Герої не помиляються. Савченко та український "комплекс месії"

Не пройшло і двох тижнів від визволення льотчиці Надії Савченко з російської тюрми, як ще зовсім донедавна один з головних символів української нескореності, ризикує стати ледь не головним зрадником. І все це за наслідками лише однієї необережної заяви.

Так, заяви більш ніж неоднозначної. Гучної і різко дисонуючої з її образом. Але це тільки на перший погляд. Нікому навіть в голову не приходить, що перші дзвіночки про саму можливість подібного ходу думок можна було почути ще під час її першої прес-конференції.

Але, напевно, слова про готовність поговорити з ГРУшниками, або заяви про "переговори хоч з чортом" менше цікавили суспільство, аніж її президентські амбіції чи перерви "на перекур".

Власне, нікому навіть в голову не прийшло спробувати хоча б подумати, які наслідки для людини може мати дворічне перебування в неволі. Як мінімум, подумати про наявність так званого стокгольмського синдрому.

Ні, це зовсім не стовідсоткове пояснення мотивів сказаного Савченко, але це один з десятків варіантів. Такий самий можливий, як і багато інших, в тому числі й не дуже втішних.

Слова Савченко про те, що вона готова до переговорів навіть з ватажками так званих "республік" Захарченко і Плотницьким викликали вибух емоцій і хвилю засудження. Ще два тижні тому вона була героїнею, і за будь-які спроби обережно натякнути, що перш за все вона просто людина, можна було отримати "на горіхи".

Сьогодні ситуація кардинально змінилась. І за точно такі ж спроби побачити в ній нарешті людину, з усім набором своїх переконань і хиб, можна знову нарватись на осуд.

"Проникливе" українське суспільство вже поставило діагноз – агент Кремля. І будь-які спроби не піддаватись на трендову "зраду", автоматично зараховуватимуться в підіграш все тому ж Кремлю.

Скільки не повторюй, що не варто зачаровуватись, щоб потім болісно не розчаровуватись, а українці все одно зводять на п'єдестали героїв, звідки їх одразу ж безжально намагаються скинути.

Тотальний ідеалізм, яким хворіє зовсім не бе згрішне українське суспільство, готовий тільки до супергероїв. Тільки ідеал. Тільки хардкор. Іншого не дано.

Вже й не перерахуєш, скільки разів українцям виднілися "месії". Ющенко, Ярош, Парасюку та багатьох інших. Ланцюжок можете продовжувати з огляду на ваші особисті політичні переконання та історичну пам'ять.

Власне, жага до "Герой прийде - порядок наведе!" настільки неубієнна, що інколи граничить з одержимістю. Колективна свідомість і відповідальність українців чудово спрацьовує під час Майданів, але швидко випаровується, коли мова заходить про довготривалі дистанції.

Простіше кажучи, бігати швидко ми вміємо як ніхто, але чомусь недовго. І ось в моменти, коли українці змучуються "бігти", вони швидко знаходять героїв, яким можна передати естафетну паличку, а самим спокійно очікувати перетину фінішної прямої. Щоб потім з легкою душею сказати: "Я теж біг".

Савченко ледь чи не ідеально підходила (думаю, що потенціал все ж невитрачений) під образ того, на кого можна покласти всю відповідальність. Вона бігла тоді, коли більшість вже змучилась. Але, що вона при цьому думала не цікавило нікого до тих пір, поки вона не спіткнулась.

І замість того, щоб вказати їй на хибність обраного шляху, набагато простіше просто її кинути. Впала, так впала. Значить не герой. Герої ж не можуть спотикатись чи падати, правда?