Геноциди розбрату. Як можна врятувати українсько-польські відносини

Те, що стосунки між Україною та Польщею псуються з дня на день все більше, не є секретом ні для кого, хто хоч трохи цікавиться ситуацією у нашого західного сусіда. І найбільшого союзника. Найнеприємніше, що головним каменем спотикання у стосунках Києва та Варшави стало минуле. Тобто, різне бачення історії.

Останні слова «сірого кардинала» польської політики Ярослава Качиньського про те, що Україну не пустять до Європи з Бандерою, стали уособленням цього неприємного тренду.

Перед Україною наразі стає дилема. З одного боку, ми нарешті почали творити й впроваджувати українську парадигму історії. Й одразу стикаємося з її неприйняттям навіть нашими найближчими друзями. Виходить тупик, адже торгувати своєю історією не можна. Як і втрачати й так дуже небагаточисельних союзників як поляки. Чи є вихід?

Протилежні концепції

Істотне погіршення українсько-польських стосунків відчувається вже не просто у повітрі. Постійні акти вандалізму, напади на українців в Польщі, ксенофобські заяви, недружні статті, заборони на в’їзд – все це сумна реальність. Яка ще буквально пару років тому видавалася неможливою. Однак історія – така штука, що миттю повертає всіх до найкривавіших й неприємних моментів минулого.

Власне, головним наріжним каменем конфлікту між Україною та Польщею стала Волинська трагедія. Події 1943 року, коли українці та поляки влаштували один одному етнічні чистки передовсім на території нинішніх Волинської та Рівненської областей України. Цілком в дусі того жорстокого часу, коли будь-які проблеми в стосунках між народами вирішувалися приблизно таким чином.

Ми зараз не про історію в прямому сенсі слова, тому не будемо розбиратися, хто правий, а хто – ні. Факт в тому, що й українці, й поляки влаштували одне одному криваву бійню. Чи мають поляки право називати це геноцидом? Якщо говорити про обмежену територію, то мабуть так. Як, власне, й українці.

Зрозуміло, що виходячи з концепції геноциду, під удар в Польщі потрапляє вся діяльність українських націоналістів в 1930-1940-ті роки. Очевидно, що для українців є визвольною боротьбою, для поляків є кримінальним злочином проти законної польської держави.

Це я, наприклад, про атентати й тому подібне у міжвоєнний період. Не варто очікувати від поляків, що їм подобатиметься ОУН-УПА. Для них ці організації назавжди є символом того, що бореться проти Польщі. Бандерівці для поляків – це зарізяки, бандити, терористи та вбивці. І так буде завжди.

Цілком природно, що полякам дуже не подобається ренесанс ОУН-УПА, який зараз, знову ж таки, цілком природно, відбувається в Україні. Ми зараз взагалі, в свою чергу, продовжуємо бути в процесі створення політичної української нації. Тому звернення до успішних прикладів боротьби за цю націю є цілком резонним.

А хто був успішнішим за українських націоналістів, важко сказати. Для нас ОУН-УПА – незламні, мужні борці за волю України. Яких хочеться вознести на постамент безгрішності та майже янголського героїзму. Виходить, як я вже казав вище, тупик. Поляки не визнають нашу концепцію, ми – їхню. І це починає віддаляти наші народи один від одного. 

Свої акценти

Що варто розуміти нам, так це те, що цей трагічний історичний епізод став у Польщі ще й елементом внутрішньополітичної боротьби. Спочатку це питання підняли на прапори ультраправі. А потім до процесу підключилася й правляча партія «Право й справедливість».

Й не могла не підключитися. Адже під час 10-річного правління ліберальної «Громадянської платформи» питання історії майже не обговорювалися. Та й взагалі, полякам з їх гоноровою патріотичністю важко було миритися з підкреслено космополітичним трендом лібералів а-ля Туск. Як говорять чимало знайомих поляків у автора цих рядків – «Ми іноді просто не відчували, що живемо у Польщі».

Тому саме повернення Польщі польського вмісту, в тому числі, й історичної справедливості, стало чи не головним виборчим пунктом ПІС. Очевидно, що питання Волинської трагедії не могло не бути підняте.

Це до дурної конспірології деяких українських «експертів», які воліють бачити в цьому руку Москви. Ні, панове, це самі поляки вирішили розібратися черговий раз у своїй історії й розставити більш жорсткі акценти у ній. Акценти, які можуть не подобатися нам.

Особливо враховуючи, що ми самі перебуваємо у досить схожій з поляками ситуації. Останні десять років в умовах агресивної російської інформаційної експансії ми не могли нормально обговорювати свою історію.

Й зараз, коли нарешті РФ показала свою звірину сутність, Україна отримала шанс побудувати свою історичну парадигму без хворобливого впливу концепції «братніх народів» та іншої протухлої агітпропівської лабуди. Ми теж хочемо розставити нарешті українські акценти в своїй історії, без огляду на будь-кого.

Маємо протиріччя, яке не має прямого вирішення. А якщо до всього цього додати й загальноєвропейський тренд поправіння, то маємо невтішну ситуацію.

Так, ми можемо скільки завгодно доводити, що поляки не мають права нас звинувачувати, бо самі не кращі, бо їх Пілсудьский – це набагато гірше за Бандеру, що Армія Крайова теж вирізала українців, згадувати про операцію «Вісла» тощо. Однак за всіма цими розмовами ми маємо шанс втратити найбільшого союзника. А як відомо від сварок України та Польщі виграти може тільки Росія.

Вибачається сильніший

То що ж робити? Давайте спочатку просто для себе вирішимо, що не варто робити кумирів ні з кого. Так, серед ОУНівців та УПІвців буле дуже різні люди. Вони чинили й акти шаленого героїзму, й акти звірячої жорстокості та злочинів проти людства.

Такий час тоді був. Та й нема в історії нічого чорно-білого, як би цього комусь не хотілося. Й так, те, що в першому складі УПА було чимало вчорашніх шуцманів-поліцейських, що працювали на німців й брали участь у Голокості, якось змінює факт того, що ці ж люди потім стали героями боротьби за Україну?

Давайте хоча б перестанемо відмітати сам факт того, що Волинська різня – була. Давайте не будемо змушувати поляків любити Бандеру. Давайте навіть перші протягнемо руку дружби – бо нам зараз поляки дуже потрібні, будьмо прагматичними.

Давайте вибачимося й офіційно визнаємо Волинську трагедію, перестанемо її замовчувати. Окей, можемо не визнавати це геноцидом. Давайте влаштовувати діалог з Варшавою. Це не означає, що маємо відмовитися від своїх героїв. Просто не варто давати полякам розуміти, що Україна – це автоматично дорівнює УПА. Бо все ж таки це трохи різні речі.

Це не приниження національної гідності. Це прагматична спроба не дозволити минулому стати на заваді майбутнього.

В свою чергу, ми маємо вимагати вибачень від поляків за «Віслу», за ті ж таки етнічні чистки на тій-таки Волині, за переслідування українців у міжвоєнні роки. Маємо вимагати перестати накручувати градус істерії та переносити події 80-річної давнини на сучасність.

А головне – давайте ми раз і назавжди вибачимося одне перед одним за все, що вчинили наші народи. Й перегорнемо цю сторінку.

Це ж таки стосується й відносин з тим же Ізраїлем. Який цілком резонно вимагає від українців все ж визнати, що ми теж, як і більшість народів Європи, брали участь у Голокості. Подобається це комусь чи ні, але так, чимало українців було у складі й каральних батальйонів, і у складі охоронців таборів смерті, й і складі тих, хто допомагав німцям під корінь винищувати єврейське населення України в незліченних бабиних ярах.

Тим більше, що переважна більшість українців навпаки допомагала євреям рятуватися від гітлерівських карателів. А хвиля антисемітизму багато в чому пояснювалася вдалою нацистською ж пропагандою, яка на певний час закарбувала в головах тогочасних українців тезу: єврей = комуніст.

Не думаю, що від вибачень Україна щось втратить. Зате надбає повагу та відсутність звинувачень в небажанні визнавати історичну правду. Це не означає кланятися всім у пояс, ні. Це означає – вибір сильного, який визнає помилки минулого, щоб вони не ставали на заваді майбутньому.

Треба вміти домовлятися. В дипломатії не буває такого, щоб на 100 % всі твої вимоги були виконані, хіба мова йде про беззастережну капітуляцію.

Ми потрібні один одному з Польщею. Й з Ізраїлем. І це найголовніше. З ними варто йти на компроміси до останнього. На відміну від нашого головного екзистенційного ворога – Росії.

Точка зору редакції Еспресо.TV може не збігатися з точкою зору авторської колонки. Еспресо не впливає на зміст авторських колонок і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють в них.