єдиним американцем, здатним виступити гідним супротивником радянських шахістів. 

"Ми програли в Китаї, програємо у В'єтнамі, і в цій ситуації остаточно програти червоним шахову першість нестерпно", - намагається вдихнути в Фішера патріотичний запал його менеджер Пол Маршалл (Майкл Сталберг), очевидно, пов'язаний зі спецслужбами. Але стурбованого лише затвердженням особистої переваги героя мало хвилює престиж батьківщини, тож більш благотворний вплив на американського претендента справляє інша людина з його почту, Вільям Ломбарді (Пітер Сарсгаард), шахіст і католицький священик, якому вдається втихомирювати душевних демонів Фішера.

Однак зрештою жодні вмовляння не допомагають стримати самодурство претендента, який раз у раз вимагає змінити умови проведення матчу, ображає організаторів і суперника. Поступово стає очевидним, що дивацтва Фішера пояснюються не просто егоцентризмом і невихованістю, що його вимоги збільшити призовий фонд диктуються не жадібністю, а його демонстрована в грі нестандартність мислення має зворотний бік.

Божевілля, в яке занурюється Фішер, його підозрілість і ксенофобія представлені як відображення епохи (в якийсь момент безглузді витівки Фішера, впевненого, що червоні встановили за ним стеження і намагаються йому нашкодити, переймає і Спасський, засвідчуючи тим самим заразливість манії переслідування). Може здатися, що панічні атаки героя, його припадки люті є ознаками схильності до антикомуністичної істерії, сліпій вірі офіційній пропаганді, в якій правда про злочини радянського режиму перемішана з безглуздим вимислом. Але переконаність у своїй винятковості і віра в змови, які загрожують йому з усіх боків, змушують Фішера обрати куди більш радикальних наставників - правих екстремістів, чия конспірологічна антисемітська маячня виховує в ньому ненависть до своєї батьківщини та свого народу.

Матеріал піввікової давнини - на жаль, настільки сучасний в наші дні - творці картини використовують не тільки для того, щоб розповісти про трагедію окремої особистості, але й щоб попередити про небезпеку, яку пропагандистська війна несе для психологічного здоров'я цілої нації, відкриваючи своєю "брехнею для порятунку" шлях для найжорстокіших і найбезглуздіших ідеологічних побудов. "Ігри чемпіонів" показують, що, яким би не був небезпечним наш ворог, чи не головна загроза таїться всередині нас, що наша зарозумілість, нетерпимість і боягузтво є найпідступнішою п'ятою колоною.