Віталій Портников: Донбас - це Карабах, а не Придністров'я

Прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян засуджує дії Баку, а міністр закордонних справ Вірменії Зограб Мнацаканян ініціює засідання представників країн - членів ОДКБ. У азербайджанській столиці тисячі людей виходять на вулиці з вимогою почати війну за звільнення Карабаху ...

З української точки зору все це виглядає дивно. Як це, через 32 роки після початку конфлікту триває війна, гинуть люди? І це при тому, що вже кілька десятиліть сторони намагаються домовитися у Мінську - так, теж у Мінську, це таке “зачароване” місто, в якому роками не відбувається нічого нового. Чому? Чому не так, як у Придністров'ї або в Абхазії?

Відповідь на це питання дуже проста і обумовлюється інтересом. Росії, яка окупувала Придністров'я і грузинські автономії, далі просто нікуди і нема чого просуватися. На територіях, де більшість населення - етнічні молдавани або грузини, окупант все одно не зустріне підтримки. Кишиневу і Тбілісі теж немає ніякої необхідності обстрілювати окуповані території - Молдова і Грузія просто не хочуть повномасштабної війни з Росією. Коли Грузія зважилася на таку війну у 2008 році, це призвело до російських танків під Тбілісі, бомбардування Горі, нових територіальних втрат і вигнання грузинського населення з Південної Осетії. Тодішній грузинський президент Михайло Саакашвілі був змушений направити своєму російському колезі Дмитру Медведєву лист із зобов'язанням не застосовувати силу у Абхазії і Південній Осетії, Кремль визнав незалежність грузинських автономій і запровадив санкції проти Грузії - про міжнародні санкції проти самої Росії тоді й мови не було.

Але у Карабаху - зовсім інша ситуація. Я зараз навіть не буду зупинятися на питанні, хто в цьому конфлікті є правим. Важливим є саме інтерес, довгострокова стратегія. Для Баку неприйнятно визнати статус-кво, тому що в цьому випадку таке визнання буде означати спокійне життя для Карабаху. А у Азербайджані ніхто не хоче спокійного життя ані для Карабаху, ані для Вірменії - між іншим, нинішній конфлікт стався якраз на державному кордоні Вірменії та Азербайджану, а зовсім не у районі Карабаху. При цьому Азербайджан не боїться нападати на Вірменію - тому що Вірменія не Росія. А Вірменія не боїться відповідати Азербайджану або провокувати нові зіткнення - тому що Азербайджан не Росія. Азербайджану потрібно, висловлюючись словами українського віце-прем'єра Олексія Резнікова про Донбас, “мотати нерви” Вірменії. Вірменії потрібно демонструвати, що і вона може “мотати нерви” Азербайджану. І тому, поки не буде знайдено рішення конфлікту, на кордонах обох країн буде тривати стрілянина і будуть гинути люди. Хоч 30 років, хоч 60.

На Донбасі - рівно та ж ситуація. Росії не потрібен Донбас без обстрілів просто тому, що це - лише невелика частина території, яку Кремль планує захопити. По той бік лінії розмежування для Москви немає ніяких грузин або молдаван. А є такі ж українці, як і ті, що живуть на Донбасі. Тобто - “свої”. “Російськомовне населення”, яке потрібно “звільнити”. А для цього - продовжувати дестабілізацію України аж до капітуляції ворога. Тобто Путіну потрібно просто продовжувати стріляти. При цьому Україна все ж таки - не Молдова або Грузія, Україна може дозволити собі відповідати на російські провокації, навіть якщо це не дуже подобається актуальному Верховному Головнокомандувачу та його оточенню.

Простіше кажучи, Росія тут в ролі Азербайджану: Кремлю не потрібно, щоб Україна задовольнилася статус-кво, замороженим конфліктом на Донбасі. Путін зацікавлений у постійній дестабілізації. А Україні потрібно показати, що вона не боїться обстрілів і готова відповідати.

І тому, поки в Росії не змиряться з правом України на суверенне існування, на лінії розмежування триватиме стрілянина і будуть гинути люди. Хоч 30 років, хоч 60. Така реальність, яку потрібно прийняти. Альтернатива розуміння цієї реальності - це капітуляція.