live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Російська рулетка для Лукашенка


фото: reuters
Що відбувається в Білорусі – “революція гідності” чи “русская весна”? Події в сусідній країні розкололи вітчизняну експертну спільноту, політиків і небайдужих громадських активістів на кілька таборів з кардинально відмінними оцінками та підходами

У патріотичному середовищі виділяються дві великі групи. Одні вважають, що білоруси повстали проти диктатора і стали на шлях національного самовизначення, який може бути дуже тривалим і тернистим. Інші бачать у масових протестах загрозу навіть тій слабкій формі білоруської державності, що сформувалася під орудою Лукашенка, і чекають посилення залежності сусідньої країни від Москви.

Щоб розібратися в ситуації, спробуємо розглянути події навколо президентських виборів в Білорусі з точки зору логіки і фактів. Які фактори мають об’єктивну природу, а які створені штучно? Що є очевидним, а що викликає сумніви і запитання?

Перше питання – про причини протесту. Очевидно, що Лукашенко справді набриднув значній і найбільш активній частині білоруського народу. Його хамська манера правління, відвертий обман і брутальне насильство, на якому тримається влада “бацьки”, є особистою образою для кожної людини, що має уявлення про свободу, право, гідність. Тому повстати проти абсолютно відвертої узурпації влади, яку дозволив собі Лукашенко на цих виборах, означає просто не бути “скотом”. І подібна мотивація є достатньою для пояснення тих кадрів вуличних протистоянь, які доносять нам стрімери з Мінська та інших міст республіки.

Я був у столиці Білорусі 19 грудня 2010 року, коли відбувалося щось подібне, – заарештовані кандидати в президенти, очевидна фальсифікація результатів голосування (теж близько 80% нібито за Лукашенка), спроба опозиції зібратися на протест, жорстка міліцейська зачистка. Але тоді білоруське суспільство було зовсім іншим. Противники Лукашенка складали його невелику частину, а їхня рішучість долалася нехитрою затією влади зробити на площі анонсованого мітингу льодовий каток. 

Що змінилося за ці десять років? Ясно, що Лукашенко просто морально застарів. Зрозуміло, що нове покоління білорусів, орієнтованих на особисту свободу і сучасні демократичні цінності, переросло колгоспні патріархальні методи управління державою.

Але існує ще один чинник, об’єктивність якого теж не можна заперечити. Лукашенко перестав бути другом для Росії. Точніше, для Путіна.

Справа не в тому, що президент Білорусі став на шлях будівництва національної держави, взяв курс на європейську інтеграцію чи перешкоджає втручанню Росії у свої внутрішні справи. Той-таки Рамзан Кадиров, що одним з перших привітав Лукашенка з “перемогою”, вибудував свою особисту державу всередині РФ без жодних заперечень з боку Москви.

Лукашенко дозволив собі дещо гірше, він порушив феодально-васальну субординацію (чого ніколи не дозволяє собі керівник Чечні).

Лукашенко виторговує у Путіна вигідні поставки нафти, коли внаслідок обвалу світових цін “Роснефть” терпить шалені збитки. Він домовляється з Помпео про поставки зрідженого американського газу, коли “Газпром” стоїть перед загрозою втрати європейських ринків. Він напряму домовляється про підтримку Китаю, який є “старшим братом” для самого Путіна. Лукашенко зриває план з отримання Путіним статусу імператора (глави Союзної держави), дозволяє собі різкі заяви про захист державного суверенітету, категорично відмовляється від створення військової авіабази РФ на своїй території, не визнає державності Абхазії і Південної Осетії, а конфлікт на Донбасі називає російсько-українською війною.

Білоруський президент не лише постійно кидає виклик Путіну, але й має нахабство перегравати його в ключових питаннях. В уявленнях Путіна і його оточення це – провина, яка не може бути пробачена.

Тому, скоріш за все, в Кремлі після провалу “інтеграційного процесу” в рамках Союзної держави було прийнято остаточне рішення про скидання “бацьки” з престолу. А далі вже справа техніки.

Росія створила справжню індустрію дестабілізації та гібридного втручання у внутрішні справи інших держав, що була апробована не лише в Україні, Грузії, Молдові, але й у Франції, Німеччині, США, Великобританії. Тож, імовірність того, що російський фактор в перебігу подій навколо білоруських виборів є другорядним, дорівнює нулю.

Щоб зрозуміти стратегічний задум Кремля, достатньо знайти відповідь на просте питання: якою була місія групи бійців так званої ЧВК “Вагнера” (а насправді найманців ГРУ ГШ), затриманих в Білорусі напередодні виборів.

Зрозуміло, що професійних диверсантів могли послати не для походів з прапорами центральними вулицями міста. Вони – вбивці. Тому основних версій є дві. Перша – створення ефекту “сакральної жертви”, в ролі якої могли бути а) лідери опозиції; б) рядові учасники протесту; в) правоохоронці. У кожному разі, така жертва відрізала б шлях до відступу і Лукашенкові, і його противникам. Тобто, вона б вела до встановлення диктатури, повної міжнародної ізоляції режиму, не менш повної його залежності від Москви, а в перспективі до стагнації, зростання внутрішньої напруги і краху державності.

Друга версія полягає в тому, що планувалося вбивство самого Лукашенка.

Третя версія, що затримання “вагнерівців” - це якась складна узгоджена гра Путіна з Лукашенком, - поки що виглядає як малоймовірна. Російські ідеологи і практики “гібридної війни” діють за відпрацьованими алгоритмами, і їм, як людям військовим, різноманітні імпровізації та ускладнення сценарію не потрібні. До того ж, поведінка самого Лукашенка в цій ситуації достатньо зрозуміла. Він не став чекати гарячої фази, щоб взяти найманців безпосередньо при виконанні їхнього завдання. Бойовики були взяті у заручники. І не тому, що вони становлять якусь цінність для Кремля, а тому, що їх у потрібний момент можна буде вивести до преси. 

Повертаючись до двох основних версій, слід зазначити, що кожна з них вписана в альтернативні сценарії дестабілізації. Якщо відпрацьовувалась ідея “сакральної жертви”, то, скоріш за все, план Путіна полягав не в тому, щоб знищити Лукашенка, а в тому, щоб принизити його, заплямувати кров’ю і “посадити на ланцюг”.

Тоді як ліквідація білоруського лідера відкривала шлях до масштабної політичної кризи, яка проходила б під пильним контролем російських кураторів та привела б, на їхній вибір, - до соціально-економічної катастрофи, територіального розпаду, захоплення влади кремлівськими маріонетками.

Вибір між цими сценаріями залежить не стільки від прагматичного розрахунку Кремля, скільки від глибини особистої образи Путіна на Лукашенка та його фантазій про кращий варіант помсти.

Чи можна на підставі всього цього говорити, що протести в Білорусі були інспіровані та контролюються Москвою? Ні, цього не можна стверджувати з певністю.

Водночас, немає сумніву в тому, що росіяни через свою агентуру намагаються зробити зіткнення якомога жорсткішими. Білоруський ОМОН такою ж, або ще більшою мірою, ніж український “Беркут” 2013-2014 років, вихований російськими інструкторами та пропагандою “русского мира”. Серед протестувальників напевне є організовані групи представників різноманітних “спортклубів” та “патріотичних” осередків, щільно контрольованих російськими спецслужбами. Та й різноманітних “ветеранів” російських гібридних війн у сьогоднішній Білорусі є достатньо і без “вагнерівців”. Рано чи пізно, ця складова протесту дасть про себе знати, як це було в Україні 2014 року.

Питання у виборі моменту. Путін не може дозволити Лукашенкові швидко впоратися з кризою. Ідеолог гібридних спецоперацій Сергій Марков наполегливо “радив” білорусам переходити до загальнонаціонального страйку. Адміністратори анонімних телеграм-каналів ведуть білоруську революцію нікому не відомим поки що шляхом, який, з великою ймовірністю, закінчиться кровопролиттям.

Якщо “кольоровій революції” не можна запобігти, то її слід очолити і спрямувати у потрібне русло. Ця випробувана в Україні теза стала вже, очевидно, аксіомою російського штабу проведення “активних заходів”. 

Але в білоруській ситуації є свій нюанс. Він полягає в тому, що культурна і світоглядна близькість росіян і білорусів створює ризики наслідування. Російській пропаганді досить складно буде представити учасників протестів у сусідній країні “фашистами” і “бендерівцями”, а цілком зрозуміле пересічним росіянам гасло “Уході!” може дуже швидко з’явитися на вулицях Москви і Пітера.

Як далеко готовий іти Кремль в дестабілізації Білорусі, можна буде судити по одній важливій деталі. Найбільш показовою буде поведінка силовиків, серед яких російських агентів і симпатиків, мабуть, найбільша концентрація. Перехід “на бік народу” якихось важливих силових структур буде свідчити, що рішення по Лукашенку прийняте.

Але в будь-якому разі, Путін зробить усе можливе, щоб нічим хорошим для білоруського народу це повстання проти тиранії не закінчилося.

новини партнерів

25 вересня, 2020 п'ятниця

25 вересня, 2020 п'ятниця

24 вересня, 2020 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати