Чужа війна: чому Україні не варто забувати "Афган"?

На цьому місці деякі недалекоглядні ура-патріотично налаштовані читачі можуть зупинитися й заволати: так як це так, що ж там пам’ятати, це ж була агресія Радянського Союзу проти суверенної держави, така сама яку нині чинить проти України правонаступник СРСР – РФ. Мовляв, тут треба черговий раз пошкодувати, що українці були гарматним м’ясом імперії в її спробах захопити все навколо. І з одного боку, будуть праві. Але тільки з одного. Бо є й інший. Про який ми зараз і поговоримо.

Згідно офіційної статистики, через Афган пройшло 160 тисяч українців. З них 2 378 загинули, 60 й досі вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 тисяч українців, понад половина з них (4 687) стали інвалідами. Здавалось би, україно-російська війна вже перевищила ці цифри в усьому – і в кількості людей, які пройшли крізь фронт, і в кількості загиблих, і поранених. А головне – порівнювати афганську та нинішню війни неможливо. Бо для українців та війна справді є суто колоніальною агресією радянсько-російської імперії, а нинішні наші бойовиська є війною на Незалежність, хай і в гібридній формі.

І все ж давайте спробуємо подивитися на той конфлікт, 40-річчя з початку і 30-річчя з дня закінчення якого ми відзначатимемо наступного, 2019-го, року, з іншого боку. Отже, 160 тисяч – це ж насправді тільки ті, хто безпосередньо воював у складі радянських військ там. Але ж у цих тисяч були близькі – батьки, брати/сестри, чоловіки/дружини, діти, дідусі/бабусі, друзі та знайомі. А в цих людей, в свою чергу, теж були друзі, знайомі та родичі тощо. Тобто, цифру 160 тисяч ми можемо легко збільшити в 5-6 разів. Але навіть й ця цифра в 600-800 тисяч людей не дає реальної картини впливу цієї війни на свідомість цілого покоління українців передовсім 1960-х років народження. Для яких ця війна стала дуже навіть реальною. Якщо ви сумніваєтеся, то просто подивіться на кількість фольклору, який вона породила. Який, до речі, живіше всіх живих навіть зараз, в холодних полях Донбасу. Автор цих рядків чимало разів чув, наприклад, "афганських" пісень навіть від молодих хлопців. Для яких війна асоціювалася донедавна вже не так з легендарними подіями Другої Світової, як із зовсім близькими подіями в Афгані.

Але найбільш травмуючим фактором для цілого покоління українців стали навіть не тільки самі бойові дії та "чорні тюльпани", які нерідко потайки розвозили по всім регіонам України, а той факт, що війна стала для українців забутою чи не з перших днів після її закінчення. "Афган" був і так якнайбільш не популярним в народі, не дивлячись на певні потуги офіційної пропаганди в стилі "воїни-інтернаціоналісти героїчно виконують свій інтернаціональний обов’язок". Відповіді на питання:"А що ми там взагалі робимо?» не було навіть підчас війни. А коли після її закінчення протягом двох років СРСР пішов у небуття, а чиновники в кабінетах завели своє сакраментальне: "Я вас туди не відправляв", ця відповідь стала ще більш гнітюча: "Я марно там воював і губив друзів". І якщо в Росії афганська війна все ж таки вивчалася й сприймалася, в силу імперського мислення, в якості, певною мірою, своєї, то в Україні вона одразу перейшла розряд забутої. Й хай певна частина колишніх "воїнів-інтернаціоналістів" змогла свій бойовий досвід конвертувати у нас в політику та пільги, переважна більшість афганців замовчали свою кривду на довгі десятиліття.

Фактично, величезний прошарок населення отримав моральну травму на все життя. Ось чому всі знайомі афганці автора цих рядків й досі дуже не люблять розповідати про те, як вони воювали в Афгані, навіть якщо вони там проявили себе з максимально героїчної сторони, чи хоча б не чинили нічого дуже поганого. Й ця кривда та нерозуміння в повній мірі проявилася в російсько-українській війні. Величезна кількість афганців взяли й досі беруть участь у цих подіях. Звичайно, ніякої офіційної статистики немає. Однак, можна не сумніватися, що мова йде про тисячі, якщо не десятки тисяч людей.

В незалежності від своїх поглядів, російсько-українську війну афганці сприйняли як можливість нарешті відповісти самим собі на питання, які мучили змолоду. Чимала частина підтримала Україну, винесла на своїх плечах навантаження перших боїв, навчання необстріляних добровольців, поклала свої життя або залишилися в армії в якості інструкторів. Бо сприйняла цю війну як можливість нарешті повоювати за правильну справу і змити з власної душі сумління на кшталт: "За що я вбивав?". Інша чимала частина підтримала російську агресію і поїхала воювати у складі російсько-терористичних військ. Бо вважають, що тепер у них з’явився шанс повоювати за ту країну, за яку їм не дали шансу повоювати в 1991 році. Як бачимо, соціальний ефект від Афганістану для України явно більший, ніж від звичайної колоніальної імперської агресії.

Є й ще один аспект – суто військовий. Якщо в українських військових ВИШах й досі афганська війна майже не вивчається, й, як твердять військові експерти – дуже даремно, то в тій-таки РФ вона вивчалася дуже навіть скрупульозно. Бо українці та військові частини, які в майбутньому складуть ЗСУ, брали дуже активну і ефективну участь в тих бойових діях. Достатньо нагадати, як бійці майбутнього 3-го полку спецназу змогли вперше захопити в результаті блискучої спецоперації у афганців знаменитий американський переносний зенітний комплекс "Стінгер".

Тому висновок простий – афганська війна, не дивлячись на свою антиукраїнську сутність, заслуговує на нашу увагу. Особливо з точки зору того, щоб не повторити помилки зневажливого суспільного ставлення вже до наших нинішніх ветеранів російсько-української війни. Не можна робити відщепенців з цілого прошарку людей.